Як Тарас Шевченко порадував Осипа Бодянського

10 історичних мініатюр

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
У листопаді виповнюється 210 років з дня народження О. М. Бодянського (1808—1877) — українського та російського філолога-славіста, історика, фольклориста, письменника, перекладача, видавця документів із української історії, професора Московського університету. Осип Бодянський познайомився з Тарасом Шевченком у Москві в лютому 1844 р., і поет вважав його другом: “друже мій єдиний”, “друже мій милостивий”, “друже мій добрий”, “мій друже, Богу милий”. Наш постійний автор, доктор історичних наук Володимир Мельниченко вибрав для розповіді про Шевченкового друга жанр історичної мініатюри.

“Не забував про свою Україну, не переставав працювати для неї”
Розмірковуючи над непростою московською долею українця Бодянського, Михайло Драгоманов писав: “Як собі хочете, а боротись з тим, що нас незамітно підточує, одтяга вас од рідної країни, втяга в чуже життя, перероблює, — не день, не два, а роки, десятки років, — не легко. А зовсім переробитись, — все таки не можна. А порвати зразу з тим, що нас переробляє і почати самому по собі будувати новий притулок для думки і серця на рідній ниві, з рідного матеріалу, на це в людей, все таки поламаних царськими порядками і не вискочивших хоч думкою зовсім за кордон царський і церковний, — було ділом неможливим”1.
Такто воно так, але Бодянський, залишаючись законослухняним імперським підданим, “вискакував” і думкою своєю, і справою реальною за межі тодішнього царистського й церковного розуміння місця та значення Малоросії в історії та сучасності Російської імперії. Згадую, як у щоденнику Бодянського зустрів запис про його пікіровку з московським літератором Дмитром Свербєєвим. “Не розумію, як можна бути в наш час національним”, — сказав той. — “А я так не розумію, як можна не бути національним у наш час”, — парирував Осип Максимович. Он як! У середині XIX століття московський професор, українець із Варви Бодянський почувався національним патріотом, ідентифікував себе з Україною. Той же Драгоманов визнавав, що Бодянський “хоч і не розривав з державою російською, та не тільки ніколи не забував про свою Україну, не переставав працювати для неї…”
У цьому контексті ми й маємо розглядати, вивчати й висвітлювати життєве кредо редактора “Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете”, який у листі до Михайла Максимовича в січні 1847 р. писав: “Я вирішив, щоб то не стало, обнародувати малоросійські літописи; зібрав їх у великій кількості й збираю безперестанно… За мною нікому не угнатися, хоч би й на українському коні. Я ж і сам козак”. Ці слова можна поставити епіграфом до всієї видавничої діяльності Бодянського. До нього та й після нього не було більше в Москві науковця, який один видав би стільки історичних джерел із патріотичних спонук.

“Матері моїй рідненькій, неньці старенькій, коханій, любій Україні”
Уже 1834го, тобто в рік закінчення Московського університету, Бодянський привернув до себе увагу, написавши рецензію на “Малороссийские повести, рассказанные Грицьком Основьяненком”, до якої поставив епіграфом відоме прислів’я “Своя хата лучше чужих палат”, яке перегукується з огненними словами Шевченка, написаними через одинадцять літ: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. У цій публікації Бодянський із величезною любов’ю писав про Україну і висловив упевненість, що українська мова та багата народна поезія посядуть достойне місце серед слов’янських народів.
Михайло Грушевський зазначав, що Бодянський “ззамолоду писав українські вірші і р. 1835 видав збірку українських віршованих казок “Наські українські казки запорожця Іська Материнки”2, присвятивши цю книжку “Матері моїй рідненькій, неньці старенькій, коханій, любій Україні”. Пантелеймон Куліш на схилі літ у “Дописках” до поеми “Куліш у пеклі” вдячно згадував: “До нас, гімназіальної дітвори в Новгородку Сіверському, не дійшов тоді ще ні Гулак Артемовський, ні КвіткаОснов’яненко. Втішались ми тільки перелицьованою “Енеїдою” Котляревського. Тим казки Іська Материнки були про нас первим ступнем народного самопознання нашого і самоцвіту староруського. Я й досі знаю напам’ять не то самі казки прилуцького земляка Іська (Іосипа), та й переднє слово до казок…”
Суголосно з Кулішем писав Іван Франко, який до того ж висловив глибоку думку про причину відходу Бодянського від московського філософського гуртка Миколи Станкевича: “Студентом він належав до кружка Станкевича… Правда, коли радикальніші гегеліанці виділилися окремо (Грановський, Герцен та ін.), Бодянський не пристав до них… відтягнений від гегеліанських абстракцій більше реальним змістом своїх учених праць, а може і своїм гарячим українським патріотизмом, що проявляється у нього в ту пору”3.

“Пісні українські вищі від пісень інших слов’ян…”
1837 р. Бодянський захистив магістерську дисертацію “О народной поэзии славянских племён”, в якій, зокрема, писав, що основний зміст народної поезії українців визначав драматизм, “вогняне життя, несподівано перерване на всьому ходу до землі обітованої”. Важливо зазначити, що у своїх працях Бодянський, на відміну від інших учених, вважав українську не наріччям, а повноправною мовою. Він уживав термін “малоросійська мова”, а поряд із цим, хоч і не так часто, — “українська мова”. Особливу роль народної поезії Бодянський убачав у розвитку національної літератури й створенні літературної мови. На думку вченого, пісенність народу витворює “найправдивіший образ його життя, його долі в дану епоху буття його”. Бодянський наголошував, що “пісня — щоденник українця”, його душа.
Саме у зв’язку з магістерською дисертацією молодого вченого з України Михайло Грушевський у грудні 1912 р. навіть згадав його як попередника й соратника Тараса Шевченка, процитувавши Бодянського: “Пісні українські настільки ж вищі від пісень інших слов’ян, наскільки драма вища від усіх інших родів поезії, бо об’єднує собою їх всі і становить останню ціль, останній, повний і гармонічний розвиток усякої поезії. Крім того, вони вищі від інших і своєю музикою, напівом, голосами, язиком, в високій мірі поетичним і музикальним, версифікацією і т. д.” А Шевченко, підіймаючи на вершини поетичної творчості народну українську стихію, в незабутніх молодечих віршах своїх (1839) величав українську пісню як неоціненну окрасу і славу, “славу України” — “без золота, без каменя, без хитрої мови, а голосну і правдиву, як Господа слово”4. Неважко переконатися, що, за Грушевським, обидва — Бодянський і Шевченко — в один історичний час робили спільно вкрай важливу для України справу.
Втім, сам Бодянський вважав “поводирем” українства винятково Шевченка. У 1843 р., переклавши працю ПавелаЙозефа Шафарика “Слов’янський народопис”, молодий професор власноручно дописав до відомих українських письменників і Тараса Шевченка. Бодянський мав на це право, бо ще в жовтні 1842 р. уперше повідомив Шафарика про творчість українського Кобзаря. У 1844—1845 рр. Бодянський надіслав Шафарикові, чеському поетові Вацлаву Ганці та Празькому музеєві Шевченкові твори “Тризна”, “Гамалія” та збірку “Чигиринський Кобзар і Гайдамаки”, що була передруком (із незначними змінами) “Кобзаря” 1840 р., разом з яким зброшуровано нерозпродані примірники “Гайдамаків” 1841 р.

“Шевченко й пером і палітрою однаково вертить”
Тарас Григорович ще на початку 1840х рр. прагнув познайомитися з Осипом Максимовичем. Про це свідчить лист Андрія Козачковського до Бодянського у квітні 1843 р.: “Може, ти читав “Кобзаря” і “Гайдамаків” Шевченка. Хороший хлопець, щира душа. Він дуже хотів познайомиться з тобою, коли ти приїжджав у Петербург, але, напевне, не вдалося…” Зустріч з Осипом Бодянським, який не тільки добре знав поетові твори, а й популяризував їх серед інших слов’янських народів, була важливою для Шевченка й відбулася під час перших поетових відвідин Москви в лютому 1844го.
Очевидно, що тоді Бодянський був інформований про приїзд Шевченка й готувався до нього. Переконливим свідченням цього стала знайдена мною невідома раніше публікація в газеті “Прибавления к № 19му Московских ведомостей” за 12 лютого 1844 р., в якій ішлося про вихід у світ уже згаданої Шевченкової книги “Чигиринський Кобзар і Гайдамаки”. Бодянський дав масштабну й точну характеристику Шевченка, який не тільки пише “прекрасні, мелодійні вірші”, а й є обдарованим малярем. Іншого разу в листі до Шевченка в липні 1844 р. Бодянський писав, що він “й пером і палітрою однаково вертить”. Лапідарні оцінки Бодянським Шевченкових дум і творів “Тополя” й “Катерина”, що в Москві вперше стали загальнодоступними, сповнені любові й розуміння. Розкриваючи зміст “Чигиринського Кобзаря” та поеми “Гайдамаки”, професор зробив окремі пояснення для непосвяченого російського читача.
Таким чином, Бодянський уміло й зі знанням справи представив москвичам творчість Шевченка, і тридцятирічний український Кобзар постав перед освіченою московською публікою в усій красі розквітлого таланту, в ореолі національного поета й мислителя5. Безперечно, стаття професора Московського університету стала доброю передумовою знайомства Шевченка з Бодянським і вагомою запорукою їхньої подальшої багаторічної дружби. За точними словами академіка Івана Дзюби, “особливо багато важило для Шевченка спілкування з Осипом Бодянським, який не тільки міг забезпечити його необхідною літературою, а й сприяв, — бувши своєрідним містком між українськими і російськими дослідниками й симпатиками слов’янства та ідеологами зарубіжного слов’янства, — опосередкованим зв’язкам Шевченка з цим зарубіжним слов’янством”6.

“Для історії прошу вашої помоги…”
Справді, знайомство з Бодянським мало для Шевченка животворне значення, збагачувало його бачення української історії, дало змогу зануритися в новітні публікації з історичної проблематики. Ще у 1844 р. поет і художник звертався до вченого: “…Я рисую тепер Україну — і для історії прошу вашої помоги…” Йшлося тоді лише про підготовку задуманої Шевченком серії офортів “Живописная Украина” та фактично поет сказав про саму суть його цілковитої зацікавленості в науковому забезпеченні всіх творчих проектів загалом у галузі історичної проблематики. Годі було б шукати більш ерудованого й досвідченого вченогоукраїнознавця з енциклопедичним світоглядом, ніж Осип Бодянський.
Олександр Кониський вважав, що вірш “Чигрине, Чигрине…” Шевченко написав у Москві (19 лютого 1844 р.) винятково “під впливом якоїсь бесіди історичної” з Бодянським. Очевидно, що спонукальних чинників, зокрема душевних, для народження геніального вірша, який відкриває збірку “Три літа” і цикл антимосковських поезій, було значно більше. Втім, історик Бодянський, хоч опосередковано, таки вагомо причетний до його написання7.
Тож невипадково мудрий Іван Франко вже через десять літ після смерті Бодянського пов’язував із ним важливі зміни в поетичному й науковому світогляді Шевченка. В листі до російського історика літератури Олександра Пипіна 23 січня 1888 р. він писав: “Відки взялася політична поезія Шевченка? Які товчки пхнули Шевченка на сю дорогу, які впливи допомогли виробитися його думці?.. Яке становище займали там Бодянський, Н. Маркевич…” У листі до Михайла Драгоманова від 22 лютого 1888 р. Іван Франко знову цікавився: “Чи звісні які деталі про знакомство Шевченка з… Бодянським?”

“Патріотичний подвиг
видавця”
Перебуваючи на засланні в Орській фортеці, Шевченко просив 24 жовтня 1847 р. Варвару Рєпніну надіслати, “если можно “Чтение Московского археологического общества”, издаваемое Бодянским”.
Тарас Григорович неточно вказав назву видання, але він, напевне, знав, що його очолює саме Бодянський. Судячи з усього, першу інформацію про вихід у світ “Чтений…” поет дістав від самого Бодянського, який із лютого 1845 р. був секретарем Товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, а з початку 1846го — і редактором “Чтений…”.
Згідно з оцінкою Михайла Грушевського, Бодянський “за три роки, від 1846 по 1848 рік, опублікував у виданих тоді 23 книжках “Чтений” величезну, перед тим нечувану масу етнографічного матеріалу, не почуваючи себе ніяково через докори москвичів за таке надання переваги українському матеріалові”.
Зокрема він видав Кулішевий збірник “Украинские народные предания” (1847), а також “Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого”, книги “Летописное повествование о Малой России и её народе и козаках вообще…” Олександра Ріґельмана, “Краткое описание о казацком малороссийском народе…” Петра Симоновського, “Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах” Герарда Міллера та чимало інших.
Найважливішою була публікація Бодянським у 1846 р. “Історії Русів” — визначного твору української історіографії, історичної літератури та публіцистичної мислі кінця ХVІІІ—початку ХІХ століття. У ній розповідалося про історію України від давніх часів до 1769 р. й особливо докладно — про ХVІІ століття. До речі, Шевченко ознайомився з “Історією Русів” у списку ще наприкінці 1830х рр. і неодноразово творчо використав із неї теми, сюжети і образи, зокрема для “Тарасової ночі”, “Іржавця”, “Великого льоху” та інших поезій. Незабутній Іван Драч, який у наш час переклав видатний твір, писав, що “Історія Русів” — “це первісна частина ракети, яка запустила нас з вами в космічний безмір історії народів і держав”.
Михайло Грушевський залишив дорогоцінні слова про це видання Бодянського: “Розпочав він з “Історії Русів”, цієї золотої книги тодішнього українського суспільства; з огляду на її крамольний характер видання вважалося надзвичайно ризикованим і було справжнім патріотичним подвигом з боку видавця”8.
Коли з кінця 1848 р. Бодянського усунули від видавничої роботи, а “Чтения” змінили вивіску, то документи з історії України в органі Товариства історії і старожитностей російських практично не друкувалися впродовж десятиліття. Та варто було Бодянському повернутися в “Чтения”, він знову відновив постійну рубрику “Материалы славянские”, в якій і вміщувалися публікації з історії України. Вже в першій книзі за 1858 р. були опубліковані “Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. БантышКаменским и изданные Действительным Членом О. Бодянским”, “Діаріуш” Миколи Ханенка та інші матеріали з української історії.
У березні 1858 р. Бодянський показав цю книгу “Чтений” Шевченкові, і той зацікавився публікацією! Про це незаперечно свідчить лист Олександра Лазаревського з Петербурга 9 травня 1858 р. до Бодянського, в якому йдеться про Шевченка: “Останній, між іншим, просив мене (він живе поки що у нас) нагадати Вам про Вашу обіцянку прислати йому окремі відбитки статей про Україну, надрукованих у 1й книзі “Чтений” за цей рік”.
Тарас Шевченко пішов із життя задовго до того, як побачили світ усі сто книг “Чтений”, але ще один український геній Іван Франко залишив свій вагомий висновок: “Сто томів сього видання, видані під його редакцією, се найкращий, справді величний пам’ятник його невсипущої діяльності. Що й тут українські матеріали займали дуже визначне місце, се звісно кожному, хто мав нагоду хоч поверхово переглянути “Чтения”.
Якраз цей людський подвиг українця Бодянського в Московщині врештірешт залишиться в нашій національній пам’яті, а не марні розумування про те, чого він не зробив для України, як імперський громадянин.

“Встане Україна.
І розвіє тьму неволі…”
У роки Шевченкового заслання московський професор з українською душею Осип Бодянський переписав з якогось джерела початок іще не виданої поетової містерії “Великий льох” (рядки 1—174), тобто розділ “Три душі”. Професор університету, який присягнув цареві й служив йому, переписував, затамувавши подих, антицаристські, антимосковські поетичні рядки великого українця Тараса Шевченка про митарство душ, покараних Богом за мимовільні, несвідомі, але страшні гріхи перед Україною, за які їх у Рай не впускають… Скажімо, за те, що дівчина перейшла шлях із повними відрами гетьману, який “їхав в Переяслов / Москві присягати!..”
Три зболені душі, які уособлювали в Шевченковій містерії високу національну свідомість і духовність трьох зламних періодів української історії — за Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та царювання Катерини II, злилися з професорською душею й назавжди оселилися в ній. Уже чую пуританські голоси тих, які рішуче заперечать, упевнено звинувачуючи Бодянського в тому, що насправді він і не збирався нести хрест, який узяв на себе наш національний геній. Але в кожного — свій хрест. І не судіть, то й не судимі будете.
На моє переконання, ніким досі не акцентоване переписування рядків із Шевченкового “Великого льоху” було тихим і високим духовним подвигом підданого Російської імперії українця Бодянського, бо наодинці з Шевченком він грішною душею своєю всетаки приєднався до поетової незламної віри в те, що
…Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
Пам’ятаймо, що Бодянський переписав від руки також не видані в ті часи поему “Кавказ”, послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…”, вірші “Розрита могила”, “Гоголю”, “Холодний Яр”, “Як умру, то поховайте…” та інші поетові твори.

“Спасибі тобі, друже мій
милостивий, за летописи…”
Улітку 1853 р. Бодянський передав поетові через російського зоолога Андріана Головачова “Історію Русів”, інші літописи та праці, опубліковані в редагованих ним “Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских”. Про це в своєму щоденнику 11 червня записав: “…Вручены были некоторые книги, назначенные для подарка Ш. Г. Т.9 Это — несколько оттисков из “Чтений в Обществе истории и древностей российских” да сочинения М. Н.10 Авось он проведёт за ними приятно время в своём уединении и вспомнит старину…”
Шевченко носив у душі вдячність Бодянському, про що, зокрема, свідчить приписка до листа його близькому приятелеві Козачковському в листі від 14 квітня 1854 р.: “Пиши до Бодянського О. М. і кланяйся йому од мене”. Через два тижні — 1 травня 1854 р. — Тарас Григорович написав лист Осипу Максимовичу, в якому дякував йому: “Спасибі тобі, друже мій милостивий, за летописи, получив я їх от Головачова, всі до одної, і тепер собі здоров прочитую потрохи”. У наступному листі до Бодянського в листопаді 1854 р. Шевченко знову подякував: “Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!”
На мою думку, ці поетові зізнання слід сприймати буквально. Він таки напам’ять знав літописи, прислані професором із Москви. Більше того, саме завдяки повному зануренню в історичні праці Шевченко в засланні справді оживлював душу, зберігав і примножував інтелектуальний потенціал, накопичував знання з історії України.

“Від Бодянського поклон і
дорогий подарунок…”
Шевченко знав, а то й інтуїтивно відчував зростання наукового потенціалу Бодянського, який щоденно працював з історичними документами. Через десять років після їхнього знайомства, наприкінці 1854 р., Петербурзька Академія наук обрала його своїм членомкореспондентом. Цей історичний факт досі не привертав належної уваги, тому нагадаю, що серед близьких поетових знайомих Бодянський був єдиним, кого удостоїли високого наукового звання ще за життя Шевченка. Михайло Максимович став членомкореспондентом аж у 1871 р.
У грудні 1857 р., коли Шевченко перебував у Нижньому Новгороді, Бодянський передав йому свою книгу. Записав у себе скрупульозно: “О времени происхождения славянских письмен”, — Т. Г. Шевченку, в Нижнем (через Варенцова)”. Шевченко своєю чергою відзначив у щоденнику 10 грудня: “Из Москвы Варенцов11 привёз мне поклон от Щепкина, а от Бодянского поклон и дорогой подарок, его книгу “О времени происхождения славянских письмен” с образчиками древнего славянского шрифта. Сердечно благодарен Осипу Максимовичу за его бесценный подарок. Эта книга удивительно как пополнила современную нашу историческую литературу”.
Висока й щедра оцінка праці Бодянського, тим більше, що йшлося про публікацію окремим виданням його докторської дисертації, подібної фундаментальної праці у вченого більше не було. Ця книга Бодянського поповнила власну бібліотеку Шевченка.

“Я боявся нарисовать
себе москалем…”
Уже згаданий лист до Бодянського в листопаді 1854 р. Шевченко починав з найголовнішого:
“Посилаю тобі, друже мій єдиний, с г. Семеновим12 поличчя оцього нікчемного гетьманця. Дивлячися на його, згадуй і мене інколи. Я боявся нарисовать себе москалем, щоб ти часом не перелякався, глянувши на поличчя моє в московській шинелі або, Боже крий, ще і в мундирі! А гетьманець, думаю, не перелякає тебе, а може, ще й порадує твою запорозьку душу. Прийми ж його та привітай цього нікчемного гетьманця, друже мій єдиний!”
Цей Шевченків твір не знайдено. На превеликий жаль. Адже це єдиний випадок, коли рядовий 4ї роти 1го Оренбурзького лінійного батальйону, сиріч художник Шевченко, пояснив, чому він, створюючи на засланні черговий автопортрет, одягнув себе не просто в цивільний, а саме в український — гетьманський одяг. Нагадаю, що в 1847 р. в Орську Шевченко намалював себе в солдатському мундирі й кашкеті з офіційним позначенням його роти — майже типовий портрет рядового миколаївського солдата.
А тут, очевидно, спеціально для Бодянського поет зобразив себе не в “московській шинелі” чи “мундирі”, а в одязі, що мав нагадати московському професорові любий йому гетьманський тип земляка.
Привертає увагу, як щиро Шевченко хотів порадувати саме “запорозьку душу” Бодянського. Між іншим, учень вченого, славіст Олександр Кочубинський писав, що завжди “запорозька натура проступала в Бодянському”. Про “запорозьку натуру” та “козацьке серце” професора писав і Михайло Драгоманов, який вважав, що, згадуючи Бодянського, “ми нічого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, слов’янська, федеральна, демократична, твердодуха Україна!”
Наскільки мені вдалося встановити, Шевченків автопортрет не прикрашав московську квартиру Бодянського в Газетному провулку, хоча, скажімо, портрет “знаменитого Миколая Новикова” (Шевченко) — російського просвітника, письменника і видавця, в’язня Шліссербурзької фортеці в часи Катерини ІІ, там знайшов місце13. Коли 18 березня 1858 р. Шевченко побував у Бодянського в Газетному провулку, про автопортрет у їхній розмові не йшлося. Жодного разу не згадав про нього Бодянський у своєму Щоденнику14. Не виявився Шевченків твір і після смерті професора серед його майна, зокрема, багатої бібліотеки. Виникає питання, чи був автопортрет Шевченка взагалі переданий Бодянському, тим більше, що документально це не підтверджено.
Стосовно Осипа Бодянського великий українець Михайло Грушевський писав: “А року 1877 вмер таки у Москві та там і похований. Лишив по собі вдячну пам’ять і пошану всіх, хто його знав і з його праці користав. І нам, українцям, годиться його пам’ятати”.
Це звучить як заповіт.

———————————
1 Драгоманов М. Україна і центри // Громада. Т. 2. — Женева, 1878. — С. 525.
2 Запорожець Ісько Материнка — псевдонім Осипа Бодянського.
3 Франко І. Зібрання творів: у 50 т. Т. 34. — Київ, 1981. — С. 440.
4 Грушевський М. Твори: у 50 т. Т. 8. — Львів, 2007. — С. 579—580.
5 Ця нова інформація, що нині використовується в усьому шевченкознавчому світі, була вперше опублікована саме в газеті “Слово Просвіти” (2007, № 38. С. 8–9), і лише через шість років потому — в документальному збірнику “Тарас Шевченко в критиці. Том 1. Прижиттєва критика (1839—1861). — Київ: Критика, 2013. — С. 160—163. Нещодавно побачив світ унікальний документальний збірник “Слідчонаглядові справи Тараса Шевченка. Корпус документів” (1847—1859). — Київ: Арій, 2018. — 880 с. У ньому вперше вміщено вже згадану “Справу канцелярії московського військового генералгубернатора про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка”, здобуту мною в Центральному історичному архіві Москви (ф. 16, оп. 47, спр. 130). Найцінніші документи з неї опубліковані також у “Слові Просвіти” ще десять років тому.
6 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — Київ, 2008. — С. 330—331.
7 Докладно див.: Мельниченко В. “На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський). — Москва, 2008. — 560 c.
8 Грушевський М. Твори. Т. 8. — С. 248.
9 Друкуючи фрагменти зі щоденника Бодянського через десять років після його смерті, Олександр Кочубинський зауважив, що в ньому деякі “небезпечні” прізвища замовчано або їх абревіатури навмисно переставлено. Скажімо, спочатку Бодянський написав “Ш. Т. Г.”, а потім закреслив і поправив: “Ш. Г. Т.”.
10 Олександр Кочубинський, публікуючи цей фрагмент щоденника у 1887 р., висловив припущення, що йдеться про українського історика і етнографа Маркевича Миколу Андрійовича (1804—1860).
11 Варенцов Віктор Гаврилович (1825—1867) — російський педагог і фольклорист, приятель М. І. Костомарова.
12 Семенов Микола Михайлович (1830—?) — природознавець, учасник експедиції академіка Бера К.Е. М. на Мангишлак у 1854 р.
13 Принагідно зауважу, що в цьому числі “Слова Просвіти” вміщено найвідоміший портрет Осипа Бодянського. У “Шевченківській енциклопедії” (Т. 1) зазначено, що його автором є А. Бєляков. Це — помилка. Гравюру виконав із фотографії вже після смерті Бодянського відомий майстергравер Сєряков Лаврентій Авксентійович (1824—1881).
14 Бодянский О. М. Дневник. 1852—1857. — Москва, 2006. — 336 с.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment