Багатоликість «Марії»

Томаш МІЛКОВСЬКИ,
голова Спілки критиків, Польща

Фестиваль “Марія” від самого початку був добре продуманий. Досі не було жодного міжнародного фестивалю монодрами, присвяченого жінкам. Лариса Кадирова, видатна актриса Національного театру І. Франка у Києві, одна з найвизначніших художників монодрами, вирішила створити такий фестиваль, і продовжує його, маючи підтримку установ, які піклуються про розвиток культури, особливо, Національного театру ім. Івана Франка, у якому працює. Цьогоріч Фестиваль відбувся уп’ятнадцяте. Спочатку він проходив у скромних умовах, у залі колон, у фойє основної сцени театру. Зараз спектаклі демонструються на Камерній сцені театру ім. С. Данченка, яка має сучасне технічне оснащення — передусім насичене освітлення, що дозволяє складні театральні ефекти, добре підготовлену техніку. Одне слово, переваги, що виникають внаслідок входження фестивалю в ритм театру, збагачують культурну мапу Києва.
Фестиваль “Марія” присвячений Марії Костянтинівні Заньковецькій (1854—1934) — актрисі, творцю професійного українського національного театру. У Києві зберігся будинок, в якому Заньковецька жила останні десятиліття свого напруженого життя. У будинку-музеї її імені зібрані та ретельно зберігаються сувеніри улюбленого художника, її особисті речі, театральні плакати, листи та повсякденні предмети. Навіть вінок від захоплених глядачів. Це місце овіяне магією. Митці тут часті гості. У камерному салоні на першому поверсі відбуваються концерти, вистави, обговорення, тому це місце живе, а ще воно живе завдяки святу-фестивалю “Марія”. Традиційно гості фестивалю відвідують музей. Ця міжнародна зустріч у Києві жіночих монодрам — єдина в Україні (можливо, в світі). З самого початку фестиваль очолювала Лариса Кадирова, випускниця Театральної студії Драматичного театру ім. Марії Заньковецької у Львові (потому актриса цього театру 1963—1992 рр.), і тому заступництво Марії — не збіг. Актриса керує фестивалем, постійно розширюючи фестивальну форму та шукаючи можливості для діалогу між культурами. Оскільки її намір — не тільки показати творчу багатогранність жінок у театрі одного актора, а й контрапункти різних пошуків, які іноді збагачені камерними спектаклями (як-от “Картотека” Т. Ружевича, режисер Збігнєва Хшановські, польський театр у Львові) і “чоловічими” монодрамами. Отже, сьогодні це не просто зустріч актрис, що практикують монодраму, а й акторів, мистецтво яких зацікавило актрису. “Ми всі люди, — часто повторює Кадирова, — і ми всі маємо право на щасливу долю”, навіть якщо це здається на перший погляд сентиментальним. І все-таки, в те, що говорить Кадирова, хочеться вірити. Лариса Кадирова має рідкісний талант об’єднувати людей, талант великої безпосередності, великого камерного контакту, який працює не тільки на сцені, а й у повсякденному житті.
Цьогорічний ювілейний фестиваль збігся з художнім ювілеєм актриси. Під час свого ювілейного вечора з нагоди 55-річчя сценічної творчості вона подарувала глядачам монодраму за Марією Матіос “Ніколи не плачте за мною”, яка пройшла чудову адаптацію. Актриса з режисером наповнили цю прозу народними піснями, і, чудово вписавшись у сценарій, надали героїні місцевого і універсального характеру. “Баба Юстина — бабця, бабуня, бабинка Юсточка. Моя Юстина, карпатська Сивілла, сповнена внутрішньої свободи, яка виливається в незалежність буття, характерниця, мудра, шляхетна духом, талановита, виспівує все, що бачить, сповнена протиріччями, безпосереднім трагізмом і разом з тим ніжна безпоміччю душі та чуття. Молода душею, мудра прожитим життям, Юстина народжена м’якими абрисами карпатських гір, землею, в яку вросла корінням роду, душею стрімить до неба, як ті рівні, стрункі карпатські смереки, верхи яких можна торкнути вогняними бризками розкладеної ватри, а ще вище їх тільки зірки…” — так актриса написала про героїню своєї монодрами.
У цій виставі Кадирова демонструє витончену акторську техніку. Вона реалістична в усіх деталях, зображуючи свою Юстину-жінку, фізична сила якої наближається до кінця, яка ледь виконує щоденні обов’язки, але це не заважає в останньому ритуалі Життя — ретельно готуватися до смерті. Вона вибирає одяг з трунвочки, рушники, хустки, трави, щоб вступити в кращий світ у найкращих обладунках. Але Кадирова зберігає форму подвійності, веде гру з аудиторією, залучаючи її до взаємодії, іноді дорікає, повчає, жартує, навчає не брати занадто близько до серця дещо або зрозуміти те, чого вони не знають, що вони повинні знати. Ця зустріч створює особливу атмо­сферу, яка не дозволяє глядачеві послабити увагу навіть на хвилину, при цьому актриса надзвичайно емоційна.
Актриси, які з’явилися на цьому фестивалі, намагалися пристосуватися до високого мистецького рівня, який Кадирова встановила у своїй монодрамі. Я не хочу проводити тут жодну “спортивну” кваліфікацію, але виконавський рівень актрис задовольнив би найвибагливіших критиків (можливо, лише монодрама “Мати” Карела Капека з Білорусі вирізнялася від інших презентацій, очевидно, передчасно була показана аудиторії). Я хотів би відзначити тут кілька виступів (крім польських учасників фестивалю, тож це не виглядатиме як упереджений коментар). Особливе значення цих конфронтацій — можливість порівняння різних традицій, отриманих з різних етнічних та естетичних джерел. Тетяна Хазановська з Ізраїлю у спектаклі “Жити добре” досягла значень, характерних для кінематографа Вуді Аллена, поєднуючи реалістичні деталі з іронією та поетичним контрапунктом. Це була історія жінки, яка намагається зробити кар’єру. Марія Відаль з Іспанії в монодрамі “Криваве весілля” Гарсії Лорки об’єднала традиції іспанського фламенко з класичною грецькою трагедією. Це була трагедія долі, яка безповоротно веде героїню до катастрофи. Жінка захищає себе, але вона не може втекти від пастки, встановленої долею.
Світлана Сушко з України, яка була афілійована з танцівницею Ольгою Тихоненко у спектаклі “Скажена голубка”, досягла експресіоністської традиції. Це історія про важке життя та творчість художниці Фріди Кало, автопортрети якої отримали все­світню популярність. Художній успіх не міг затьмарити ті фізичні страждання, з якими вона боролася з дитинства (мала поліомієліт), і муки, що супроводжувала її стосунки з мексиканським художником Дієго Ріверою. Динамічний танець підтримав експресивне визнання героїнею проти сугестивної відеопроекції.
Нарешті, скромна вистава “Стара вітряниця” Андерсена української актриси Наталії Брижань привела глядачів до театру для дітей, використовуючи театральну техніку форми. Крила вітряка на спині актриси і водночас ляльки, що з’являються, створили жваву і ліричну картину життя. Безліч традицій та поетики принесли фестивалю блискучий імідж жінки, яка не стільки бореться за свої права, скільки вимагає визнання та прийняття. Кожна з героїнь мала щось важливе для нас, щоб фестиваль був не просто показом цікавих виступів, а заявою про світ, в якому “Марія” має багато облич. Отже, в дзеркалі цього свята були помітні великі і дрібні справи, з якими ми зустрічаємося щодня.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment