Це одна з найтрагічніших сторінок в історії України, що відібрала мільйони людських життів. Коли бачиш фотознімки, з яких на тебе дивляться голодні діти, кров стигне у жилах.
Для чого компартійний режим влаштував кривавий експеримент над українським народом? Як колишнім вождям СРСР вдавалося приховувати цей страшний злочин від своїх співвітчизників і світової громадськості? На ці та інші, не менш злободенні запитання, відповідає голова Українського інституту національної пам’яті кандидат історичних наук Володимир В’ятрович.
— Голодомор звів зі світу мільйони українців, — говорить Володимир Михайлович. — Адже лише у червні 1933го, коли він досяг апогею, в Україні щодоби помирали понад 34 тисячі людей, щогодини — 1 420.
— І сьогодні, на 28му році незалежності України, дехто каже, що Голодомор був спровокований неврожаєм…
— Правда про 1932—1933 роки настільки очевидна, що мені навіть не хочеться дискутувати з тими, хто так вважає. Але відповім прихильникам цієї точки зору словами колишніх комуністичних вождів. Наприклад, Сталін у листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року писав: “Якщо не візьмемось нині за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити”. Подібним чином “опікувались” Україною й інші більшовицькі вожді.
— А як реагували на заклик своїх кремлівських господарів українські партфункціонери? Не заперечували їм?
— Звісно, що ні: всі перші особи так званих української компартії, українського уряду, які насправді були філіями російськобільшовицької компартії і російськобільшовицького уряду, стали вірними виконавцями їхньої волі. Більш того, гаряче підтримували їх. Наприклад, ще 1930 року керівник українських комуністів Станіслав Косіор стверджував, що “селянин хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду”. Його колега, другий секретар ЦК КП(б) України Мендель Хатаєвич, призначений жовтні 1932 року відповідальним за виконання хлібозаготівель у Харківській області, так напучував партійних активістів: “Ваше завдання дістати збіжжя всіма способами. Видушіть його з них, де вони його б не заховали — із печей, зпід постелі, з льохів чи із задвірків. Ви, партійні бригади, мусите навчити село, що означає більшовицька рішучість… Не бійтеся вживати крайніх методів. За вами стіною стоятиме партія… Краще зробити забагато, як замало”.
— Чому тодішня влада вдалася до голодомору? Адже на той час вона вже 10 років панувала в Україні і почувалася досить впевнено.
— Голодомор був в очах Сталіна вирішальним ударом у відповідь на те, що він називав страхом втратити Україну. Це те, що він відчував, що Україна повстає, що незабаром “Україну можемо втратити”. Він про це писав у листі 1932 року. І абсолютно не дарма. Кінець 1920х—початок 1930х років — Україна повставала. В Україні було близько 5 тисяч повстань, у яких, за документами ГПУ, брало участь до мільйона людей.
Можна тільки уявити, наскільки масштабними були ці акції протесту, наскільки масштабною була боротьба, яка справді ставила під загрозу зрив планів Сталіна щодо побудови світової імперії. Він прекрасно розумів, що без України створити таку імперію неможливо. Він прекрасно розумів, що головний чинник, який може цьому завадити — це якраз український національний рух і цей спротив. І через це було завдано такого страшного удару — Голодомор. Тобто вбивство голодом.
Кремлівський тиран прекрасно розумів, що ситуацію станом на середину 1932го він не контролює. Він втрачав контроль навіть над своєю Комуністичною партією, тому що тут місцеві комуністи часто були готові ставати в певну опозицію до тієї політики, яку проводили у Москві.
Дослідження українських демографів та істориків засвідчують — найстрашнішим голодомор був у тих регіонах, де Українська революція і національний повстанський рух мали найбільшу підтримку, а саме на Поділлі, Київщині, Черкащині, Полтавщині, Слобожанщині.
— Ця сторінка нашого минувшини досі залишається не дослідженою як слід…
— Я б так не сказав. Наприклад, історик Богдан Патриляк захистив кандидатську дисертацію на цю тему, а Людмила Гриневич займається проблематикою повстань та бунтів, які передували голодомору. Мій заступник, історик Володимир Тиліщак підготував про ці повстання науковопопулярну книжку “1930. УСРР. Повстання”. Український інститут національної пам’яті презентував спеціальну виставку, присвячену цій темі — “Спротив геноциду”. Але треба ще дуже багато працювати над цією темою і досліджувати той період українського антирадянського руху. І для досліджень науковцям доведеться їздити різними країнами, вивчати тамтешні архівні матеріали… Маємо з’ясувати, наскільки потужними були ті виступи, наскільки були готові українці боронитись від радянської влади, за що Москва і покарала їх голодом. Тема селянських повстань у 20—30 роки актуальна сьогодні, адже ми знову опинилися перед загрозою знищення нашої свободи й навіть державності.
— Соціологічні опитування свідчать, що з кожним роком дедалі більше українців визнають Голодомор 1932—1933 років геноцидом проти української нації. Ваша думка з цього приводу.
— Це дуже обнадійлива тенденція. Якщо, скажімо, порівняти 2018й із 1997 роком, то побачимо суттєві зрушення у сприйнятті українцями Голодомору. Зараз близько 80 % вважають його геноцидом. Багато наших співвітчизників визнають, що Голодомор — одна з тих трагедій, яка найбільше об’єднує нас, громадян України, навколо нашого минулого.
— Чи достатньо зусиль докладає Українська держава для визнання міжнародним співтовариством Голодомору геноцидом?
— На сьогоднішні парламенти 18 країн визнали Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу. Останньою це зробила Португалія, є заява Ватикану (там немає парламенту), яку можна розцінювати як визнання. Визнання нищення українців геноцидом невеликою кількістю країн певною мірою пов’язано з тим, що Україна як держава почала проводити роботу в цьому напрямі з середини 2000х років, тобто за часів президентства Віктора Ющенка.
Віктор Янукович, прийшовши 2010 року до влади, на весь світ заявив, що ніякого голодомору в нас не було. 2016 року Президент Петро Порошенко оголосив, що Україна відновлює зусилля щодо міжнародного визнання Голодомору геноцидом. І зараз Інститут національної пам’яті, Міністерство закордонних справ намагаються якомога більше розповісти світові про трагедію, що спіткала наш народ на початку 30х років, пояснюють, чому її варто кваліфікувати як геноцид. Важливим кроком на шляху міжнародного визнання Голодомору геноцидом стало нещодавнє ухвалення резолюції Сенату США.
— Чи зможе Україна в такому разі притягнути до суду в Гаазі наступницю Радянського Союзу — Росію?
— Це питання ми повинні розглядати і в юридичній площині, і в моральній. Росія теж є однією з тих країн, які постраждали від комуністичного тоталітарного режиму. І дуже прикро, що там відбувається його реабілітація. Я вважаю, це шкодить самій Росії. Надзвичайно важливо було б, якби Росія, як це було в 1990ті роки, відмежовувалася від комуністичної спадщини. Але, гадаю, цього не відбудеться без морального та юридичного тиску з боку тих країн, тих народів, які постраждали від комунізму.
— Свого часу Ви очолювали архів СБУ, де зберігається чимало документів, які проливають світло на злочини минулого. Скажіть, а ті, що стосуються Голодомору 1932—1933 років, усі вивчені істориками? В російських архівах їх теж вистачає?
— За роки незалежності фактично всі документи в українських архівах, які стосуються Голодомору, вдалося не лише виявити і вивчити, а й опублікувати. І саме оцінюючи ці документи, можна з певністю говорити про геноцидний характер Голодомору.
Імовірно, що матеріали про Голодомор є і в Росії. Але Росія намагається реабілітувати радянський режим, тож зробила недоступними документи про один із його наймасштабніших злочинів. Зараз архіви колишнього КГБ офіційно засекречені до 2044 року. До речі, 2006 року, коли почалося активне міжнародне визнання Голодомору геноцидом українського народу, Росія почала протистояти розповсюдженню правди про трагедію. Наприклад, російське МЗС виступало із заявами і навіть розміщувало на своєму сайті добірки документів, які мали заперечити масштаби голоду в Україні. Згодом, 2008 року, Держдума прийняла заяву, в якій Голодомор названий таким, що “не має і не може мати міжнародно встановлених ознак геноциду”, а ЗМІ почали поширювати концепцію, яка розширює хронологічні й географічні рамки голоду (Україна, Росія, Казахстан). Мета — розчинити масштаби українського Голодомору в загальному контексті. Задля протиставлення цієї трагедії нашого народу трагедіям інших народів використовували давні історичні конфлікти українців із поляками та євреями, застосовували дрібні провокації на публічних заходах, присвячених Голодомору. Однак досвід доводить, що вони спрацьовують там, де бракує знань. Щоб завадити цьому, оприлюднення правди про трагедію українського народу має бути постійною справою істориків і журналістів.
— Який рік поспіль у суспільстві тривають дискусії з приводу кількості виморених голодом українців: різні джерела називають різні цифри…
— Єдиної думки з цього приводу досі немає: демографи називають від 3,9 мільйона до 4,5 мільйона, деякі історики кажуть про 7—8, а то й 10 мільйонів. Безперечно, ця дискусія важлива, бо нам треба максимально точно з’ясувати кількість убитих. Це буде непросто, оскільки вже під час Голодомору здійснювали заходи, щоб приховати масову смертність українців. Але ми повинні розуміти, що кількість убитих жертв — чи ми говоримо про 4,5 мільйона, чи про 7 мільйонів — не впливає на юридичну кваліфікацію злочину. Наукова дискусія про масштаби втрат у жодному випадку не змінює характеристики Голодомору саме як геноциду.
— Путінська Росія заперечує ті страхіття, які творилися за часів панування в Україні російськобільшовицького режиму. Принаймні суттєво занижує кількість їхніх жертв. Щодо Голодомору, то кремлівські пропагандисти на кшталт Соловйова та Кисельова кажуть, що голодували не лише в Україні, а й в інших республіках колишнього СРСР. Не забувають нагадати і про те, що колективізацію, розкуркулення проводили самі українці, які до того ж становили більшість на рівні ЦК, обкомів партії…
— Це неправда: українці ніколи не мали більшості у цих структурах. Не слід забувати, що Комуністична партія України теж стала об’єктом репресій у 30х роках, і під час згортання процесів українізації саме українських комуністів репресували.
— Як компартійному режиму, який панував на теренах колишнього СРСР 74 роки, вдавалося приховувати правду про Голодомор в Україні?
— Радянське суспільство було закритим суспільством, а чекісти жорстоко переслідували всіх свідків трагедії, особливо тих, хто намагався розказати правду про неї. Наприклад, колгоспник Микола Рева отримав 6 років ув’язнення за лист, написаний Сталіну, в якому прагнув розкрити очі вождеві на страшні події в Україні. І його справа в архіві СБУ не єдина. Протягом 1930—1940х років людей притягали до кримінальної відповідальності за будьяку згадку про Голодомор — усну чи письмову.
Доказом антирадянської агітації вважали виявлену у мешканця Батурина Миколи Боканя фотографію, датовану 3 квітня 1933 року, з промовистим підписом “300 днів без шматка хліба”. Колишню вчительку Олександру Радченко 1945 року заарештували за знайдений щоденник, який вона вела з 1926 року. На суді вона пояснювала, що хотіла залишити спогади дітям, які “не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм, що український народ пережив такі страхіття”. Вирок — 10 років позбавлення волі. Але люди все ж знали про цю трагедію. Насамперед ті громадяни, які пережили її, а також їхні діти. Правда, за умови, що дідусі та бабусі не побоялися розповісти про пережите.
Проникнення за кордон інформації про масову голодну смерть людей було небезпечним для Радянського Союзу з кількох міркувань. Поперше, така інформація могла вилитися у спроби допомогти голодуючим: саме міжнародний розголос голоду 1921—1923 років дозволив надати постраждалим суттєву допомогу, врятувавши багатьох від голодної смерті. У 1932—1933 роках це не повинно було повторитися, оскільки цей голод був не випадковим, а чітко спланованим — він став зброєю в боротьбі з непокірними українцями. Приречені Сталіним на смерть через голод мусили померти. Тож військова облога територій, яка мала за мету не дозволити вирватися з голодоморного гетто, ефективно доповнювалася стіною мовчання, за яку не повинно було потрапити жодне слово правди.
Мовчання було важливим для влади ще через один важливий момент. Саме тоді Радянський Союз спромігся прорвати дипломатичну блокаду, і почалося встановлення міжнародних відносин з іншими країнами, які до того не визнавали СРСР, зокрема із США. Смерть українських селян дуже добре посприяла цьому визнанню — адже вона забезпечила американський уряд дешевою українською пшеницею, дозволила продати радянській владі велику кількість промислового устаткування, необхідного для індустріалізації, яка наступила після колективізації. Тому Америка й інші західні держави, перейняті подоланням небаченої економічної кризи, не особливо й хотіли чути про український голод і мільйони смертей.
Хоча один із лідерів Заходу в той час голосно заявляв про голод в Україні — це Адольф Гітлер. Очевидно, не з жалю до вмираючих “унтерменшів”: інформацію про страшний голод він використав у політичній боротьбі з комуністами в Німеччині. Аргумент, що прихід до влади “товаришів” може призвести до такого самого в їхній країні, остаточно переконав німецьких бюргерів, які проголосували за опонентів комуністів — Націоналсоціалістичну партію Німеччини і надали її вождеві надзвичайні повноваження.
Такий геноцид міг вдатися тільки за умов повного мовчання. Мовчання жертв було продовженням геноциду, воно далі вбивало тих, хто пережив голод. Перетворювало їх на безмовних та бездумних тварин, які не мали минулого, а отже, й майбутнього. І вони мовчали. Більше того — вони стали забувати: так безпечніше і для себе, і для своїх родин. Тому українці УРСР мовчки не помічали великих групових поховань на сільських цвинтарях, порожніх класів у школах.
Проте Сталін прорахувався: не всі українці тоді, 1933го, були під його контролем. Мільйони жили поза кордонами УРСР. Мешканці Західної України дізналися про трагедію надто пізно, щоб якось їй завадити. Та й як вони могли зупинити цілеспрямовану політику сусідньої держави? Тоді вони зробили все, аби привернути увагу світу до страшного злочину. У цій справі об’єднали свої зусилля давні політичні конкуренти. Створення допомогових комітетів, інформаційні кампанії легальних політичних і громадських інституцій, кривава помста радянському чиновнику у Львові з боку підпільної ОУН, — 1933го ці дії вже не могли врятувати помираючих. Але вони врятували українську націю. Акції засвідчили: українці, незалежно від того, громадянами якої держави були, відчували себе єдиною спільнотою, дарма що сотні років їх роз’єднували накреслені окупантами кордони.
Потім, через 10 років після Голодомору, пам’ять про нього стала одним із тих чинників, котрі штовхнули галичан і волинян на збройну боротьбу проти радянської влади. Українська Повстанська Армія стала несиметричною відповіддю на мовчазну смерть мільйонів у 1932—1933 роках. Тихий скон від голоду, організованого владою, більше не повторився, а замість очікуваної покори режим отримав шалений опір зі зброєю в руках.
Пам’ять про Голодомор, яка активно відроджувалася в діаспорі у 1950—1980х роках, стала важливим елементом єднання українців, завадила їхньому остаточному розчиненню в еміграційному морі. У Західній Європі, Північній та Південній Америці, у країнах, куди нелегка доля закидала українців після війни, вони видавали спогади та дослідження, організовували громадські акції вшанування пам’яті жертв голоду, ставили їм пам’ятники.
Перший монумент трагедії встановили 1983 року в канадському Едмонтоні. Знак виконано у формі надірваного кола, що символізує навмисно розірваний життєвий цикл, спробу знищити єдність українців як національної спільноти. Але цього розриву не сталося. Навпаки, пам’ять про Голодомор об’єднала українців діаспори. У 1983—1987 роках вони розгорнули масштабну інформаційну кампанію, доносячи правду про свою трагедію світові. Про Голодомор заговорили провідні масмедіа, найвище керівництво західних держав. Зрештою, на цю кампанію змушена була реагувати радянська влада: наприкінці 1980х комуністи в Україні вже не змогли стримати поширення інформації про Голодомор або заперечити його: 25 грудня 1987 року керівник українських комуністів Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70річчю створення УРСР, згадав про факт голоду. А незабаром і в радянській пресі почали з’являтися перші публікації про голод.
Правда про геноцид, про масові репресії тоталітарного режиму, що забрали життя мільйонів українців, стала чинником їх пробудження на території УРСР. Сповнилася євангельська істина “Пізнайте правду, і вона зробить вас вільними”. Знання про злочини комунізму вщент зруйнували десятиліттями вибудовувану — страхом чи підкупом — лояльність населення до влади. Крах СРСР став неминучим. Ніби нікуди не зникли мільйони чиновників чи навіть вояків, які присягалися служити, але захищати його не хотів уже ніхто.
Голодомор, який завдав страшних втрат українському народу, перетворив його на постгеноцидну націю, а заодно привів у суспільному вимірі до того, що психологи називають посттравматичним ростом. Буває, після пережитих страхіть жертва не ламається, а навпаки, несподівано отримує додатковий заряд енергії, який сприяє більшій самореалізації. Українці не унікальні: схожу тенденцію можна побачити в історії євреїв, які, переживши Голокост, зуміли мобілізуватися і створити власну державу Ізраїль. Сьогодні пам’ять про знищення нацистами є одним із наріжних каменів національної ідентичності євреїв. Такою стає для українців пам’ять про трагедію 1932—1933 рр. Голодомор був геноцидом, який не вбив нас, тож робить сильнішими.
Спілкувався
Сергій ЗЯТЬЄВ
