Василь МІСЕВИЧ: «У чеканні завтрашніх музик»

Поет Василь Місевич народився 21 листопада 1941 року в селі Шипинці на Буковині.
Середню освіту здобув у вечірній школі робітничої молоді. Працював штукатуром, маляром, арматурником. А демобілізувавшись з армії, — коректором, кореспондентом, завідувачем відділу у Кіцманській районній газеті “Радянське життя” (тепер “Вільне життя”). Заочно здобув вищу освіту.
З 1983 до 1987 року — відповідальний секретар Чернівецької обласної журналістської організації. Член Національних спілок журналістів і письменників України.
У газетах і журналах друкується з 1959 року. Видав 18 поетичних та три історико-краєзнавчі книжки.
Лауреат літературних і літературно-мистецьких премій ім. С. Воробкевича, ім. Д. Загула, ім. В.Симоненка, ім. Зореслава (Степана Сабола), ім. П. Целана. Нагороджений Грамотою Національної спілки письменників України та медаллю “Почесна відзнака”. Окремі з творів перекладалися російською, молдовською та італійською мовами.
Живе і працює В. Місевич у рідному селі Шипинці.

* * *
Стомились в полі косарі.
Скосили просо.
Крислатий сонях на горі —
Сільський філософ.
Один-одніський, наче перст,
В крутім огромі.
І тиша тиш. На сотню верст —
Глибока втома.
Думок у соняха — без меж.
На те й філософ.
Люблю подумати я теж,
Думки, мов оси,
Обсядуть роєм, як борги,
А я міркую:
Чому в нас випали сніги,
Чужі — літують?
Світами доля повела
Синів і дочок…
Чому так густо край села
Ростуть горбочки?
Червоний обрій від зорі,
Червоні роси.
Присів, мовчу. А на горі
Мовчить філософ.
* * *
В очі дивляться сонно Карпати.
Ми малі, як пелюстка весною.
Нам не треба кудись поспішати,
Заночуєм на квітці з бджолою.

Як нахмурить чоло небо русе,
Розхвилюються трави і плеса,
Нас накриють крильми дикі гуси,
І заграє в сопілку Телесик.

Стихне нічка пахка, чорноброва,
Ляжуть гори, дерева і жито.
Ми до ранку не вимовим слова —
Можем бджілку, що спить, розбудити.
* * *
Вечірня мла.
Вогні червоні.
Пелюстя біле. І весна.
Немов на смузі прикордонній,
Така навколо тишина.

Одна ідилія.
Над краєм
Спинила біг найменша мить.
Я тишу пальцем ледь торкаю.
Ні звуку з вуст. Напевне, спить.

Ступаю м’яко.
Місяць диском
Вгорі кружляє.
Довга путь.
А десь отам…
ну зовсім близько
Зітхають діти.
І ростуть.

* * *
Ріка біжить, не вернеться ріка.
У неї хвиля сіра, аж зелена.
А поруч — скирта. Кругла і пухка,
Немов живіт сільського бізнесмена.

Рясних полів маячать хоругви,
Їх тепла тінь рахує дні минулі.
Лікуймо серце леготом трави
І допотопним голосом зозулі.

Й любім цю мить, її земні дари.
Вони прості і мудрі, наче Ванга.
Затихло небо. Зорями згори
Гаптує темінь наймолодший ангел.

Весняний подих та озон грози,
Гнучкі плаї, долин пахучі ніші…
Це наше все. До щему, до сльози.
Тут жити й помирати веселіше.
* * *
Тут заслухані в серпень
зеленим гілляччям сади,
І синиці прудкі
прогортають
крильцятами крони.
Тут столітня кора
випробовує
голос і дзвонить,
І чекають мене на світанку
дозрілі плоди.
Впало яблуко враз
на тонку, як волічка,
стеблину.
Сколихнула луна
теплі вії
води й ковили.
Я у серпні стою. Медом дихає
білий налив,
І світліє душа, і віщує
усміхнену днину.
Це князівство — святе.
Його літо
в долонях зігріло
На ґрунтах молодих,
на співучих
коверцях трави.
Світять небові й сонцю
зелених дерев
корогви,
І на плечі мені
плід кладе
своє втомлене тіло.
* * *
Краплина — дзень. Здригнулись вії.
Роса на віях чи сльоза?
Сади в зелених картузах,
І білий шепіт білих лілій.

Навіщо ми? Слова не гріють,
Хоч їх ніхто ще не сказав.
Краплина — дзень. Здригнулись вії.
Роса на віях чи сльоза?

У травах вечір тихо мліє,
І ти тоненька, як лоза.
Гудок і потяг. Дим звиса
І тане…
тане…
даленіє…
Краплина — дзень. Здригнулись вії.
Дівчина на Пруті
На отаву скинула сорочку…
(Боже мій, лілеєчко тремка!)
По піску…
По білому пісочку
Молода, цнотлива, аж гірка.
Йшла собі.
Горіло пахко тіло,
Наче спрага, наче перший гріх.
Гомоніло берегом, летіло.
Чебрецево лащилось до ніг.
Йшла собі. Двадцятивесне диво.
Синь небес аж хлюпала в очах…
На грудях пручались полохливо
Двійко непокірливих зайчат.

Йшла собі.
Незаймана, відкрита.
Нічия ще… мамчина іще..
Пляж завмер в чеканні, мов корида.
Тамував солодкий в серці щем.

Йшла собі.
По молоденькій хвилі,
По густих розмовах, наче ртуть.
Прут зітхав у млосному безсиллі:
“Украдуть. Їй-Богу, украдуть”.

* * *
Пізня осінь — скрипка Страдіварі
І болить, і плаче, і зове.
Вітер змерз, як циган на базарі,
Гріє руки в листі. Бо живе
В цім великім і крутім огромі,
Де любов, і згода, і сльоза.
Он вікно. Навпроти.
В тому домі…

В білій шибці жінка, як лоза.
Добра жінка з добрими очима
Одиноко пальці в тиші мне.
Хто вона?
Покинута дружина?
Жде когось? Можливо,
і мене…
Висне ніч і хмари виснуть карі.
Пізня осінь…
скрипка…
Страдіварі…

* * *
Ця річка край шляху — співуча телинка.
І хилиться вухом до річки трава.
А обрій вечірній — над полум’ям ринка,
А місяць тонкий, як дівоча брова.

Є слово і крила. В росі, на барвінку…
Є парус шовковий і вірне весло.
Ти бачиш, князівно, любов моя, Жінко,
Цілуються квіти в селі й за селом.

Цілуються квіти. Зелені й червоні…
На хмарі високій цвітуть солов’ї.
Нам треба іти. Ще в п’янкому полоні
В обнімку стоять голуби і гаї.

Ще луг синьоокий медунками стелить,
І пробують води найперший свій крок.
Нам треба іти до пахучого хмелю,
До білого голосу білих скрипок.
* * *
Вітер теплий, аж липкий, мов з клею.
Ось туркоче на крилі бджоли.
Ще ріка не починалась з глею,
Ще у скрипки струни не росли.
Був четвер…
субота чи вівторок.
І зіниці ангела вгорі.
Чорне плаття ночі. Білий торок
Молодої в небесах зорі.
Та зоря молочним глеком пахне,
З темноти сукоче воловід —
І в отави коні йдуть по пахви,
І не коле небо більше глід.
Тільки чути: виростають струни,
Й “до-ре-мі” лягає на язик.
Все мовчить, як за плаями груня,
У чеканні завтрашніх музик.
* * *
Шепоче лист. М’яка хода
Моя й твоя. І тут, і в лісі.
Додому проситься вода,
Й тумани гнізда в’ють у стрісі.

Співалось… стихло. Журавлі
Далеко, там… Як нитка ґноту.
Мовчать цимбали. Скрипалі
Виводять ще останню ноту.

Йдемо із ночі до зорі.
Краєчком тиші, поруч з Богом.
Патлате прядиво вітрів
Намокло стелиться під ноги.

І я, і ти. І неба дах,
І ангел гріє в небі звізди…
Шепоче лист, м’яка хода,
Лише туман зітхає в гніздах.
* * *
Як піду… як піду… не вернуся
На світанку, при тихій зорі, —
Посадіть моє серце ви русе
Край співучих шипинських доріг.

Як піду… як піду в темні ночі,
У неходжені далі…
у ті…
Залишіть мої втомлені очі
На калиновім листі густім.

Як піду… як піду у розлуку —
Лиш туман, лиш туман, як овес…
Намалюйте мої білі руки
На блакиті шипинських небес.

Як піду… як піду барвінково
У далекі і вічні літа, —
Запишіть моє зболене слово
На весняних коверцях отав.

Як піду… як піду … не вернуся.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment