Просвітянські родини

Євгенія ГЛАДУНОВА,
Рівненське міське товариство ВУТ “Просвіта”
Згадуються буремні 90-ті, коли вслід за Львовом у Рівному купка сміливців відважилася заявити, що Україна має право на свою державну мову, культуру і прагне волі. Так створювалося товариство української мови (ТУМ) ім. Тараса Шевченка, яке згодом стало правонаступником давньої “Просвіти”. Українці ніби прокинулися від довгої сплячки, потягнулися до ТУМу, створюючи осередки. Цілі родини поповнили лави просвітян.
Пригадую 21 січня 1990 року: Ланцюг Злуки від Львова до Києва, організаторами якого були у нашому краї лідери Василь Червоній, Микола Поровський, Олекса Новак. По його закінченні старенький священик о. Сергій Кульчинський уперше правив молебень за Україну українською мовою. А за його плечима стояли сини — співак Ярослав, службовець Петро зі своїми синами Антоном та Ігорем, братом Миколою, який досі очолює Полтавську “Просвіту”. Славна родина Кульчинських почала свою боротьбу за волю України ще за часів польського панування і втратила своїх родичів (Филимона, Валентину). Родина Кульчинських активно працювала у “Просвіті”. Власним коштом видала книгу М. Кобрина “Про мову богослужіння” (упорядник М. Борейко).

Нашим ідеологом тоді був народний професор і вчений Олекса Новак, який разом зі своїм племінником Сергієм читали лекції з правдивої історії України. Уже тоді Олекса Новак заявляв, що найбільшим ворогом України є Московія, закликав до згуртування, передбачив сьогоднішню російськоукраїнську війну. Тепер Сергій Новак, побувавши на східному фронті (в АТО), вочевидь переконався, яким “братом” була Московія для України. Онук Олекси Новака нині — заступник голови Молодого руху.
Беззаперечним лідером був професор Борис Степанишин, який за короткий час зміцнив “Просвіту” на Рівненщині, створив народний університет “Просвіти”, сам став найпопулярнішим лектором, запрошував до лектури відомих людей України. На ці засідання з’їжджалися слухачі з усієї області. Його син Сергій став редактором газети “Волинь”, де публікували розповіді просвітян про героїчний повстанський рух УПА.
Потужним формальним і неформальним лідером міського товариства “Просвіта” стала Катерина Сичик. Вона має безліч ідей, як краще організувати роботу товариства, як спонукати молодь до активної просвітянської праці.
Музей “Просвіти”, парк “Просвіти”, фестиваль молоді “Пісні на слова Шевченка”, молодіжне таборування на місці повстанських боїв на Гурбах, організація паломництва дітей до Зарваниці — лише невелика частинка переліку заходів, які проводить товариство з ініціативи та підтримки Катерини Іванівни.
Позаштатним помічником п. Катерини є її чоловік Василь Адамович. Власним авто він не раз відвозив нас на заходи у Рівному та районні центри Березне, Сарни. Сім’я без вагань вкладає власні кошти у скарбницю “Просвіти”, коли та порожніє. Їхня донька Ірина допомагає дітям з бідних родин. Благодійництво для цієї сім’ї річ буденна. Саме такі родини є справжньою опорою нашої держави.
До думки авторитетного вченого Всеволода Михальчука прислухалися наші молоді хлопці, керівники Руху. Його виступи були ґрунтовними і цікавими, сповненими глибокого філософського змісту. Це був активний захисник української науки і культури. Дружина п. Михальчука Євгенія добре пам’ятала жіночий рух, була релігійною людиною і розповідала нам, як до приходу москалів відзначали свято Матері, української родини. Саме вона за нашої підтримки відновила колись славний Союз українок. Уперше ми відзначили свято Стрітення (закликання весни), свято Матері у 1991/1992 роках.
Полковник Ярослав Гірник служив у радянському війську, об’їхав світ, а коли постала Українська держава, повернувся до України, вступив до “Просвіти”, щоб утверджувати українські цінності. Працював в освіті, формував у молоді національну свідомість і патріотичні почуття. Уперше порушив заборонену тему Голодомору та героїку української молоді Крут. Був безкомпромісним у мовному питанні. Саме він із Миколою Мучинським, Володимиром Лавреновичем, Михайлом Борейком розробили статут Всеукраїнського об’єднання ветеранів і створили сильну організацію українського спрямування на противагу прокомуністичній. Його дружина, український словесник, організувала курси української мови для військовослужбовців, створила у школах гуртки писанкарства. Після Євгенії Михальчук очолила Союз українок, який брав найактивнішу участь у громадському житті міста. Читала лекції з українознавства про жіночий рух до радянщини.
Серед активних діячів “Просвіти” завжди був Олександр Волощук — упродовж багатьох років відповідальний секретар обласної організації. Як лектор університету “Просвіти”, читав лекції з релігієзнавства, історії, запрошував цікавих лекторів, звертався до високих посадовців щодо вирішення найболючіших питань громадського життя. Його син Назар, відомий бандурист, підтримував “Просвіту” виступами на просвітянських заходах, укладав та виконував патріотичні пісні. Пригадую прекрасні вечори пам’яті Ігоря Білозіра, Володимира Івасюка.
Директор Рівненського палацу культури “Текстильник” Микола Панащук одним із перших керівників створив у своєму колективі осередок “Просвіти”, став членом обласного товариства, згодом заступником голови. За його сприяння “Просвіта”, Союз українок проводили у палаці Шевченківські вечори, вечори української родини, пам’яті патріарха Мстислава, Ніла Хасевича, жінокучасниць визвольних змагань, відзначили своє 85річчя. Щороку там проводили Великодні благодійні концерти, виставки великодніх пасок. Творчі колективи “Барвінок”, “Горинь”, “Ремісолька”, “Едельвейс”, “Ладоньки” брали участь у просвіянських дійствах. Пам’ятаю зали, переповнені молодими людьми під час цих імпрез. Поруч із п. Миколою завжди була його дружина Людмила, обдарована творчим горінням. Її вихованці з “Ладоньок” стали справжніми зірочками, часто виступали на урочистостях у драмтеатрі, на літній естраді і в палаці. Дивували виразним читанням віршів авторства Людмила Панащук. Цей творчий тандем зіграв значну роль в утвердженні української мови, пісні у нашому краї й у Рівному.
Ще далекого 1988 року ми з Мирославою Косаревою стояли коло витоків ТУМу, обходили дитячі садки, школи, щоб визначити національний склад дітей. Виявилося, що заради 3—5 дітей створювали російськомовні групи, класи, а відтак — школи.
Пані Мирослава у спілкуванні завжди виважена, твердо стоїть на позиціях українського відродження. Вийшла з повстанської родини. Її мати і тітка були учасницями національновизвольного руху. Під її впливом чоловік, росіянин, став переконаним націоналістом і соратником у боротьбі за вільну Україну. Дочка Мирослава — український вченийфілолог, активно підтримує громадську працю своїх батьків.
Наш край прославила родина Міськових: мати Ірина з дочками Лесею, Мирославою, Софією та сином Андрієм створили хор “Просвіта”. Цей хор об’їздив усю Рівненщину і значну частину України (Київ, Харків, Львів) із забороненими козацькими, повстанськими, стрілецькими піснями. Сотні синьожовтих стягів, повстанських могил освячувалися їхнім натхненним співом. У хорі співали родини Зої та Захара Слободенюків, Гаїни та Михайла Малевичів. До того ж Михайло Малевич співав у церковному хорі та був старостою ще одного просвітянського чоловічого хору “Дзвін”. Керував ним Ярослав Коновалець. Хор звучав як орган, на високому мистецькому рівні виконував патріотичні пісні та складні музичні твори.
На світанку створення Руху до Незалежності нас вразили брати Роман та Володимир Омельчуки. Роман Омельчук підняв революційний бунт проти шовіністичного гніздовиська на атомній станції у Вараші (колись Кузнецовськ), створили там осередок “Просвіти”, а згодом виграли вибори на місцевому рівні. Пан Володимир був серед провідників Руху. Хлопці гідно продовжили справу свого батька Юстина, учасника національновизвольних змагань.
Завзяттям, сміливістю вирізнялися брати Іван та Борис Кур’яніки. Вони були неодмінними учасниками мітингів, зборів, протестних акцій. Іван Кур’янік, ставши начальником управління освіти, доклав чимало зусиль, щоб у нашому місті не було російських шкіл, адже етнічних росіян у нашому краї було замало не тільки для шкіл, а навіть для класів. За радянщини у російських школах активно здійснювали русифікацію наших дітей. Пригадую березень 1989го: під час Шевченківських днів ми пройшли колоною через місто, а попереду — Іван Кур’янік з портретом нашого генія.
Родина Негребецьких — корінні мешканці Рівного. Микола та Ніна Негребецькі за польської окупації займали активну громадянську позицію. Микола був одним із провідників ОУН. Польська влада запроторила його до в’язниці, 1939 року радянські “визволителі” заарештували за націоналізм, а дружину з дочками Людмилою та Наталією вислали до Казахстану. Звідти 13літня Наталка самотужки добиралася до рідного міста. Мама Ніна була активною діячкою Союзу українок і висилка за це була неминучою. Відбувши покарання, Микола 1948 року повернувся додому і застав дружину в труні. На цьому випробування сім’ї не закінчилися. Новий арешт для батька і нова висилка для дочок. За незалежної України Наталя Негребецька завідувала просвітянською читальнею і написала книгу спогадів “Дорогами долі”. Вона проводила виховні заходи для шкільної молоді, розповідала про випробування українських патріотів.
Великі випробування випали і на долю родини Ганни та Володимира Куліїв. Ганна з мамою після приходу москалів змушена була переховуватися від арешту, бо батько був одним із повстанських провідників і вишкільників. Однак Ганну з мамою вистежили і вислали до Томська, а там мордували холодом, голодом і непосильною працею. Володимир Кулій відвідував школу, любив Україну і бачив брутальну жорстокість нової влади. Разом зі старшокласниками шкіл №1 і № 2 Степаном Куйбідою, В’ячеславом Новаком, Людмилою Негребецькою, Георгієм Безсоновим та ін. обговорювали політичні події, створили рукописний журнал “Зоря”, в якому висловлювали свою любов до України. Групу юних патріотів вистежили НКВДисти. Почалися нічні виснажливі допити, тортури, звинувачення у зраді вітчизни. Володимира Кулія засудили до 5 років тюрми і 5ти років заслання. Знущання, хвороби, тяжка праця — таке їхнє життя. У Сибіру доля звела Ганну та Володимира у міцну сім’ю, нині — з понад 60річним стажем. Повернення в Україну принесло нові труднощі, але вижили, дочекалися Незалежної України, стали активними членами “Просвіти”. Вони допомагали у становленні Української автокефальної церкви під керуванням Патріарха Мстислава.
Від самого початку українського віродження велику активність проявляли родини Редюк (Яскалів): Микола з Тетяною та дочками Ольгою і Любов’ю. Збір підписів про надання українській мові статусу державної, мітинги, збори, лекції, передвиборна агітація за демократів — неповний перелік громадського життя цієї родини. Тетяну Редюк п’ять разів обирали до міської ради. Вона переймалася просвітянськими проблемами, допомагала коштами у видавничій справі “Просвіти”. Микола Яскал був секретарем міської ради, завжди допомагав побратимам.
“Просвіта” тісно співпрацювала з творчим колективом — фольклорним гуртом “Барвінок”, який створив Петро Тимощук. Завжди поряд зі своїм чоловіком співачка Надія Тимощук. Вишукане українське вбрання, вдало підібрані жіночі та чоловічі голоси, підсилені музичними інструментами, викликають захоплення глядачів. Народні пісні, патріотичні козацькі, повстанські, сучасні про подвиги бійців на війні звучать на рівненських сценах, майданах та у багатьох куточках нашої Вітчизни.
Виділялася серед просвітян пара Олександри та Анатолія Петрикових. Олександра була чудовим декламатором віршів Тараса. Шевченка, співала у хорі “Просвіта”. Анатолій — автор кількох збірок патріотичних віршів. Разом вони об’їздили Україну, прославляючи українську пісню, українську мову, національну ідею відродження. Олександра (Саня), уже хворою, поїхала на Помаранчевий майдан, щоб там підбадьорювати людей своїм співом. Хворе серце не витримало, і вона померла. Поховали з почестями у Рівному.
Наталю і Валерія Войтовичів звела в сім’ю “Просвіта”. Валерій — художник, письменник, краєзнавець. Його художні роботи “Великий Кобзар”, “Обереги”, серії “Гомери України”, “Гетьмани України” — високої майстерності і патріотичного звучання.
У книгах “Українська міфологія”, “Амазонка. Богиня. Діва. Воїн” “Українське міфологієзнавство” та багатьох інших проявилася ще одна грань таланту митця. У радянські часи Валерій створив потужний осередок “Просвіти” у своєму робочому колективі, чим наразився на злобні напади комуністів.
Наталка, бібліотекар за покликанням, знавець літератури, організатор багатьох культурнопросвітницьких заходів в обласній бібліотеці, яка стала центром просвітництва на Рівненщині. Ця родина — приклад для наслідування у служінні улюбленій справі та Вітчизні.
Ще одна просвітянська родина — Зої та Богдана Дідичів з Костополя. Це активні діячі українського відродження. 9 березня 1989 року, коли члени Товариства шанувальників української мови та культури вийшли на вулиці Рівного з портретом Тараса Шевченка, Богдан Дідич був з нами. Він один із перших в області на Костопільському хлібокомбінаті створив осередок ТУМу і Руху в Києві.
Зоя Дідич пише гарні патріотичні та ліричні вірші, укладає книгу про своє рідне місто Костопіль та його роль у національновизвольному русі. Вона встигає організовувати заходи ТУМу, Союзу українок, допомагати чоловікові у діяльності Народного руху.
З ініціативи Івана Вєтрова у тісній співпраці із Зоєю Дідич до сторіччя Рівненської “Просвіти” побачила світ цікава і змістовна праця “Просвітянське століття Рівненщини” (948 сторінок). Понад дві тисячі імен, понад сто статей увійшли до цієї енциклопедії Рівненської “Просвіти”.
На таких просвітянських родинах тримається наш український світ.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment