Софія Майданська

Дмитро ПАВЛИЧКО

Продовження. Поч. у ч. 46 за 2018 р.

1986 р. Софія Майданська видає книжку “Терези”. Це поема “Чюрльоніс” і драматична поема “Повернення Орфея”. Про поему “Повернення Орфея” я писав 1983 р., коли вона була разом із драматичною поемою “Двобій” у машинописі подана мені на видавничу рецензію. А про поему “Чюрльоніс” Софія Майданська сама написала у своїй передмові, краще за неї не напишу. Прочитаймо її.
“Поема “Чюрльоніс” — не словесне “копіювання” полотен геніального митця, а скоріше діалог між поезією і живописом. Діалог у часовому безмірі, де людина завжди залишається дзеркалом своєї доби.
Підвалиною поеми став цикл картин “Створення світу”, де кожна з тринадцяти частин несе самостійну ідею (“Доба”, “Соната моря”, “Соната сонця”…) і водночас їх об’єднує наскрізна думка — осмислення ролі і місця людини в прекрасній найдосконалішій гармонії всесвіту, де все, що створене життям, повинно служити життю і во ім’я життя”.
Я пишаюся тим, що в моїй поетичній творчості є так само твір про Чюрльоніса. Хоч він не такий масштабний, як у Софії Майданської, але все ж поєднує мій надих із її натхненням.
Все так, як у Чюрльоніса, мов струни
Червоні стовбури високих сосон. Хто там
До них торкнувся пальцями? Проходим
У музику через тремтливі дюни.
Все так, як у Чюрльоніса. Корони
На головах царівенсосон. Що це,
Між ними і моя кохана? Сонце,
Як мати, гладить ніжні їхні крони.
Все так, як у Чюрльоніса… Зелене
Гілляччя рук моїх тріпоче. Легко
Гойдаюся між соснами. Далеко
Вітри співають тужні кантилени.
1988 р. Майданська перевидає і доповнює новими творами книжку “Повноліття надії”, в якій знову домінує туга за омріяним коханням, але вже спокійна, терпелива, яка приймає поцілунки зрадливого милого холодно, мовчки, знаючи, що це їхня остання зустріч.
Але поезія Майданської тим цікава й неповторна, що вона має ще свою національно глибоку, пророчу властивість. 1991 року, в червні, за місяць до проголошення самостійної України, Майданська видає книжку “Освідчення”. У тій збірці відчувається поетеса рівня Василя Стуса, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського. “Освідчення” — це 70 листів Майданської, серед яких є декілька точних адрес. Вірш перший “Прощання” — це “Освідчення” поетеси її рідній Буковині. Далі йдуть листи до всіх українців, а серед них є адресовані до конкретних людей. Лист 34й очевидно до Павла Тичини, бо починається рядком його вірша: “Чорнозем піднявся і дивиться в вічі”. Лист 53й, очевидно, до Ісидора Воробкевича, бо починається він строфою цього поета
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тільки камінь має.
Лист 61й, очевидно, до Василя Стуса, бо починається рядком із його вірша: “Ми втратили всяке право належати собі”. Лист 64й “Батьківщині”. Лист 60й іде з епіграфом, що його написала Софія Майданська. Отже, його мав би отримати “Іван Затворник — один з перших монахів КиєвоПечерського монастиря”, що сам себе закував у кайдани на тридцять років”. Останній вірш в “Освідченні” — це “Прощання з Чернівцями”. Прочитаймо 36й лист без адреси, отже, до нас.
Ти пишеш мені.
А завтра, як вавілонські таблиці
відкриють твої листи,
та прочитати вже не зуміють,
бо ключі від нашої мови
загубилися в мертвих шахтах
Донбасу,
в чужих чавилах
святого колись Запоріжжя.
Ключі
лиш брязнули десь
під ногами,
чи під шестірнями —
ніхто й не помітив.
Коли повертались додому —
то інших ключів добирали
до рідної хати,
та марно…
І тільки мова чужа,
мов злодійська одмичка,
всі двері нараз відчинила,
і кожен тоді озирався,
переступивши поріг,
і, ховаючись по кутках,
наситився своїм,
наче краденим.
Це, повторю, писалося напередодні проголошення нашої політичної незалежності, але все, про що в “Освідченні” написала Майданська, стало реальністю сучасної нашої українськоросійської страшної дійсності.
2007 р. з’явилася етапна книга вибраних поезій Софії Майданської “Зійшло мені сонце печалі”, передмову до якої написав уже згаданий мій польський приятель Богуслав Бакула. Він стверджує, що поезія Майданської “Поєднує в собі образи буковинської природи і фольклору з ностальгією козацької думи, катастрофізм із гарячою любов’ю до життя, до людей, її поезії пройняті струмом історії, яка сполучає в собі відчуття сенсуалізму і своєрідну байдужість до спокус урбаністичного метропольного світу”. Правду пише Болеслав Бакула, вміє Майданська, користуючись європейською, сучасною поетичною майстерністю, правдиво показати не тільки трагічне, рабське, а й героїчне минуле України, і поєднати це все з печальною дійсністю нашої вже майже європейської державності. Це справжня неповторна і могутня поезія повсталої, сформованої, як збройна національна сила державної, нової України проти одвічного нашого ворога — Москви.

ІІІ
Роман Софії Майданської “Землетрус” в українській літературі нового часу перший філософський твір, побудований на осмислюванні суперечливої сутності людської природи. Анна, героїня твору, дівчина з учительської, інтелігентної буковинської родини, національна свідомість, мова, розум якої захоплюють мислячого читача. Отже, є спокуса сказати, що Анна — це, безперечно, сама авторка. Але, сказавши так, треба визнати, що роман наповнений багатьма живими постатями молодих людей, серед яких є представники різних націй і соціальних походжень. І, найважливіше, Анна є образом стражденної невісти, завагітнілої з кохання до жонатого, співаючого вірменські молитви принадливого чоловіка.
“Землетрус” — це власне пекельна, але й благородна трагедія жінки, котра перемогла в собі скалічену свою любов. Софія Майданська унікальна, володіюча таємницями жіночого мислення письменниця, висповідалася в романі “Землетрус” із тих подій, що їх вона пережила у своїй фантастичної сили уяві. Мені здається, Майданська в перших розділах роману приготувала читача до трагічної долі своєї героїні. Анна намагається відповісти на питання, чи здатна людина не бути рабом свого тіла. Вона цитує Сенеку: “Я не такий нікчемний і не для того народився, щоб стати рабом свого тіла — на нього я дивлюся не інакше, як на кайдани, що сковують мою волю”. Анна (запам’ятаймо) відповідає Сенеці: “Знаєш, Сенеко, все ж народжені для такої марниці, як життя, ми проти власної волі стаємо рабами свого тіла”. Це мудре заперечення великому мислителеві античного світу — головна, хоч прихована, але помітна скарга на двоїсту природу людини, успадковану від такої ж природи Господа — Отця і Богородиці. У всіх дохристиянських релігіях ми бачимо родини богів. У родинах людей і в родинах усіх живих істот схована головна енергія і таїна життя.
А “Землетрус” — це могутній твір, де подолання дівочого сорому оживає, як радісне щастя, й показує, що материнська жага інтуїтивно діє в кожній жінці, як пожадання народжувати і творити нове життя свого роду, свого народу і всього людства. Анна, знаючи наперед, що буде з нею, якщо переможе в ній розбуджена коханням плоть, піддається покликові життя. Від наших нещасливих українських покриток, узагалі від усіх європейських невіст, зраджених нареченими, Анна відрізняється тим, що не плаче, не проклинає свою жіночу долю. Духовна велич Анни відкривається в підпільному московському шпиталі, де вона перемагає боління свого, покатованого хірургом, дівочого тіла, піддавшись аборту. Своє розп’яття на медичному столі Анна сприймає мужньо, майже як справедливу кару. Вона пригадує собі, як її коханий Даніель, вірменин, напам’ять знаючий тисячолітні християнські мольби свого народу, тішився, дізнавшись, що вона вагітна, отже, напевно, народить близнят — два народи. Справді, так сталося, Анна мала народити близнят, але вона рятувала своє життя, ненастанно згадуючи свою буковинську молодість, моральну чистоту свого народу.
Мені здається, Анна з Буковини, героїня “Землетрусу”, свідомо вибрала Москву, щоб там, разом із нещасливими, покинутими росіянками, пережити свою жіночу трагедію як до певної міри національну одержимість. Її остання спокійна зустріч із Даніелем у Києві, коли Анна придушила в собі своє юне кохання, це — своєрідна відповідь великому мислителеві стародавнього світу, філософові Сенеці, в якій визнається слушність його думок про людське тіло як про кайдани, що їх треба остерігатися, як ворогів.
* * *
Читав я другий роман Софії Майданської “Діти Ніоби” неначе власні спогади про свою коломийську, гімназіальну ранню молодість. Мені здається, що я серед старших студентів, які “здавали матуру”, тобто закінчували середню освіту, бачив героїв роману, Леонтія, Тараса і Марту, українських виразних патріотів, дітей із селянських, учительських і священичих родин. Чув я також плач Рахілі з єврейського гетто, відмежованого від будинку гімназії високою дротяною сіткою. Я жив тоді в бурсі, розміщеній у крилі головного дому гімназії, виходив ночами до тої сітки і кидав через неї буханці хліба для голодних жидівських дітей.
На студентів гімназії, галичан і буковинців, які читали націоналістичну заборонену літературу, співали, виходячи з Коломиї на прогулянки до навколишніх сіл, козацьких і новітніх українських пісень, чатували гестапівці, як на підозрілих ворогів. Студенти знали, що їх чекає. Євреї будуть знищені першими, а їх, українців, жде той таки шепарівський ліс, з якого щодня чути клекіт німецьких кулеметів, що вбивають жидів. Але ліс у Карпатах уже набував іншого призначення. Там тоді вже формувалася Українська Повстанська Армія.
Мого двадцятидволітнього брата Петра гестапівці розстріляли в Коломиї 26 січня 1944 р. Він служив у будівельній організації “baudinsti”, але в тій же Коломиї, в підпільних умовах проходив навчання, “вишкіл” молодшого офіцера, воїна УПА.
Міфічна багатодітна мати Ніоба скаменіла від горя, побачивши вбитих своїх дітей. А моя мати, згадуючи свого сина Петра, плакала, тяжко плакала. Я не розраджував маму, хоч інколи думав, що мені треба розповісти їй про багатодітну грецьку богиню Ніобу, дітей якої повбивали інші боги. Я цього не зробив. А вже тепер, читаючи роман Майданської, намагаюся уявити собі, скільки душевної муки повинна була пережити письменниця, щоб написати жахливу правду про вбивство сталінськими і гітлерівськими фашистами тисяч української молоді. Напевно, Майданська змушена була знайти і знайшла дивовижні сюжети різних за настроєм новел з того роману, де панує не страх смерті, а боротьба за життя.
Втішило оповідання про воїна, що повернувся з війни й оженився із вдовою, чоловік якої загинув на тій же війні. Але “полеглий” повертається додому. Він — п’яниця, гуляка, дружина його не приймає, вона щаслива з іншим, роботящим чоловіком.
Софія Майданська в романі “Діти Ніоби” явила надзвичайну композиційну винахідливість, щоб розмістити на невеликому полотні багато розмаїтих людських характерів і вселити в читача віру в те, що не всі діти НіобиУкраїни були вбиті. Цей твір Софії Майданської має уважно читати і усвідомити українська молодь нових часів, як віру у незнищенність нашої нації і нашої державності.
Центральні події в романі “Діти Ніоби” розгортаються в захопленому німцями Львові. Очима Софії Майданської я побачив Львів і дивувався — то було місто моє, в якому я жив молодим, знав кожний будинок, кожну вулицю і множество людей.
Марта, в образі якої я побачив долю дівчини, можливо, навіть судьбу матері Софії Майданської, котра, як ми знаємо, приятелювала зі львівськими та станіславівськими українськими патріотами й була за це засуджена органами НКВД на десять років заслання в Сибір, у табір смерті.
Те, що пережила Мартабуковинка, приїхавши до катованого німцями Львова, пережив і я, студент Коломийської гімназії 1943—1944 рр. Я втрапив у німецьку облаву в кінотеатрі. Гестапівці хапали молодь, силоміць вивозили до Фатерлянду на роботи. Мене відпустили, бо я був хлопчиком, але пережитий страх ожив у моїх спогадах при читанні цього роману. Підпільний український, патріотичний Львів гестапівці не змогли викрити і знищити остаточно; Львів діяв і, як показала організована бандерівським крилом ОУН збройна боротьба з німецькими окупантами, діяв успішно.
“Діти Ніоби”України так міцно були пов’язані між собою, що їх дощенту всіх знищити не змогла сталінська і гітлерівська людиновбивча машина. Коли я побачив Марту на львівському залізничному двірці в гурті щасливих людей, які сідали в потяг, від’їжджаючий зі Львова в зону, де вже була схована її мати, українка з німецьким прізвищем, я зрадів, заплакав з радості. Отже, Марта була врятована.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment