Валентина СЕМЕНЯК,
письменниця
Ех… Не встигла… Не розпитала… Але як мала встигнути? Була у п’ятому класі, коли бабця Марфа відійшла в інший світ. 1975 року хтось знав про Голодомор? Знали, але ж страх настільки затьмарив пам’ять, розум і серце, що ніхто й ніколи у нас у сім’ї (та й родині) про це не лише не говорив — не згадував. Мені ж стає реально страшно тільки від однієї думки: ось так, разом зі штучно заблокованою пам’яттю, перерізається “пуповина” роду. Між тим, енергія роду — це особливі предковічні знання, які неможливо почерпнути бодай з жодної книжки, це особливі традиції, які передавались завжди з вуст в уста… І чим більше віддаляюсь у часі від тих страхітливих подій, тим болючіше їх сприймаю, так само — розповіді, документальні фільми. Не дивлюсь, не слухаю. Болить. Проймає. І чим далі — то більше.
А все тому, що з кожним прожитим роком у ці журбоносні листопадові дні намагаюсь уявити, що пережила тоді та Марфа: молода, дужа, любляча. І мені не вдається це зробити, бо свідомість блокує уяву. Чоловік Марфи Сава, а мій дід, якого я ніколи не бачила і не побачу (нема фото), спух від голоду на лавці.
…Було йому тридцять… і три.
Під ранок прийшов мені сон.
Дід Савка за руку мене водив:
Волосся — пшениць золоте
колосся,
А очі — як неба блакить,
А серце у нього — як сонце,
Що зранку до нас зазира
у віконце.
Одне за одним поспухали і померли двійко дрібних дітей. А колгоспний бригадир гнав усіх жінок на поле збирати колоски.
Моя мама із сестрою вижили тільки тому, що одного разу дядько Михайло (родич) привіз їм уночі мішок гречки. Викопав у долівці посеред хати яму і там її заховав. З наміром забрати навесні, щоб засіяти поле. Але хіба братиме сон, коли знаєш, що на відстані простягнутої руки є ЇЖА… Варити — не варили, було небезпечно. Жменьками діставали і тихенько жували гречані насінинки… Дядько Михайло по гречку так і не приїхав…
Це вже зараз я розумію, чому бабця Марфа рукою згортала зі столу в долоньку крихти, які залишались після обіду. Як зараз це бачу. Не викидала їх, а саме згортала. З особливою побожністю, з якоюсь незрозумілою (тоді) обережністю, так, ніби то були не крихти, а дорогоцінні камінці чи перлини. Ліву руку робила човником й опускала під край столу. А правою — згортала. Перехрещувалась і висипала все до крихти — в рот. Я була мала і мені було смішно. А зараз мені через це дуже соромно…
Моя мама завжди казала: чому пам’ятна дата відзначається у листопаді? Найстрашніша біда прийшла навесні. Як тільки зійшов сніг і зазеленіла перша травичка. Листочки на деревах не встигали розбрунькуватись: голодні й виснажені після жахливої зими люди об’їдали, обгризали все, і кору також… Тож найбільше вимерло навесні. Я вірю мамі. Їй тоді було 9 років.
Подумалось: а якби не той дядько Михайло з несподіваним мішком гречки?
У дитинстві дуже мріяла мати діда. У сусідських дітей були діди. Я чула, як вони поміж собою одного разу сперечалися про те, чим пахне дід. У когось дід пахнув медом, грушками і яблуками, у когось — молоком і житнім зерном, в іншого — полем і трактором. Ех… Я так само хотіла мати діда, щоб він пахнув всіма тими дивами, а ще небом і зорями. І щоб за руку вранці водив і пригощав вечірньою казкою.
Нещодавно випадково прочитала, що ім’я Марфа — арамейського походження, означає господиня, володарка. Арамейська — рідна мова Ісуса Христа. Як влучно! Бабця Марфа славно куховарила. Її запрошували готувати їжу на весілля, обіди — на похорони. Справжня була господиня, ніде правди діти. І володарка. Володіла неймовірним спокоєм, працездатністю і мудрістю. І ще одне. Попри заборону Різдва, тихенько робила кутю. Мене просила потримати макітру, поки макогоном вправно розтирала мак. Коли я спробувала повторити її рухи — відразу ж заболіли руки. Ніяк не могла надивуватись: як, звідки? Така малесенька худесенька бабусечка, а стільки сили в руках! Не второпаю і досі.
