Софія Майданська

Дмитро ПАВЛИЧКО
Фото з сайта Національного музею літератури України під час ювілейного вечора-концерту Софії Майданської

І
1975 р. в передмові до публікації в журналі “Дніпро” добірки поезії молодої, невідомої ще поетеси Софії Майданської, я писав, що вона серед справді самобутніх талантів “виокремлюється”. Звертався до читачів: “Придивіться до цього широкого і точного мислення. Кожен вірш — відкриття, свіжа метафора, ювелірно відгранована в слові… Софія Майданська, на моє переконання, добре розуміє нелегкість нашого письменницького, громадянського обов’язку. На її шляху ще будуть нові, вагоміші здобутки”.
1977 р. у видавничій рецензії на її першу книжку “Мій добрий світ” мені пощастило (інстинктом підказано було) написати: “Софія Майданська вперто й послідовно цурається поетичних трафаретів, можна сказати, гидує ними. Шукаючи нового виразу для своїх почувань, вона відмовляється не тільки від затертих стилів поетичного письма, а й від традиційних катренів, що так надокучають своєю монотонністю під пером недосвідчених авторів. Правда, молода поетеса блискуче володіє найскладнішою класичною строфою — Сонетом і це ще раз доводить, як професійно високо розуміє своє завдання авторка. Поєднання форми вільного вірша і сонета дає ефект незвичності, відчуття зв’язку часів, закладене в цьому, здавалось би, тільки формальному прийомі. Для Софії Майданської взагалі характерне це відчуття зв’язку різних епох, це, так би мовити, одна з філософських ліній її ще невеликої, але вже багатої творчості.
Встаю з придорожнього каменя,
на якому до мене
сиділа мурашка,
а ще до неї
згасала тут зірка,
бо слід залишився від куль”.
“Так вона себе мислить — “Де мій початок” — “у явищах природи й суспільства, які розвиваються, впливаючи на себе навзаєм, причому суспільні акценти в Софії Майданської чітко позначені соціальною конкретикою. Це видно не тільки у відверто декларативних її поезіях, але і в тонко вирізьблених мініатюрах, де говорить сама душа, начебто й не словами, а самими жестами думок…”
1983 р. я написав знову схвальну видавничу рецензію на дві драматичні поеми Майданської “Двобій” і “Повернення Орфея”. Ці речі вже впевнено демонстрували в нашій літературі не тільки поетесу, а й появу в її особі драматурга, людину, здатну поєднувати події часів Київської Русі з подіями часів ХХ століття і не будьде, а в Латинській Америці, в Чилі. Там виступаючого проти Піночета студента Майданська показала в образі античного співака Орфея.
“Двобій” — це надзвичайно яскрава картина боротьби за людяність між княгинею Ольгою і матір’ю князя Володимира, Святославового сина, Малушею. Я писав: “Двобій іде між Малушею, рабинею Ольги, й самою княгинею, або навіть ширше — з жорстокими обставинами життя, в яких перебувала дочка вбитого древлянського володаря Мала”.
Я підкреслював: “Двобій” — твір, що відповідає всім вимогам, які може до нього поставити історик і психолог, поет і режисер. Поема написана так, що її можна ставити в театрі (на що варто надіятися), вона може стати й основою кінофільму, тобто в ній є відчуття діалогу, живі розмови, хоч цілком природою вона має риси драми тільки для читання”.
Одначе драма “Двобій” не була надрукована. 32 роки ця річ, майстерно написана, чекала свого часу. В журналі “Київ” 2015 р. з’явилася. Майданська переробила її. Наново писалося немало рядків, а найважливіше — авторка відредагувала сцену прощання закоханих Малуші й князя Святослава. Красуня Малуша і Святослав, князь, вогонь молодий на престолі, пара долею вибраних, таємничим коханням об’єднаних людей. Уночі, у княжій світлиці, вони розмовляють. Святослав зізнається, що він зраджує Малушу, вранці від’їжджає сватати “жону з дреговичів”. Малуша просить: “Якщо мене ти любиш, я благаю — не виганяй, не покидай…, бо завтра останній гридень і останній раб мене у стайні зможе зґвалтувати. Якщо дізнаються, що я стала наложницею князя Святослава, — ніхто мене торкнути не посміє”.
Думаю, Майданська мала право змалювати сцену прощання Святослава з Малушею як мовчазний, мужський, напівсилуваний акт кохання. Але вона, як жінка, надає незайманій дівчині Малуші сміливість і право сказати: “Даруй мені, мій княже, материнство, воно єдине визволить мене від пут, які я скинути не в стані”. А її пута — це рабське становище при дворі княгині Ольги. Діалог Малуші й князя Святослава — головна і найсильніша правдою сцена в драмі “Двобій”. Насмілюся сказати — це рівень Шекспірівського мислення в нашій драматургії. Можливо, материнським передчуттям сповнена Малуша вірила в те, що її син від Святослава буде обраним долею.
1986 р. я знову написав схвальну видавничу рецензію на поетичну книжку Софії Майданської “Повноліття надії”. Для мене на той час авторка цієї збірки вже була попереду моїх друзів шістдесятників, очолювала групу сімдесятників.
“Софія Майданська, — писав я, — увійшла в українську поезію як сформована майстриня й зайняла в ній поважне місце. Культивуючи вільний вірш і сонет, полярні, але не суперечливі поетичні форми, вона показала, як можуть вони співіснувати, доповнювати одна одну, працювати на сучасний зміст. Нова книжка Майданської “Повноліття надії” відзначається тією ж, уже відомою нам, високою культурою форми й мови, якою так уміє чарувати поетеса. Збірка, одначе, демонструє розвиток цього таланту, тут поруч з ювелірної чистоти сюжетним каноном знаходимо звичайні вірші піднесеного ладу, поруч з верлібрами — оригінальне й цікаве засвоєння форми українських козацьких дум. Софія Майданська з усіх наших поетів молодшого покоління найсильніша саме пануванням над формою, вона знає, що таке влада стилю. В неї не знайдеш словесного несмаку, розхристаності, що їх деякі критики схильні видавати за новаторство лише тому, що неоковирною писаниною відрізняються вірші деяких визнаних “класиків”.
Певна річ, самою формою в поезії не осягнеш багато, поезія — це думка й почуття, це створений світ у слові, який неодмінно прагне впливати на реальність, постаючи з неї як її духовне відображення, але тільки той, хто володіє формою, може володіти й вогнем почувань і самим матеріалом духу. С. Майданська — приклад.
Книжка відкривається поемою “Полотна”, філософським твором, що малює образ матері, узагальнюючи й розвиваючи його до розмірів незнищенних сил біосу й самого епічного життя. Поема має безліч відтінків і відходів від головної теми, ліричних вставок і т. ін., але все ж сприймається як цілість, як драма самотності і як спів про нездійсненне щастя, як туга за минулими часами. Це — гімн мирові. Філософські роздуми “Полотен” знаходять своє продовження в наступному розділі книжки “Варіації на теми українських дум”, але перед згаданим розділом стоїть дуже конкретний цикл “Земля моїх батьків”, анфілада портретів земляків поетеси, портретів реалістичних, живих і сучасних. Ці земні поезії урівноважують розпливчату небесність деяких творів цієї книжки.
Окремий тематичний вузол складають вірші про кохання “А ви були одні, як дивне диво”. Це твори про найінтимніше почування, щемливі, щирі, з блиском написані речі.
Знову перед нами зринає образ жінки, яка осмислює силу спопеляючого й неминучого кохання, мучиться його таїною, несправедливістю, але тут же співає хвалу його благородній і животворчій стихії. Фактично всі теми, які зачіпає чи висвітлює С. Майданська в книжці, не нові, але всі вони під її пером оновлені, зматеріалізовані свіжими думками й метафорами.
Зрозуміло, книжку С. Майданської можна тільки вітати, чекаючи на чимскоріше її видання”.

ІІ
Я стежив за публікаціями творів Софії Майданської, але наприкінці 80х років мене захопила політична діяльність. Першу книжку поезії Майданської “Мій добрий світ”, видану 1977 р., я прочитав, написав про неї, навіть виписав поезії, які мені сподобалися.
Спустившись на цілунку дно,
закрий очі,
щоб не всліпнути від щастя.
Спустившись на дно сміху,
затули вуха,
щоб не оглухнути від радості.
Спустившись на дно болю,
стисни уста,
щоб не застогнати від самоти.

* * *
Кущ глоду
рік чекав свого цвітіння.
Минає день,
І цвіт вже облетів.
Полинула б до тебе,
Тільки знову
Бажання гомонять мені:
— Не квапся.
Чим ближче зустріч,
Тим розлука ближче.
Мене, пам’ятаю, зачарували ще два вірші з тої книжки: “Скриня” і “Співанка про Василинку”. Ці твори мають суто гуцульський настрій. “Скринь” таких бачив я багато в Стопчатові, була така “Скриня” і в моєї матері. Там ховала мати свою дівочу одежину, свої вишивані сорочки і зелені “японські” хустини. А долю Василинки, описану Майданською, я живцем бачив у тих дівчатах і жінках з мого села, що їх поґвалтували “приблуди олов’янолиці”, або постріляли на лісових стежках “визволителі” зі Сходу. Василинка прикривала своїм тілом “різьблені ворота” і “зелені любистки” Карпат, де діяла Українська Повстанська Армія…
Моя дипломатична шестилітня служба у Словаччині і в Польщі перервала моє стеження за характером зростання дивовижного, багатогранного, начебто франківського письменницького обдаровання Софії Майданської. Будучи в Польщі, я зустрівся в Познані з професором, літературознавцем місцевого університету ім. Адама Міцкевича Богуславом Бакулою. Він спитав мене, що я думаю про творчість Софії Майданської. Я не міг йому ґрунтовно відповісти, дещо сказав тільки про її перші твори. А доктор Бакула, літературний критик європейського рангу, сказав мені: “Та це ж велика українська поетеса, рівня або й вища за всіх шістдесятників. Як повернетесь додому, дізнайтесь хто вона, напишіть про неї. Обіцяйте мені, що напишете!” Я нічого не обіцяв, але подякував йому за уважне ставлення до української літератури.
Повернувшись додому, я знову почав цікавитися творчістю Софії Майданської і її несподіваною діяльністю в галузі театральної культури. Пригадую виставу в Київському театрі опери і балету для дітей та юнацтва, в якій Майданська оригінально представила поему Івана Франка “Іван Вишенський”. Поновому зазвучали слова геніального твору, сучасність наша трагічна появилася в долі великого українського богослова, ченця, що виходить зі своєї печери і ступає по хвилях моря до козацького кораблика як до символу української державності.
Сценарії Софії Майданської — тема важлива й окрема. Це — драматична поезія на театральній сцені. Про неї ще скажемо потім.
1979 р. Майданська видає книжку поезій “Долоні Континентів”, де міцнішає осмислення жіночого, вже материнського життя.
Розбите світло першої сльози
Життя зітре з дитячої долоні
І засміється в материнськім гроні
Могутньої і чистої лози.
У щільниках дозріють голоси
Землі кохання і землі розлуки.
Я спалахну від первісної муки,
Мов княжий круточолий корабель,
Щоб радість повернулась до осель
І гріла над вогнем закляклі руки.
Чи існує і чи може бути десь у поезії сильніший і кращий за цей образ жінки, намальований Майданською? Так думав я, прочитавши цю річ, але тут же, в цій книжці Софії, я прочитав ще декілька таких жіночих сповідей. У вірші “Над склепінням вогню” ми знов побачимо жінку, котра прагне вірного, незрадливого кохання, і відчуває, що Земля набрякає її молоком, і “шорстким” язиком лиже сліпеньке насіння. Але щось таке сталося, що на дикому дні достигала жага, достигала у мушлі блакитній сльоза. По руках, як по ріках, пливла наша ніжність”. Жінка, яка живе в душі Софії Майданської — це геній жіночості, який не боїться відкритися:
Ти берег мій,
моє ти безбережжя,
Ти світло й затінь
в пралісі мовчання,
де кожне дерево —
струна в чеканні.

Скажи, мій світе,
хто накреслив межі,
через які
ступити я не смію,
чому неторкана,
як дзвін, німію?
1981 р. Майданська видає книжку поезії “Похвала землі”. Тут земля кохання і рідна земля Буковина поєднані в одне єство. Поетеса оспівує буковинські світанки, городи, коноплі, тесові лави, кросна, воду з рідної криниці, котру відчуває як “живу і непочату”, од якої жінка, що її п’є, “поринає у родючий сон”. Нічого подібного не тільки в нашій, а й у світовій поезії не було і нема.
У цій книжці Майданської, де панує інтимна сповідь, вже появляється така глибока печаль, якої ні в кого з наших великих поетів нема. Ось як пише Софія про своє “Перше кохання”:
Я все ставала менша й менша,
мов скалка льоду на долоні.
У пам’яті твоїй лишилась
від мене крапля прохолоди.

Ти відвернутись не схотів,
як і тоді,
коли з потоку
ми голі вибігли на рінь.
Але тепер ми не сміялись

Жінки білили полотно.
Ми на траві лежали поруч.
Кінця нам не було, як звоям.
Кому ж сорочкою ти став?
Народженням дітей лірична героїня Майданської марила. У вірші “Народження” пластично, захоплено, сміливо описаний акт появи немовляти — людини, дія, котрої ортодоксальна релігія й медицина вчать боятися, як смертельної муки.

Далі буде.

1986 р. Софія Майданська видає книжку “Терези”. Це поема “Чюрльоніс” і драматична поема “Повернення Орфея”. Про поему “Повернення Орфея” я писав 1983 р., коли вона була разом із драматичною поемою “Двобій” у машинописі подана мені на видавничу рецензію. А про поему “Чюрльоніс” Софія Майданська сама написала у своїй передмові, краще за неї не напишу. Прочитаймо її.
“Поема “Чюрльоніс” — не словесне “копіювання” полотен геніального митця, а скоріше діалог між поезією і живописом. Діалог у часовому безмірі, де людина завжди залишається дзеркалом своєї доби.
Підвалиною поеми став цикл картин “Створення світу”, де кожна з тринадцяти частин несе самостійну ідею (“Доба”, “Соната моря”, “Соната сонця”…) і водночас їх об’єднує наскрізна думка — осмислення ролі і місця людини в прекрасній найдосконалішій гармонії всесвіту, де все, що створене життям, повинно служити життю і во ім’я життя”.
Я пишаюся тим, що в моїй поетичній творчості є так само твір про Чюрльоніса. Хоч він не такий масштабний, як у Софії Майданської, але все ж поєднує мій надих із її натхненням.
Все так, як у Чюрльоніса, мов струни
Червоні стовбури високих сосон. Хто там
До них торкнувся пальцями? Проходим
У музику через тремтливі дюни.
Все так, як у Чюрльоніса. Корони
На головах царівенсосон. Що це,
Між ними і моя кохана? Сонце,
Як мати, гладить ніжні їхні крони.
Все так, як у Чюрльоніса… Зелене
Гілляччя рук моїх тріпоче. Легко
Гойдаюся між соснами. Далеко
Вітри співають тужні кантилени.

1988 р. Майданська перевидає і доповнює новими творами книжку “Повноліття надії”, в якій знову домінує туга за омріяним коханням, але вже спокійна, терпелива, яка приймає поцілунки зрадливого милого холодно, мовчки, знаючи, що це їхня остання зустріч.
Але поезія Майданської тим цікава й неповторна, що вона має ще свою національно глибоку, пророчу властивість. 1990 року, в червні, за місяць до проголошення самостійної України, Майданська видає книжку “Освідчення”. Тоді, 1990 р., у видавництві “Молодь” працювала редактором Любов Голота, яка відстояла цю книжку політичної лірики Майданської перед наляканими іншими редакторами “Молоді”. Любов Голота підтримала “Освідчення” Майданської, відчуваючи в тій збірці поетесу рівня Василя Стуса, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського. “Освідчення” — це 70 листів Майданської, серед яких є декілька точних адрес. Вірш перший “Прощання” — це “Освідчення” поетеси її рідній Буковині. Далі йдуть листи до всіх українців, а серед них є адресовані до конкретних людей. Лист 34й очевидно до Павла Тичини, бо починається рядком його вірша: “Чорнозем піднявся і дивиться в вічі”. Лист 53й, очевидно, до Ісидора Воробкевича, бо починається він строфою цього поета
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тільки камінь має.
Лист 61й, очевидно, до Василя Стуса, бо починається рядком із його вірша: “Ми втратили всяке право належати собі”. Лист 64й “Батьківщині”. Лист 60й іде з епіграфом, що його написала Софія Майданська. Отже, його мав би отримати “Іван Затворник — один з перших монахів КиєвоПечерського монастиря”, що сам себе закував у кайдани на тридцять років”. Останній вірш в “Освідченні” — це “Прощання з Чернівцями”. Прочитаймо 36й лист без адреси, отже, до нас.

Ти пишеш мені.
А завтра, як вавілонські таблиці
відкриють твої листи,
та прочитати вже не зуміють,
бо ключі від нашої мови
загубилися в мертвих шахтах
Донбасу,
в чужих чавилах
святого колись Запоріжжя.
Ключі
лиш брязнули десь
під ногами,
чи під шестірнями —
ніхто й не помітив.
Коли повертались додому —
то інших ключів добирали
до рідної хати,
та марно…
І тільки мова чужа,
мов злодійська одмичка,
всі двері нараз відчинила,
і кожен тоді озирався,
переступивши поріг,
і, ховаючись по кутках,
наситився своїм,
наче краденим.
Це, повторю, писалося напередодні проголошення нашої політичної незалежності, але все, про що в “Освідченні” написала Майданська, стало реальністю сучасної нашої українськоросійської страшної дійсності.
2007 р. з’явилася етапна книга вибраних поезій Софії Майданської “Зійшло мені сонце печалі”, передмову до якої написав уже згаданий мій польський приятель Богуслав Бакула. Він стверджує, що поезія Майданської “Поєднує в собі образи буковинської природи і фольклору з ностальгією козацької думи, катастрофізм із гарячою любов’ю до життя, до людей, її поезії пройняті струмом історії, яка сполучає в собі відчуття сенсуалізму і своєрідну байдужість до спокус урбаністичного метропольного світу”. Правду пише Болеслав Бакула, вміє Майданська, користуючись європейською, сучасною поетичною майстерністю, правдиво показати не тільки трагічне, рабське, а й героїчне минуле України, і поєднати це все з печальною дійсністю нашої вже майже європейської державності. Це справжня неповторна і могутня поезія повсталої, сформованої, як збройна національна сила державної, нової України проти одвічного нашого ворога — Москви.

ІІІ

Роман Софії Майданської “Землетрус” в українській літературі нового часу перший філософський твір, побудований на осмислюванні суперечливої сутності людської природи. Анна, героїня твору, дівчина з учительської, інтелігентної буковинської родини, національна свідомість, мова, розум якої захоплюють мислячого читача. Отже, є спокуса сказати, що Анна — це, безперечно, сама авторка. Але, сказавши так, треба визнати, що роман наповнений багатьма живими постатями молодих людей, серед яких є представники різних націй і соціальних походжень. І, найважливіше, Анна є образом стражденної невісти, завагітнілої з кохання до жонатого, співаючого вірменські молитви принадливого чоловіка.
“Землетрус” — це власне пекельна, але й благородна трагедія жінки, котра перемогла в собі скалічену свою любов. Софія Майданська унікальна, володіюча таємницями жіночого мислення письменниця, висповідалася в романі “Землетрус” із тих подій, що їх вона пережила у своїй фантастичної сили уяві. Мені здається, Майданська в перших розділах роману приготувала читача до трагічної долі своєї героїні. Анна намагається відповісти на питання, чи здатна людина не бути рабом свого тіла. Вона цитує Сенеку: “Я не такий нікчемний і не для того народився, щоб стати рабом свого тіла — на нього я дивлюся не інакше, як на кайдани, що сковують мою волю”. Анна (запам’ятаймо) відповідає Сенеці: “Знаєш, Сенеко, все ж народжені для такої марниці, як життя, ми проти власної волі стаємо рабами свого тіла”. Це мудре заперечення великому мислителеві античного світу — головна, хоч прихована, але помітна скарга на двоїсту природу людини, успадковану від такої ж природи Господа — Отця і Богородиці. У всіх дохристиянських релігіях ми бачимо родини богів. У родинах людей і в родинах усіх живих істот схована головна енергія і таїна життя.
А “Землетрус” — це могутній твір, де подолання дівочого сорому оживає, як радісне щастя, й показує, що материнська жага інтуїтивно діє в кожній жінці, як пожадання народжувати і творити нове життя свого роду, свого народу і всього людства. Анна, знаючи наперед, що буде з нею, якщо переможе в ній розбуджена коханням плоть, піддається покликові життя. Від наших нещасливих українських покриток, узагалі від усіх європейських невіст, зраджених нареченими, Анна відрізняється тим, що не плаче, не проклинає свою жіночу долю. Духовна велич Анни відкривається в підпільному московському шпиталі, де вона перемагає боління свого, покатованого хірургом, дівочого тіла, піддавшись аборту. Своє розп’яття на медичному столі Анна сприймає мужньо, майже як справедливу кару. Вона пригадує собі, як її коханий Даніель, вірменин, напам’ять знаючий тисячолітні християнські мольби свого народу, тішився, дізнавшись, що вона вагітна, отже, напевно, народить близнят — два народи. Справді, так сталося, Анна мала народити близнят, але вона рятувала своє життя, ненастанно згадуючи свою буковинську молодість, моральну чистоту свого народу.
Мені здається, Анна з Буковини, героїня “Землетрусу”, свідомо вибрала Москву, щоб там, разом із нещасливими, покинутими росіянками, пережити свою жіночу трагедію як до певної міри національну одержимість. Її остання спокійна зустріч із Даніелем у Києві, коли Анна придушила в собі своє юне кохання, це — своєрідна відповідь великому мислителеві стародавнього світу, філософові Сенеці, в якій визнається слушність його думок про людське тіло як про кайдани, що їх треба остерігатися, як ворогів.

* * *
Читав я другий роман Софії Майданської “Діти Ніоби” неначе власні спогади про свою коломийську, гімназіальну ранню молодість. Мені здається, що я серед старших студентів, які “здавали матуру”, тобто закінчували середню освіту, бачив героїв роману, Леонтія, Тараса і Марту, українських виразних патріотів, дітей із селянських, учительських і священичих родин. Чув я також плач Рахілі з єврейського гетто, відмежованого від будинку гімназії високою дротяною сіткою. Я жив тоді в бурсі, розміщеній у крилі головного дому гімназії, виходив ночами до тої сітки і кидав через неї буханці хліба для голодних жидівських дітей.
На студентів гімназії, галичан і буковинців, які читали націоналістичну заборонену літературу, співали, виходячи з Коломиї на прогулянки до навколишніх сіл, козацьких і новітніх українських пісень, чатували гестапівці, як на підозрілих ворогів. Студенти знали, що їх чекає. Євреї будуть знищені першими, а їх, українців, жде той таки шепарівський ліс, з якого щодня чути клекіт німецьких кулеметів, що вбивають жидів. Але ліс у Карпатах уже набував іншого призначення. Там тоді вже формувалася Українська Повстанська Армія.
Мого двадцятидволітнього брата Петра гестапівці розстріляли в Коломиї 26 січня 1944 р. Він служив у будівельній організації “baudinsti”, але в тій же Коломиї, в підпільних умовах проходив навчання, “вишкіл” молодшого офіцера, воїна УПА.
Міфічна багатодітна мати Ніоба скаменіла від горя, побачивши вбитих своїх дітей. А моя мати, згадуючи свого сина Петра, плакала, тяжко плакала. Я не розраджував маму, хоч інколи думав, що мені треба розповісти їй про багатодітну грецьку богиню Ніобу, дітей якої повбивали інші боги. Я цього не зробив. А вже тепер, читаючи роман Майданської, намагаюся уявити собі, скільки душевної муки повинна була пережити письменниця, щоб написати жахливу правду про вбивство сталінськими і гітлерівськими фашистами тисяч української молоді. Напевно, Майданська змушена була знайти і знайшла дивовижні сюжети різних за настроєм новел з того роману, де панує не страх смерті, а боротьба за життя.
Втішило оповідання про воїна, що повернувся з війни й оженився із вдовою, чоловік якої загинув на тій же війні. Але “полеглий” повертається додому. Він — п’яниця, гуляка, дружина його не приймає, вона щаслива з іншим, роботящим чоловіком.
Софія Майданська в романі “Діти Ніоби” явила надзвичайну композиційну винахідливість, щоб розмістити на невеликому полотні багато розмаїтих людських характерів і вселити в читача віру в те, що не всі діти НіобиУкраїни були вбиті. Цей твір Софії Майданської має уважно читати і усвідомити українська молодь нових часів, як віру у незнищенність нашої нації і нашої державності.
Центральні події в романі “Діти Ніоби” розгортаються в захопленому німцями Львові. Очима Софії Майданської я побачив Львів і дивувався — то було місто моє, в якому я жив молодим, знав кожний будинок, кожну вулицю і множество людей.
Марта, в образі якої я побачив долю дівчини, можливо, навіть судьбу матері Софії Майданської, котра, як ми знаємо, приятелювала зі львівськими та станіславівськими українськими патріотами й була за це засуджена органами НКВД на десять років заслання в Сибір, у табір смерті.
Те, що пережила Мартабуковинка, приїхавши до катованого німцями Львова, пережив і я, студент Коломийської гімназії 1943—1944 рр. Я втрапив у німецьку облаву в кінотеатрі. Гестапівці хапали молодь, силоміць вивозили до Фатерлянду на роботи. Мене відпустили, бо я був хлопчиком, але пережитий мною страх ожив у моїх спогадах при читанні цього роману. Підпільний український, патріотичний Львів гестапівці не змогли викрити і знищити остаточно; Львів діяв і, як показала організована бандерівським крилом ОУН збройна боротьба з німецькими окупантами, діяв успішно.
“Діти Ніоби”України так міцно були пов’язані між собою, що їх дощенту всіх знищити не змогла сталінська і гітлерівська людиновбивча машина. Коли я побачив Марту на львівському залізничному двірці в гурті щасливих людей, які сідали в потяг, від’їжджаючий зі Львова в зону, де вже була схована її мати, українка з німецьким прізвищем, я зрадів, заплакав з радості. Отже, Марта була врятована.
IV

Софія Майданська — подиву гідний, могутній письменницький талант, який розвивається і зростає на її вроджених пісенномузичних, слухових здібностях. Печальноголоса скрипка, промовляючий до її ще дитячої душі інструмент, котрим дівчина заволоділа, говорив, шептав, не покидав її ніколи. Драматургічний дар Майданської, явлений в її численних літературномузичних сценаріях і драматичних поемах — явище в нашій національній культурі оригінальне, дорогоцінне, але, на жаль, не сприйняте досі традиційним, сентиментальним, обмосковленим, примітивним нашим театральним життям.
Хоч я 2000 року перебував у Варшаві на дипломатичній службі, мені пощастило бути в Києві саме того вечора, коли за сценарієм Софії Майданської в палаці “Україна” був показаний ювілейний вечір Ніни Матвієнко під назвою “Золотий камінь посіємо”. Софія Майданська, за розвитком драматичного дару якої я стежив, на моє прохання надіслала мені той сценарій. Я прочитав його. На основі давніх київськокняжих, лемківських, буковинських, козацьких коляд, на поєднанні духовного концерту Д. Бортнянського та релігійного вірша Юліана Добриловського, поета з XVIIІ століття, українських сакральних та світських кантів XVII—XVIII ст. з власними поетичними творами Софія Майданська створила образ голосу Ніни Матвієнко як обрядової туги з глибин українських повстанських століть.
Ніна Матвієнко виступає не тільки як співачка, вона проголошує поетичний твір Софії Майданської “Заклинання до Бога Рода” як молитву матері, душа якої “повна меду”, але на її життя полюють звірі. Це метафора, за якою видно сучасну Україну і сучасних жінок, що їх вистежують жорстокі мисливці, од яких вони неспроможні сховатися. На тривалому вступі до драматичної камерної кантати О. Ківи на слова Павла Тичини Ніна Матвієнко читає рядки вірша Софії Майданської “Осінь така мила”:
Дитина в яслах спить,
На сіні спить Марія.
Царі ще не прийшли…
Ще Ірод
Не має гадки нас вбивати.
Царі ще не прийшли…
Зачаті, родилися ми в цю ніч,
у першу ніч
від Рождества Христового.
Щоб стати убієнними дітьми
біблійного народу.
На Дніпрі,
на світ прийнявши,
нас пелени сповили.
А відпускаючи
Сповиють Соловки…
Хіба це не московські царі перед нами? Але в цьому сценарії є також молитва до Київської Оранти. Це неримований сонет про нетлінну будову першого християнського храму в Києві, з вічної стіни якого дивиться на Україну Богородиця, Мати.
Як це могло статися, що Ганна Гаврилець одержує Шевченківську премію за музику до сценарію “Золотий камінь посіємо”, а Софія Майданська, головний творець вистави, ніки