Юрій КОВАЛІВ,
доктор філологічних наук, лауреат премії імені Т. Шевченка, Київ
Продовження. Поч. у ч. 43, 44 за 2018 р.
Перерваний Першою світовою війною, переслідуваний польською владою, “ліквідований” у Львові радянською владою (1939), але збережений завдяки науковцямемігрантам: з’явилися нові видання, якот двотомні “Праці комісії класичної філології” (1919), “Праці комісії шевченкознавства” (1931—1933), журнали “Стара Україна” (1924—1925), “Українська книга” (1939), “Сьогочасне і минуле” (1939) і т. ін.; далі були четвертий, еміграційний (1945—89) та п’ятий, пов’язаний із відновленням НТШ у Львові та “Записок Наукового товариства імені Шевченка” (з 1990 р.).
Історія Наукового товариства імені Тараса Шевченка тісно пов’язана з науковою діяльністю М. Драгоманова, О. Кониського, І. Франка, В. Гнатюка, В. Левицького, Ф. Колесси, С. СмальСтоцького, М. Возняка, В. Щурата та ін. М. Грушевський тривалий час виконував обов’язки голови НТШ (з 1897 р.), голови історичної секції та археологічної комісії, проводив науковоорганізаторську й видавничу роботу, реалізовану у виданнях “Записок наукового товариства”, джерелознавчих працях (“Жерела до історії УкраїниРуси”, “Український архів” тощо). Після захисту магістерської дисертації (1894) він очолював кафедру історії Східної Європи Львівського університету, розпочав роботу над монументальною “Історією УкраїниРуси”, започатковану студентським дослідженням “Історія Київської Землі від смерті Ярослава до кінця XIV віку”, що викликала резонанс у наукових колах, уперше аргументовано доводила тяглість національної історії від києворуської доби до козацької держави (І. ЛисякРудницький).
Особливе місце в історії українських періодичних видань посідає ініційований Науковим товариством імені Тараса Шевченка Літературнонауковий вісник. У підписаному М. Грушевським, І. Франком, О. Маковеєм зверненні до читачів ішлося, що, не пристаючи до жодної “школи”, жодної теорії, “держачися критично супроти всяких політичних і соціальних напрямків, редакція радо отворить свої шпальти для всякої думки, що буде поперта річевими доказами і виложена талановито”. Журнал гуртував таланти, і “тепер літературний рух закипів не на жарт”, гуртуючись довкола І. Франка, який став “до певної міри пропагатором модерних напрямів” (М. Євшан). Завдяки йому регулярно проводилися критичні огляди літературної продукції впродовж 1898—1908 років. Власні студії та рецензії він друкував окремими книжками у “Видавничій спілці”. До редакторської роботи залучалися й інші письменники. Наприклад, О. Маковей виконував обов’язки одного з редакторів журналу (1897—1899), публікував на його сторінках критичні студії про творчість І. Франка, Т. Бордуляка, А. Чайковського, П. Куліша, С. Ковалева, Ольгу Кобилянську.
Народництво, зусиллями якого сформувалося Наукове товариство імені Тараса Шевченка, спромоглося на інтелектуальне утвердження в українському світі. Воно постійно перебувало у вирі дискусій, що іноді виливалися в запеклі полеміки при пошуку відповіді на виклики життя, на завдання літератури. Свідчення цьому — журнал “Правда” (1867—1898), що виник за рік перед заснуванням “Просвіти”, був тісно з нею пов’язаний. Цей “місячник політики, науки і письменства” друкувався фонетичним правописом з перервами за редакцією Л. Лукашевича, І. Микити, Н. Вахнянина, згодом О. Огоновського (1872—1878), В. Барвінського (1876—1880). Тут спалахнула інспірована статтею “Література російська, великоруська, українська і галицька” М. Драгоманова (псевдонім — Українець) дискусія (1873—1878) про місце та перспективи українського письменства, призначеного, “щоб послужити на користь нашому народові”.
На жаль, ця дискусія не розв’язала порушених питань, тому що її ініціатор, обминаючи естетичні критерії письменства, вигадавши чотири літератури, звів розмову “під широкий космополітичний ґрунт” (“Переписка М. Драгоманова з М. Бучинським. 1871—1877”). Він наполягав на взалежненні української літератури як… “дитини Росії ХІХ віку” від російської, яка, мовляв, “мусить жити і рости, поки Росія є Росією”; радив письменникам “за приміром Гоголя і Костомарова писати поросійськи”, тому що… “українська література — для домашнього вжитку”, закидав Т. Шевченкові… “брак освіти”, відсутність “європейської школи”, виправдовував навіть великодержавницьке засудження творчості поета В. Бєлінським. У прозі Марка Вовчка він вбачав лише наслідувальний рефлекс творів І. Тургенєва, ганив І. НечуяЛевицького за націоналізм у “Причепі”, радив галичанам забути національні проблеми задля боротьби із соціальним гнітом, закликав єднатися зі слов’янофілами, москвофілами й полякофілами тощо. Намагався спростувати думку А. Міцкевича, який вважав, “російську мову мовою правознавства і адміністрації”, а не літератури (М. Євшан).
Груба підміна понять, застосована М. Драгомановим, унеможливила дискусію, “розмова про літературу скотилася у річище політичних міркувань, які зводяться до необхідності примирення зі становищем, розвитку в сфері дійства кожної з чотирьох літератур”, спільної праці й боротьби “проти обскурантів й експлуататорів” (М. Наєнко). Його погляди поділяли не всі українці, тому стаття “Література російська, великоруська, українська і галицька” викликала бурхливу хвилю протесту. Так, І. НечуйЛевицький, апелюючи до реальної, а не міфізованої історії української літератури, доводив, що вона ніколи не була молодшою від російської, мала і має “багатий національний ґрунт”, на якому “розвивалась і буде далі розвиватися”. На його переконання, обидві літератури переслідують відмінні цілі, зумовленні різною ментальністю, звичаями й традиціями народів. В. Барвінський, застерігав, що українське письменство, принаймні галицьке, не може взорувати на Росію, знаючи її економічну та культурну відсталість від Європи, що ідеї, проголошувані М. Драгомановим, “ведуть до омоскалення українців”.
Найконцептуальнішим був О. Кониський, який надрукував статтю “Український націоналізм” (“Правда. — 1985. — Ч. 19) без посилання на своє прізвище. Він спростував драгомановську надуману тезу про російське письменство як загальне, до складу якого мало би входити українське разом із великоруським, обґрунтував закономірність націоналізму як відповіді на шовіністичні московські тенденції, вкладаючи в нього “не расовий, не релігійний, а соціяльний” зміст: “Я не знаю, чим тут український націоналізм вузький, коли він виступає против великорущини, котра грає соціяльну ролю в нашій жизні, псуючи гармонію в нашому розвитю, вносячи моральний нелад в громадські шари й українську сім’ю, принижуючи все українське в очах українського народу, заплутуючи нас на ході нашого вільного розвитя і зовсім збиваючи нашу громаду з пантелику”. Внутрішню небезпеку для понівеченого несприятливими історичними обставинами українства в інвективах М. Драгоманова помітив навіть позбавлений національного сентименту Іван Білик, переконаний, що національність, “коли ми не збудимо в неї симпатій в інтелігентних колах, може безслідно зникнути; а цим, помоєму, ми позбавляємо людство потрібного, для наших цілей спеціалізованого (в національному розумінні) робітника”.
Дискусія на сторінках журналу “Правда” засвідчила духовну зрілість українства, спроможного визначити й обґрунтувати свою національну ідентичність. Своєю статтею М. Драгоманов суперечив самому собі, адже він у “Передньому слові до “Громади” 1878 р.” обстоював протилежні думки: “Кожна людина, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не поукраїнськи, єсть видаток з української мужицької скарбниці, котрий при теперішніх порядках не звернеться до неї нізвідки”. Прихильник “лабільної стабільності”, він усвідомлював, що “вселюдські потреби” неможливі без національного чинника, але надавав переваги “широким загальнолюдським задачам”, як синоніму інтернаціоналізму й космополітизму. На жаль, він не виправдав сподівань сучасників відіграти інтегральну роль у консолідації нації. Вони спочатку побачили в ньому синтез “свідомого, поступового європейства і разом з тим свідомого українства” (І. Франко), а згодом були шоковані, за словами І. Франка, покликом “якихось гібридів”, “тобто інтелігентів, які б для широкого світу були росіянами, “руськими”, а для “домашнего обихода” супроти українського мужика — українцями.
Очевидно, однією з причин національного нігілізму М. Драгоманова було намагання знайти спільну для всіх народів “всесвітню правду”, неможливу між колонізатором і колонізованим. Тому він протиставляв загальнолюдські цінності національним, запроваджував принципи космополітизму як мети, що спростував О. Кониський як “проповідь нікчемниці, проповідь утопії”: “Хіба де єсть народ космополіт? Немає чоловіка без лиця, немає народу без національності…” (О. Кониський).
Засвідчені на сторінках журналу “Правда” розбіжності в поглядах на українську дійсність між федералістом і космополітом М. Драгомановим та народниками, які вважали “руськоукраїнську націю за самостійну”, що має всі притаманні їй права, продемонструвала наступна дискусія 1892—1893 років. Її розпочав Б. Грінченко (Б. Вартовий), заперечуючи в “Листах з України Наддніпрянської” основні положення М. Драгоманова (Українця), схильного й надалі протиставляти націю загальнолюдським інтересам. Не витримували критики епатаційні випади М. Драгоманова проти поем Т. Шевченка, котрим, мовляв, бракує “добірної форми”, порівняно з аналогічним жанром О. Пушкіна або М. Лермонтова, уявлення про твори українського поета, ніби “малообразованої, хоч і талановитої людини”. Б. Грінченко мав на увазі статтю “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879) М. Драгоманова, який, спростовуючи спробу Хв. Вовка пов’язати творчість Т. Шевченка із соціалізмом, безпідставно звинувачував поета у відсутності в його поезіях “провідної ідеї” майбутнього України, в мішанині “патріархального біблейства” з петербуржчиною, жарту з недбалістю тощо, в ігноруванні ідей федералізму, автономізму чи соціалізму.
Дискусія виявила присутність в українському просторі полярних психотипів, репрезентованих Т. Шевченком, який сконцентрував у собі “блискучі традиції своєї країни”, і М. Драгомановим, якого загіпнотизувала “матеріалістична філософія матеріалізму”. Опоненту Б. Вартового боронитися “було нелегко”, він мусив зізнатися у слушності міркувань ініціатора дискусії, навіть згодився з ним, що без політичної волі неможливе розв’язання національних проблем, хоч і далі вдавався до “не резонних аргументів”, щоб відстояти хибну теорію “чотирьох літератур”.
Б. Грінченко, ретельно аналізуючи погляди свого опонента, викрив рецидиви космополітизму “в ідеях і цілях” (на противагу національності у “формах культурної праці”), шкідливої, обстоюваної ще М. Костомаровим теорії мови “для домашнього вжитку”. Письменник доводив, що “вкраїнська література не була, не є і не буде часткою чи паростком од московського, а була, є і буде самостійною літературою”, що вона вже давно, зокрема завдяки творчості Т. Шевченка, в якій відображено право “за кожним слов’янським народом на цілковиту самостійність і насамперед […] за вкраїноруським народом”, позбулася “рамців письменства простолюдного, захоплює все ширше місце і буде, безперечно, розвиватися далі й далі в такому напрямкові”. Б. Вартовий переконливо спростовував надуману драгомановську схему чотирьох літератур (українська, галицька, великоруська, російська), доводячи, що історії невідомі “підлітератури” та літератури “для домашнього вжитку”.
Важливим моментом дискусії стало розуміння іманентної національної ідентичності, що не має нічого спільного, як припускав М. Драгоманов у “Листах на Україну Наддніпрянську”, з “етнографічним патріотизмом”. Ідеться передусім про етногенетичний код — материнську мову, заміна якої іншою призводить не тільки до лінгвістичної переорієнтації, на чому наголошував Б. Грінченко: “Бо якою мовою говоримо й думаємо, — та нам і рідна. Яка мова, такі й думки у людини будуть: московська мова — московські й думки у людини будуть”. Треба додати, що аналогічними стануть і дії, поведінка, адже мислення тісно пов’язане з відповідною, щоразу унікальною словесною знаковою системою, нехтування якою задля іншої породжує хаос нелінійних структур. Б. Вартовий виступав за збереження та розвиток достеменного українства, пропонував оптимальну програму його здійснення, засвідчував подолання обмежливих настанов українофільства. Можливо, єдине, в чому солідаризувалися полемісти, — розмежування нації на “два виразні табори”, на “панів і мужиків”, “на інтелігенцію і народ”.
Дискусія 1892—1893 років була помітним явищем у культурнопросвітницькому резистансі, виявила його різнорідні тенденції, засвідчила зрілість народництва, спроможного порушувати істотні, перспективні проблеми національного життя. Ця зрілість засвідчена переглядом традиційних народницьких уявлень, вимогою підносити художні смаки простолюду, який повинен розуміти твори Гомера, В. Шекспіра, Мільтона та ін. Переконання Б. Грінченка були підтверджені його статтею “Малоросійська література” в “Большой энциклопедии”.
Далі буде.
