Едуард ОВЧАРЕНКО
Приватні театри починають частіше звертатися до української класики. Минулого театрального сезону в репертуарі Київського драматичного театру “Браво” була представлена вистава “Відьма на ім’я Мавка” за “Лісовою піснею” Лесі Українки. А нещодавно актор і режисер Юрій Потапенко поставив у цьому театрі “Сто тисяч” за комедією Івана КарпенкаКарого. Сьогодні пан Юрій гість “СП”.
— Українська класика вже давно увійшла у Ваше життя?
— У 90ті роки я знімався у багатьох фільмах, створених за творами українських письменників. Найкраща з цих стрічок “Кайдашева сім’я”. Там я грав писаря. Це персонаж, який має стосунок до сімей, представлених у повісті. Потім був фільм “Козаки йдуть”, в якому мого героя з весілля забирають на війну з ляхами. Також знімався у серіалі Олега Бійми “Острів любові”, де грав репортера, який шукав легкого кохання.
У “Саду Гетсиманському” створив образ енкаведиста. Довелося грати зі зламаною ногою, у такому стані ще й танцював. Люблю грати негативних персонажів, ці ролі цікавіші. Але вистави ставлю про позитив.
Уже майже 30 років служу в Київському академічному Молодому театрі. За цей час зіграв багато різних ролей. Але найбільше мені до душі ролі капітана Скворцова у “Шельменкуденщику” Григорія КвіткиОснов’яненка та Цокуля в “Наймичці” Івана КарпенкаКарого. Вважаю, на сьогодні це найкраще, що я створив у цьому театрі.
— Чому вирішили поставити “Сто тисяч”?
— З такою пропозицією до нас звернулися організації, які розповсюджують квитки. Це збіглося з нашими інтересами. Ми вже давно говорили про українську класику. Думали, чи це буде “Мартин Боруля”, чи “Сто тисяч”, чи якийсь інший твір. Але мені ближче саме “Сто тисяч”. Тут є дві досить сильні паралельні грані – це гроші й кохання. Ідею підтримала художній керівник театру “Браво” Любов Титаренко, яка сприяла втіленню в життя цього творчого задуму.
Текст вистави відомий кожному. Але більшість майже нічого не знає про ремарки (тексти, які Іван КарпенкоКарий писав у дужках). Саме за ремарками я поставив цю виставу. На перший план вивів Романа і Мотрю (цю героїню інколи взагалі вирізали з тексту), адже для мене дуже важлива саме тема кохання.
Твір не менш актуальний, ніж сто років тому. Калитка — людина, яка намагається побільше захапати, хоча сам не може пояснити, для чого він це робить. Сьогодні можна побачити безліч таких Калиток серед наших високопосадовців і політиків.
— Коли розпочалися репетиції?
— З кінця серпня. Не вистачало репетиційного часу. Але актори готові. Вони працюють на глядача. Звичайно, є певні недоробки, але виставу потрібно перевіряти на глядачеві. Інколи наче виходить хороша вистава, але глядач її не сприймає. А тут глядачі не пішли з театру після першої дії, залишилися додивлятися виставу, їм це цікаво.
Сьогодні у театрі й кіно багато шароварщини. Під цим поняттям я розумію зневажливе ставлення до українця. Цього немає у виставі “Сто тисяч”. Ми дуже розумна нація, обдурити нас важко. Свою постановку створював саме з позицій глибокої поваги до українського народу.
Актори у виставі дуже різні, у кожного своя школа. Серед старшого покоління прекрасні артисти Валерій Антонюк і Андрій Колесник. Ці виконавці можуть бути зі мною не згодні, але коли вийдуть на сцену, то зроблять усе, що я їм пропоную. Молодь у захваті від того, що вони роблять, прагне вчитися в цих акторів. І мені це приємно.
— Кілька слів про декорації.
— На сцені можна побачити великі стрічки, на яких відбилися всі кольори веселки. Це немов Україна у стрічках. Хотів цим показати миролюбність нашого народу.
Кожен колір має певне символічне значення. На передньому плані у мене червоний та жовтий. Червоний, як відомо, кохання, а жовтий — розлука. І весь час вони поєднуються.
Я скоротив текст і замінив його піснями. Деякі з них більшість із наших сучасників ніколи не чули. Звучать автентичні народні пісні у первісному виконанні.
Костюми стилізовані під кінець ХІХ століття, кожен із них відображає ту добу, в яку відбувалися події п’єси.
— Запрошуєте на виставу учнів загальноосвітніх шкіл?
— Цей твір є в шкільній програмі, а сценічне прочитання допоможе його краще зрозуміти. Також таким чином долучаємо дітей до рідної культури. Але надалі це будуть вечірні вистави. Тому що вистава доросла, і буде зрозумілішою саме старшому глядачеві.
Нічого не планую змінювати у новій виставі, але є певні технічні моменти, які не сприяють грі акторів. Оформлення вистави досить просте, але воно грає завдяки світлу. А обладнання для цього у нас немає. І це проблема не лише театру “Браво”, а й усіх українських театрів. Держава замість допомагати, навпаки — заважає. Театр купує обладнання ще й платить 50 % податку. Приміром, нам потрібно два ліхтарі, кожен із яких коштує півтори тисячі умовних одиниць, якщо додати податки, то виходить кругленька сума, яка театру не по кишені. І такі питання виникають постійно.
— Дехто називає людей, які ставлять українську класику, націоналістами. Як Ви до цього ставитесь?
— Не бачу в цьому нічого поганого. Потрібно лише не плутати націоналізм із нацизмом. Адже нацизм — це зверхність, а націоналізм — повага до своєї нації. Якщо люди не розуміють різниці між цими поняттями і називають націоналізм нацизмом, то вони недалекі.
— Чи збираєтесь надалі працювати над постановками за українською класикою?
— Безперечно. Можливо, це буде “Мартин Боруля” Івана КарпенкаКарого. Як і багато режисерів, мрію звернутися до Шевченкового слова. Звичайно, це непросте завдання, адже Кобзаря треба вміти і читати, і ставити, його потрібно розуміти. А ще хотів би звернутися до творчості Бориса АнтоненкаДавидовича, твори якого ще ніхто не ставив.
Фото Олександра КОЧЕВСЬКОГО
