Дзвінчар

Новела

В’ячеслав МЕДВІДЬ

Якраз на Покрову немов, — удосвіта село не почуло Тихонового дзеленчання.
Така рогатинка в нього о семи гіллячках, а на них майовинки шматяні на всі кольори і дзвіночки поміж них.
Що літо, що зима, а Тихін у кожусі і босоніж. Струшував тою гіллякою і збуджав зарано село…
…Найперш до Ганни і Спиридона.
Чого тобі, Тихоне, — озивався господар, рушаючи до худоби в повітку.
Виходила й Ганна з хати, головою тако до варцаби: чого тобі, Тихоне.
Стояв у хвіртці, витрішкувато либився й калатав гіллякою.
Виносила цукерка чи якогось коржика, й так позбувалися клопоту…
…Уже й доктора викликали зпід Гуйви, та й що ж. Де я наберуся ліків та їжі, щоб це пособити травмованій історією людині. Та він здоровіший, як ви всі укупі.
А то якось і музейники вистежили за Тихоновими побреданнями і ту яму з померлими од голоду. От і хрест пам’ятливий височіє на горбочку одкраю польських розкурочених склепів на кладовиську…
…А й того замало, — дядьки до дільничого: та скіки терпіти. Та нє, хлопці, на тому рогачі стрічечки і жовті, й блакитні, то нащо мені цей клопіт.
Спиридон терпить. Запорвав би палюгою.
Йому переболить. А Спиридонові тюрма.
А громада посвідчить.
Що громада впроти одного причинуватого.
То це така любов. Хай богімилує.
Та ходімте.
Увіходять в хатину, а там з печі чорт якийсь вилазить.
Тихін знав пропалювати піч соломкою, згрібав жар у банячок і лягав спати на черінь.
Допитувалися в дільничого, то яке ж твоє право. Й почули.
Тихін Оксентійович Щупак, мавши штирнадцять літ у тридцять третьому, як безбатченко, проживаючи певний час у бабці свеї і маючи ваду язика, сказати б, німуватий, був занаряджений возити померлих на кладовисько, де тепер і хреста встановили. А бувши, скажім, доброго здоров’я, то обходився самотужки, за що мав подвійну пайку. А як померла бабця Явдоха, то він подався на якісь курси, немов бухгалтерські. Але комісія визначила, що не тільки німуватий, але й глухий. І дальш аніякої інформації. Об’явився в селі щоно під хрущовську грошову реформу й поселився у тійтаки Явдошиній хатині.
Та й що ти кому скажеш.
Поставали за ворітцями, закурили, те, се, аж коли Тихін вигрібається з хати. Встеляє землю якимсь зеренцем і горобців годує, а курку одганяє…
…Аж це й до Назаровича, повуличному Пух. Той поставав у глибині вузенького двору з торбинкою харчів уперед грудей і вже який рік про одне й те ж.
Ніколи не давав гостинця одразу.
Тихін видивлявся кожнісіньке слово на Назаровичевих губах; хайно зіб’ється чи слово невряд прокаже, одразу вдаряє дзвіночками. Коли ж той справно оповідає свою пухову історію, то чулося дзвеніння двічі або й тричі.
До Пуху дійшов і втік, у жінки на горищу пересиджував. На річці Пух було. А ще й любив оповідати, як Марусьчин собака провалився у яму на його подвір’ю. Цим разом Тихін, і не додивляючись, дзеленчав аж радісно безперестанку.
Й тоді Назарович кульочка подавав, і ще доказував: Пух.
Та й того невдосталь. Ще ж про ту комісію, як на горище вкралися обтинати проводи, бо зять з далекого сходу лічильника встановив, щоб вертів назад. Аж дивляться; а що то у вас у труні; а що ж, зготував про всяк день. От це то дзвінчареві невгандж; задки, задки.
Дзеленькнув аж поза ворітьми, так струшуючи із себе страх, — бо й ті вишні у глибині двору з чорнястими ягодами, і Назаровичева жінка, покійниця Єфросинія, повнява й чорниста, здавен його одлякували…
…Веселіш було до Марусьчиного обійстя. Там трохи щось про війну, але не так щоб хтось ховався. Дочка вже на милицях, а онука третього чоловіка вхоркує. З першим розбилася на мотоциклі, аж пальці на ногах почорніли, а тоді чутка, що лікується в якомусь диспансері. Міліція привезе в бобику; забирайте; а вона знов по району гальтує.
Баба Маруська й дала б що, то ці дивляться аж не всказяться. Чоловік її ов який був, служив на чорноморському, мерси на нього увіч, та й що робити. А під Одесою взяли в полон, одвезли до Миколаїва, то хто впізнавав, того забирали, а інших під розстріл. Такі були матроси, чорна смерть називалися. Вона свого забрала. До якого двору додибає, все розказує, що от приїдуть і заберуть її відвідати рідний край у степах.
Подзеленчав бабі Марусьці, хоч і не вділила нічого…
…А до Федьки добиратися глухою вуличкою аж попід ліс. Такий уже спиртзаводчик, аж ну.
Дивисяно, як це я йду до зміни, а хлопці вже туто. Котрий вгризнеться за дзвінчара, то півстакана. А як упроти, то й більш. Вибачай, коли що. Цибулина, хлібина, негоже пити по одній.
Федька зчеплювачем працював на спиртзаводі. Вкраде каністру спирту, а тут поїзд понад Фосою дудукає. Він з каністрою пірнюх у річку.
А далі що ж. Скидає валянки, брезентину, куфайку, до якоїсь хати добрів; пустіть, бо здохну. Йдино до Маруськи перевдягтися. А каністра ж на дні. Бере сухе, роздягається і пірнає. Витягнув каністру, перевдягнувся, й додому.
Тихін пристановляє свою рогатину до ноги і зачудовано видивляється на Федьчине говоріння. Вже й дзеленькнув би, але ж це видиво: каністра, перевдягання.
На. Втуляє пляшчину зо спиртом до Тихонової кожушаної пазухи…
…А до Райки навідувався як коли. Близько до воріт не приступався. Бо та як скаже, як уповість. По сьомому чоловікові сама хазяйнує. Але щоразу про інше, — от як до гінеколога втрапила. Як той заглядав їй у прізвишше. Та у вас все гарненько, тільки споліскуватися не забувайте.
Тихонова рогатина аж витанцьовує по такій оповіді. Дзвіночки і стрічечки тріпотять навгад, мов це вітер на них повіяв. Од Райки нічого не брав до рук, бо як уперіже про все на світі, аж не дайбог. Бо хіба вона не знає, не бачила. Ще маленькою підгледіла, а в пазусі недогризок печеного буряка.
А той Тихін, той Хоня веде конячку із возиком, а на возику людей і не п’ять, і не штири. Закралася з того боку, де польські склепи розкурочені, та й бачила. Отих померлих поскидав у яму, а Ганька зверха була та й ворухнулася, і він її пожалів і одвіз до себе у бабину хату.
То вона тепер тебе цукерками вгощає. А той Спиридон тлінний ходить. Як це коза окотилася, то він помагав. Каже, Райко, моя Ганна мов учаділа од тих дзвіночків. Скинеться середночі, й до воріт…
…Тихін бере свого рогача попід пахву й задки одходить вуличкою, щоб ще й біля Василівни постирчати. Та все про політику. А як дзеленькне до неї, щоб щось про давніше, як до германії забирали, і яким пивом вгощали у наймах, то вона враз і вмовкне.
А нічого не винесе, хоч із хати чутно картопелькою на смальці. Ой же ж Райчині собаки повиїдали яйця; й дала б.
Тихін аж узирався в обоє подвір’їв, до Василівни і в те, де гості раз на рік навідуються. Садок будяками заріс, а трава на подвір’ї у пояс. А він же ж і діда Івана знавав, з такими шевченківськими вусами. І дід Іван, бувало, ставав з мішечком крадених кукурудзяних качанів і — дивився. Тобі, Тихоне, ще один вік звікувати, та й це людство переродиться на якесь інакше. Бо скіки не кради, а все зостається більш, як потребується. І де то достачити таких злодіїв, щоб це викрасти аж ущерть.
Дід Іван страх як любив про злодіїв оповідати; що крадуть, а їм за це нічого не буває…
…Аж Райка знов навздогони; ти її порятував, ту бідну Ганьку, а півсвіту мерців за тобою ходять. Було б тобі, Тихоне, скам’яніти замість того хреста дубового, а не чудувати людей. Бо вже усі дзвони оддзвеніли, померлих стає ще більше, то як ти їх порятуєш, як вони свого віку не знають.
Мор якийсь на село чи що, мруть, як скажені. Але й мені хоч якась вигода. Як це похорон, то й чарку наллють, й обідать дадуть. А тут тобі і дев’ять днів, а там і сороковини, і роковини. Котів було семеро, то четверо здохло. Бутельку з теплою водою під ноги, та й так гріємося цілу зиму. Середночі захочеш води, бух квартою у відро, а там лід…
…От це якраз на Покрову чогось, — Спиридон, попоравшись коло худоби, і коника впріг. Тачаночка в них на двоє сідал, а ззаду сінце укладене тугенько.
Та Спиридоне. Та муже. Цьотка вередуватиме. Перш до неї, а вже й до церкви поспіємо. Знов казатиме, що вигодувала, а тепер не признаються.
Як скажеш, Ганно. До церкви й пождеться…
…От уже й баба Тишкевичка на хвіртці. Та підвезіть. А куди. Та хоч і на оборот світа. Думала собі до обіду пролежати, а як це в голові дзвеніння. Перегорнулася на лежанці до вікон очима, коли ж ні, не дзвенить. Та й згадала. Тато Адам книжки старі польські читав і мені давав. А тато більш думав про маму, щоб не голодна була. Що й нам, малечі, менш перепадало. Так же ж любив тато Адам нашу маму Полю. Але ж той голод не те, що пізніш. Ніхто не міг вступитися ані за маму, ні за дитину. Хотів тікати до Польщі, а й де тепер його могилку знайдеш…
…Й так рушили. Вони обидвох на передку, а баба Тишкевичка на сіні, ноги звісивши з возика й щось жебонячи попольському…
…Цього ранку село не почуло Тихонових дзвіночків. Дітки, опізнюючись до школи, виспівували поперед кожним подвір’ям покрівонькопокрівонькопокриймоюголівоньку…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment