На високих духовних орбітах

Про трагічну долю критика і літературознавця Івана Миронця

Олександр АСТАФ’ЄВ,
Київ
Фото з архіву Ольги Мак
Він жив на високих духовних орбітах і сповідував непохитний етичний закон: “Людина повинна своє світло віддати іншому”.
Він відчував красу літератури, неповторність природи і моральну чистоту людських стосунків.
Він “світився” вогнем натхненної літературної праці і згорів у полум’ї тоталітарної інквізиції 20—30-х років.

Іван Дмитрович Миронець (04/16.09/1900, м. Дубно Волинської губернії, тепер Рівенська область — 28.12.1937, м. Миколаїв) — літературознавець, педагог. У 1923—1925 роках навчався на літературному факультеті Ніжинського ІНО, 1925-го разом із Петром Одарченком вступив до аспірантури при науково-дослідній кафедрі історії культури і мови, 1926 року був відряджений до Чернігівського музею Михайла Коцюбинського для вивчення рукописів письменника.
У 1926—1928 роках його ім’я вже фігурує серед аспірантів кабінету пошевченківської літератури Київської філії Інституту Тараса Шевченка ВУАН, де він з іншими аспірантами — Євгеном Кирилюком, Ананієм Лебедем, Леонідом Смілянським, Леонідом Підгайним упорядковує шевченкознавчу бібліо­графію. У 1928—1931 роках Іван Миронець — науковий співробітник цього ж Інституту, у цей же час з’являються його шевченкознавчі праці: “Робота шевченківських установ” (“Пролетарська правда”, 1930, 11 березня), “Новознайдений рукопис збірки творів Т. Г. Шевченка” (“Шевченко. Річник 2”, Х.1930), франкомовна стаття “Chevtchenko et sa poésie” (“Шевченко і його поезія”) у французькому журналі “Librairie ukrainienne d’etat Literrature et Art” (1930, №1), яка згодом як післямова була передрукована у виданні: “Кобзар”. Передмова Андрія Річицького. Ілюстрації В. Седляра. Х.-К., 1931, 2-е вид.1933. Іван Миронець разом з Михайлом Новицьким, Олександром Дорошкевичем та ін. брав участь у його підготовці.
З нищівною критикою цього видання виступив приятель по аспірантурі Івана Миронця — Євген Кирилюк (“Літературна газета”, 1933, № 23, “Життя й Революція”, 1934, кн.1), який назвав автора передмови й упорядників цього “Кобзаря” “активними контрреволюціонерами”, книга невдовзі була заборонена.
На жаль, при перевиданні цього “Кобзаря” в 2009 і 2013 роках франкомовну статтю Івана Миронця упустили.
Літературознавчий доробок Івана Миронця величезний і яскраво новаторський за своєю суттю. Йому належать теоретичні статті: “До питання про об’єкт літературної критики” (“Критика”, 1929, ч.1), дві вступні статті “Формально-стильові особливості українського літературного процесу 90-900-их” і “З історії літературних взаємин” до антології “Прозаїки 90-900-х. Х.-К., тт.1 і 2), розвідка “Фата-Морґана в основних стильових виявленнях” (зб. “Коцюбинський”. Х., 1931, т.1), ґрунтовні передмови до видань (напр., до книги Архипа Тесленка “Вибрані твори”. Х.-К., 1929, повісті Олексія Плюща “Великий в малім і малий у великім”. К., 1930), нарис “Творчість В.Стефаника” (К., 1929), розпорошені в періодиці статті про твори Олекси Слісаренка, Олександра Шишацького-Ілліча, Олексія Плюща, рецензії на нові книги Василя Стефаника, Тимофія Бордуляка, Наталі Кобринської, Антона Крушельницького, Івана Савченка, Гео Шкурупія, Леоніда Чернова-Малошийченка, переклади (з рос. Пантелеймона Куліша “Шукачі щастя”. К., 1930).
Згодом науковця звинуватили в “антимарксистських збоченнях”, що змусило його опублікувати статтю “Биймо по своїх помилках. Порядком самокритики” (“Життя й революція”, 1931, кн. VIII) і каятися у своїх “гріхах”. Переслідуваний, він виїжджає з Києва, якийсь час працює доцентом Кам’янець-Подільського інституту соціального виховання і Дніпропетровського педагогічного інституту, професором Криворізького, а з 1935 року — Миколаївського педінститутів. У жовтні 1937 року заарештований як “активний учасник контрреволюційної терористичної організації”. Він розділив долю побратимів, ініціаторів “Кобзаря” 1931 і 1933 років — Андрія Річицького і Василя Седляра. 28 грудня 1937 року за вироком “трійки” органів НКВС Миколаївської області Іван Миронець був розстріляний. Реабілітований 1967 року.
Науковий доробок Івана Миронця утверджує гуманістичну місію літератури, ученому не властиве утилітарно-спрощене та ідеологічно-заангажоване тлумачення художніх явищ.
На граничному-короткому відтинку свого життя він з великим артистизмом показав роль творів Шевченка і всієї української літератури в світлі історичної долі народу, розкрив нові якісні прикмети національної літератури ХІХ—ХХ ст.
Він був ученим нової формації, особою широкої шкали духовних якостей і моральних поривань. Наша нинішня ретроспекція в його життєпис — це апеляція до майбутнього: науковий доробок вченого має бути поглиблено вивчений незалежно від оцінки “лицарів” перестраховки, бо він значно розширив проблемні обрії української літератури.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment