Надчасовий символ виміру

До 180-річчя від дня народження Івана Нечуя-Левицького

Василь НЕВОЛОВ,
письменник, професор голова Київської міськорганізації ВГО Товариство “Знання” України
На київській театральній мапі напередодні ювілейного дня народження з’явилась цікава і несподівана версія його сценічної розповіді про знамениту нині, завдяки його таланту і мудрості, сім’ю селянина Кайдаша.

Театр Людмили Лимар “Срібний острів” відкрив 22-й театральний сезон на прекрасній сцені Київського ІПАГ, що на вулиці Платона Майбороди на Татарці, про існування якої в столиці я навіть не підозрював, прем’єрою постановника Івана Войтюка — “Кайдашева сім’я”.
Назва театру визначила образ ідеї цього мистецького колективу і вибір його творчого шляху — відродження духовної свободи на основі глибокої людської моральності. Саме на це орієнтує своє “дітище” його художній керівник і послідовний організатор творчого процесу прекрасна театральна і кіноактриса, заслужена артистка України, лауреат Державної премії імені К. С. Станіславського Людмила Лимар.
Нова прем’єра органічно продовжила цю репертуарну лінію. І в ошатній, хоча й холодній (сподіваюсь, поки що) глядацькій залі, зігрітій хвилюванням і емоціями творчої групи, відбулась вистава, що схвилювала і викликала глядацьку довіру і підтримку, вистава, що являє собі й іншим правду про Україну і українців, викриває олжу, нещадність. Спектакль вражає серце українця щирістю, людяністю, протестом, зрештою, талантом душі й прагненням знайти “золоту середину” згоди!
Іван Семенович Нечуй-Левицький залишив нам багатющий спадок. Дивовижно крізь роки та століття він умів вдивлятися в сутність людини. Прокоментую це своє сприйняття: “В літо 24 завершилось Велике коло”, — цими, дещо загадковими для нас, сучасників ХХІ століття, словами давній книжник колись завершив свій, знаний сьогодні в реставрації М. Брайчевського, фрагмент “Літопису Аскольда”, одного з найперших, фіксованих на письмі, творів української духовної культури, генетичну лінію спадковості якого продовжив, певною мірою, і Іван Нечуй-Левицький… “Велике коло”, яке стає духовним та світоглядним осердям і цієї нової вистави, його сценографічним вирішенням! У цій, здавалося б, суто метафоричній синтагмі згаданої історичної оповіді сусідять таємниця і точність, поліфонічність художнього образу і документальність духовної хронології українського генотипу і стає, стисненим до щільності, надчасовим символом історіософського виміру харизматичності нашої нації, який і розгортає у переконливій сценічній оповіді ця вистава Івана Войтюка.
Схоже, йшов режисер І. Войтюк до такого притчового розуміння повісті І. Нечуя-Левицького тривалий час, вона справляє враження вистражданої й вдало “сфокусованої”. Гостро та влучно змальовуючи типові українські характери, вистава розповідає нам про нас.
Ось що повідав мені режисер-постановник вистави: “Зі своїм тезкою я вперше зустрівся 1993 року. Іван Дзюба приїхав до Краматорська, де я працював у театрі, і запитав: “Іване, а слабо поставити виставу українською мовою?” (у нас театр був російськомовний). Я обрав “Кайдашів”. І був вражений. Так усе співпало. Сокира вже тоді нависла над старою грушею, яку Лаврін не здужає пересадити, краще зрубає. І досі все це триває. І вже не просто сокира… Далі пішло. У Нечуя хлопці хоч зупинилися. Не дали пролитися крові. А що тепер діється? Наша вистава — біль за Україну, за дітей наших, що досі не можуть розкопати того клятого горбака на дорозі до Семигор. Вклоняюсь автору за цей дивовижний твір”.
У селах над Россю й досі хваляться тим, що прототипи для своїх знаменитих героїв Нечуй знайшов саме тут, і кожне село хвалиться саме своєю “першістю”… Іван Семенович вірив, що “в кожній людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи й Бога, або в декого й багато Бога, і отой Бог виживе колись чорта та й прожене його на очерета та болота”.
“Срібний острів” на своєму новому творчому “архіпелазі” показав виставу “Кайдашева сім’я” прозору, як гірська річка, глибоку, як літнє небо, яскраву, як осіння полонина, виставу, де нехитра розповідь про життя-буття селянської родини Кайдашів набуває епічного за напруженням духу масштабу і справді притчевої глибини, де мікрокосм забитого селянина якось по-дитячому наївно, але дуже театрально, а від того — хвилююче-переконливо, ототожнюється з Космосом, а родина Кайдашів з самою Україною. Зрештою, чи не найкраще про узвичаєно-землеробську цю колобіжність сказав у своїй поезії геніальний Борис Олійник:
…в цьому дивному огромі
де я? хто я?
То, виходить, я — кінцевість?
Ні, виходить, я — початок…
“Кайдашева сім’я” — чудовий подарунок 180-річчю Івана Семеновича!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment