Юрій КОВАЛІВ,
доктор філологічних наук, лауреат Національної премії
імені Т. Шевченка, Київ
Продовження. Поч. у ч. 43 за 2018 р.
Завдяки “Просвіті” сформувався новий тип особистості, національно свідомий, внутрішньо дисциплінований пасіонарій, здатний на культуротвірний та націєтвірний чин. Характеризуючи народовство, зокрема його молодше покоління, І. Франко, зараховуючи і себе до нього, наголошував, що воно поєднувало теоретичну й практичну “оборону” політичних та економічних прав українського народу, домагалося “в літературі реального зображення життя того люду і тої інтелігенції і ширяння правдивої, розумної освіти між людом і інтелігенцією”. Народницькі (народовецькі) концепції позначилися майже на всіх сферах національної культури й літератури, зокрема активізували діяльність учнівської молоді, яка намагалася “бути на будуче корисною суспільності” (М. Рудницький). З часом постало академічне товариство “Січ” у Відні, участь в якому брав Марко Черемшина (1899—1900), реорганізувавши його у “Поступ”.
Не скрізь у Західній Україні народовці могли розгорнути свою діяльність так, як у Львові. На Закарпатті вони займалися переважно мовнолітературними проблемами. На Буковині їхній рух реалізувався завдяки діяльності вченого, педагога, громадськополітичного діяча С. СмальСтоцького, якого підтримала творча інтелігенція й духівництво. Як власник чернівецької газети “Буковина” він пропонував обов’язки відповідального секретаря Ю. Федьковичу та ін., не втручаючись у їхню роботу. О. Маковей реформував видання (1895—1897), збільшив його періодичність, розширив коло проблем, створив літературний додаток “Неділя”, де іноді друкував статті для селян під псевдонімом Стефан. Москвофіли бойкотували українську газету, трактуючи її як “лихо злополучноє”, називали редактора “наймитом єзуїтів, агентом польської шляхти”, “гадюкою, яничаром, донощиком, шлягером”. На її сторінках часто друкували літературнокритичні статті та оригінальні твори Ольги Кобилянської, Марка Черемшини, Євгенії Ярошинської, С. Яричевського, В. Масляка та ін. М. Коцюбинський опублікував тут листпротест проти побудови пам’ятника Катерині ІІ на козацькій Кубані. І. Франко виокремив “Буковину” серед інших видань. Її підтримували Б. Грінченко, М. Лисенко, М. Павлик, родини Косачів і Старицьких та ін., тобто чернівецька газета набула всеукраїнського значення.
О. Маковей один із перших у студії “П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики” проаналізував еволюцію української преси в Західній Україні, визначивши її три етапи: від газети “Зоря галицька” до “Слова” (1848—61); від віча в Галичі за участю М. Драгоманова й М. Павлика до активізації національної ідеї (1861—1873); заснування періодичних видань (“Буковина”, “Діло”, “Зоря”), які утверджували українську мову з її фонетичним правописом та літературу, консолідували українців Галичини й Буковини. На початку 90х років у газеті “Зоря” спалахнула дискусія про вироблення спільної літературної мови наддніпрянців і галичан при визнанні діалектів як її джерела. У дискусії взяли участь І. Франко, А. Хванько (А. Кримський), Лосун (І. Верхратський). Особливо активним був В. Чайченко (Б. Грінченко), який у своїх статтях “Галицькі вірші” (1891), “Наше літературне життя в 1892 році” наполягав на інтеграції (соборності) української мови, відкидаючи штучні утворення на кшталт “язик буковинськоруський”, “київськоруський”, “херсонськоруський”. І. Франко (“Говоримо на вовка — скажімо і про вовка”) спочатку скептично поставився до міркувань Б. Грінченка, та згодом визнав їхню слушність. Лише у 90ті роки “Просвіті” вдалося перейти на фонетичний правопис при написанні підручників для викладання в 1—4х класах для Львівської академічної гімназії.
“Просвіта”, на відміну від київської Громади, схилялася до широкого розуміння народу, вважаючи, що “для нашого національного відродження мусила черпати силу з мас сільського і міського люду” (К. Левицький). Їй довелося захищати український простір від москвофільства, щедро спонсорованого російськими колами, від концепції панславізму, ідеологом якого був професор Московського університету М. Погодін, автор ідеї “единства русского народа”, визначальної для так званого “Общества ім. Качковського”, яке видавало журнали “Слово”, “Русская рада”, “Наука”, “Галичанин”, “Русское слово”. Москвофільство втілювало інтереси впливових російських кіл, зневажливо ставилося до національного письменства та рідної мови, протиставляло їм російську мову й літературу, поширювало штучне “язичіє” — примітивну копію російської мови, розбавлену галицьким діалектом, втягувало українські інтелектуальні сили в безперспективну “азбучну війну”, яка маскувала спроби звести культурнопросвітницький резистанс українства на манівці. Така практика викликала протест навіть у Росії, що засвідчує стаття “Національна безтактність” (1861) М. Чернишевського. Кульмінацією та розв’язкою “азбучної війни” була переорієнтація журналу “Друг” з москвофільського “язичія” на живонародну мову під впливом трьох листів М. Драгоманова (1875—1876). Їх автор, спростовуючи статтю Галичанина (Г. Онишкевича), радив “словосполучення наші робити в дусі народної мови в міру можливого народу зрозуміліше”. Таку тенденцію було названо “драгомановщиною”, трактовано як “комплекс позитивних думок та поглядів — філософічних, політичних чи соціальних — а радше отой моральний імпульс, оте “облачення” духового єства галицького рутенця, отой пекучий сором перед самим собою, що змушував людей шукати якихось нових доріг”, — так стверджував І. Франко, рішучий у спростуванні шкідливих домагань москвофілів. У статтях “Двоязичність і дволикість”, “Ідеї” й “Ідеали” галицької москвофільської молодежі” тощо він викрив їхню лицемірну суть. Москвофіли, вдаючись до “нещасної манії — міняти свою рідну мову на чужу”, інспірували “внутрішнє роздвоєння” щойно пробудженої національної свідомості, запамороченої ілюзорними уявленнями “про російський рай”, намагалися перетягти до себе талановитих письменників.
М. Драгоманов відіграв помітну роль у формуванні нового типу українця. За зізнанням Івана Франка, “жодна партія, жоден із видатніших письменників не уник його впливу; можна сказати, що Драгоманов європеїзував галицьких русинів, перетворив панівне сентиментальне українофільство в свідоме свого змагання за здобуття не тільки національних, а й загальнолюдських прав українському народові”. Він сприяв концептуалізації свідомості сучасників, пропонуючи їм ясну тезу: “…хочете стати європейською нацією — мусите пізнавати європейські нації й подбати про те, щоб вони вас пізнали. Хочете національної незалежности та вільного розвитку своєї культури — мусите засобами, прийнятними в тих народів, що можуть рішати ті справи, показати їм та доказати, що вам належить те право”.
Завдяки М. Драгоманову, який намагався розкрити “українській літературі один ідеал, який поставив би її на рівні з іншими літературами Європи” (М. Євшан), відбулося відмежування європейськи налаштованої творчої інтелігенції Західної України, передусім галичан, від “рутентства” і москвофільства, які загрожували завести її на безвихідні манівці, що підтвердила культурна й літературна ситуація на Буковині, в Закарпатті й Лемківщині.
Закарпатське, переважно клерикальне письменство, самопроголошене “карпаторуською” літературою в системі “общерусской литературы”, — одне з невдалих осередків українського літературного процесу. Вичерпно представляє цей глухий кут творчість типового москвофіла О. Павловича, який формувався під впливом О. Духновича та чеського “штурівського руху”. Більшість віршів він написав місцевою говіркою “по маковицькому наръчію”, по “шарішському говору”, хоча “русскую литературу считал своей учительницей”. Поет, плутаючи означення “руський” та “русский”, зазначав в “Автобіографії”: “Русскому языку я в школах не учился нигде, и так не в состоянии правильно писати порусски, потому я занимаюсь только простонародным стихотворением…”. Найвідвертіше москвофільську позицію обстоював Є. Фенцик, який у статті “Великоруссы” заявляв з чужого голосу, що під етнонімом “руській” розуміє всіх східних слов’ян, тобто продемонстрував підміну понять, обстоював фантомний “угрорусский язик”, силкувався його “приблизити к литературному русскому язику”, як й І. Сільвай, виступав проти вживання української мови (Д. Данилюк). Москвофільство гальмувало й дискредитувало не тільки розвиток української літератури на Закарпатті, а й її жанровостильові пошуки, тому жанрова система не була тут достатньо вироблена порівняно з українським письменством загалом. На межі XIX—XX ст. з’явилося відгалуження з “карпаторуського” осередку на підставі легенди про існування в Закарпатті окремого “угроруського” народу, що ніби перебував під “благотворним” угорським впливом. Прихильники такого погляду Г. Стрипський і Ш. Бонкало намагалися трактувати літературу Закарпаття як окрему, відмінну від української й російської, що ніби виникла й може розвиватися самостійно в межах проживання русинів в Угорщині. Серйозних результатів у письменстві ця наскрізь штучна тенденція не дала.
У духовному й інтелектуальному житті Західної України далося взнаки засилля німецької мови й культури. За спостереженням О. Маковея, “під впливом німецьких урядів [державних інституцій — Ю. К.] і шкіл витворилися на Буковині такі обставини, що вся інтелігенція (навіть волоська) прийняла німецьку мову за свою — її уживали і в розмовах, і в письмі”. Не дивно, що Ю. Федькович, С. Воробкевич, Євгенія Ярошинська, Ольга Кобилянська та ін. починали свою творчість понімецьки. При потуранні австроугорської влади й за ініціативою православних консисторів заохочувалася румунізація Буковини. Трагедію українців, позбавлених життєвого простору та “вищих ідеалів” чи то в АвстроУгорщині, чи то в Російській імперії, розкрито устами народниці Анни з повісті “Перекинчики” Євгенії Ярошинської: “Вже в школі не виховують нашу молодь на патріотів, бо се й неможливе, як її вихованнє довірене понайбільше чужим людям, що насміхаються з усього нашого і таким способом защіплюють у молоді душі легковажанє до свого власного. Через такі обставини молиться так багато наших чужим богам”.
У складних історичних умовах київська “Громада” і львівська “Просвіта” налагоджували між собою тісні контакти, своєю діяльністю засвідчили, що Україна, розірвана двома імперіями, лишається єдиною. Це одними з перших зрозуміли А. Вахнянин і М. Лисенко, які познайомилися 1867 р. у Львові. Їх єднала енергетика слова Т. Шевченка. Київський композитор написав музику до “Заповіту”, а львів’янин —— до драми “Назар Стодоля”. Виданий у Петербурзі “Кобзар” (1860), яку привіз один із засновників “Просвіти” М. Димет, став настільною книжкою галичан, передусім молоді. Невипадково студентське товариство, маючи назву “Громада”, що перегукувалася з київською організацією, брало участь в організації першої у Львові панахиди за упокій Т. Шевченка в православній каплиці Пресвятої трійці (11 березня 1865 р.), ініціювала вшанування пам’яті поета в Народному домі (10 березня 1866 р.), де вперше пролунав його “Заповіт”. Наступного року щойно сформована “Просвіта”, спираючись на цей досвід, провела в будинку Стрільниці (нині — вул. Лисенка, 23) Шевченківський концерт, що став традиційним. Д. Танячкевич — автор статті про “Слівце правди Dziennikові Literackому про нашого батька Тараса Шевченка” в альманасі “Вечерниці”, листувався з П. Кулішем, пропагував ідеї М. Шашкевича. Наддніпрянці в часи руїни українства усвідомлювали потребу активного співробітництва з народовцями, “пам’ятаючи, що праця Галичини се праця для нас” (І. Стешенко). Наддніпрянець О. Кониський, якого М. Грушевський назвав “найвизначнішим галицьким письменником 70х та 80х років”, М. Драгоманов, Д. Пильчиков ініціювали заснування у Львові Літературного товариства імені Т. Шевченка (1873) на кошти київських, пов’язаних з “Громадою” меценатів В. Тарновського, Єлизавети СкоропадськоїМилорадович, а також В. Симиренка, Є. Чикаленка, К. Паньківського, П. Пелехина та ін.; з 1892 р., перетворене на поважне Наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ), стало “своєрідною Академією наук” (О. Маковей).
Діяльність наукової установи має кілька етапів: (1873—1892) — робота власної друкарні, поширення української художньої та літературознавчої книжки, наприклад, “Історія літератури руської” О. Огоновського, видання двотижневика “Зоря”; (1892—1914) — реорганізація товариства за зразком Академії, функціонування трьох наукових секцій (філологічна, історичнофілософська, математичноприродничолікарська), комплектування бібліотеки, налагодження зв’язків з європейськими науковими установами, регулярні випуски “Записок Наукового товариства імені Шевченка” (до 1913 р. з’явилося 170 книг, з них — 112 за редакцією М. Грушевського), друкування наукових видань. Подіями інтелектуального світу в Україні стали восьмитомні “Пам’ятки українськоруської мови і літератури” (1896—1912), “Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка” у 23х т. (1898—1937), “Етнографічний збірник” у 40ка т. (1899—1929), “Матеріали до українськоруської етнології” у 22х т. Третій етап НТШ розпочався 1914 р. і тривав до 1945 р., переживши дві світові війни, переслідування польською владою та подвійну більшовицьку “ліквідацію”.
Далі буде.
