Там, де серце твоє, або Отчий край у письменницькій долі

Олександр КАВУНЕНКО
На Полтавщині відбулися перші літературнокраєзнавчі “ОлесеВолівські читання-2018”.
1.
Подія незвичайна, прикметна насамперед тим, що до земляків завітав співець отчого краю, автор дебютної, виразно автобіографічної повісті “Степівщина” Олесь Воля з дружиною Ганнусею та братом Михайлом. Звідси після закінчення школи вирушав Олександр Міщенко у світи незвідані, а повернувся відомим письменником, чи не найдоглибнішим у сучасній літературі дослідником Голодомору 1932—1933 років, мислителем, лауреатом престижних літературномистецьких премій, зокрема імені Григорія Сковороди та Олеся Гончара. Так — чи у варіаціях іще солідніших — видавці анонсують його твори, а мистецтвознавці авторитетно потверджують: “Хотіли багато, а зробив лише він”.
У складі своєрідного родинного десанту в українську глибинку був і автор цих рядків, котрий, симпатизуючи Олесеві ще зі студентської пори, міг увіч переконатися, наскільки важлива така зустріч не лише для нині визнаного майстра пера, а й для поціновувачів і дослідників його творчості. Та чи й не став я свідком того, як здійснюється мрія письменника, висловлена в одному зі щоденникових одкровень: “Не хочу, щоб мене хвалили, хочу — щоб читали”.
Зі сцени сільського Будинку культури школярі — наодинці й гуртом — озвучували тексти, зворушливо являли своє розуміння та відчуття багатобарвної палітри художника слова. Виконавці народної епопеї “Безкровна війна”, романів “Завірюха” та “Калиновий гай”, повістей “Перегін”, “Я плакав на ранкову траву” перевтілювалися у страждальців голодоморної пори, наближаючи до глядачів трагедії й утрати непоправні, що спіткали Україну майже століття тому. Люди старші, згадуючи родичів, зниклих у пеклі тих років, не могли стримати сліз.
А хіба не хвилювався й сам автор, коли, звертаючись до краян, раптом запнувся й, поволі опановуючи себе, ще якийсь час потому ніби вдивлявся у далечінь свого многотрудного буття:
— Коли б на мапі світу не існувало села Винники, то щонайменше половини мене, яким я є зараз, не було б. Втім, чому половини? Я ж там народився, а на цій сцені разом із присутнім тут Толиком Чепіжним, однокласником, грав не тільки в одній футбольній команді, а й свої перші ролі у шкільних спектаклях. Скільки літ минуло, скільки подій відбулосьпережилося, а здається, що між ними й цими миттєвостями був лише одинєдиний день…
Далеко не безхмарно складалося затим життя його в міському середовищі — кардинально інакшому, аніж сільське, наче то зовсім інша цивілізація. Бувало, заплутувався в роздумах і вчинках, помилявся — аж до того, що починав сторонитися людей, постраждавши неоднораз через свою довірливість надмірну, і… Вкотре вирішував любити тих, із ким зводила доля, ніби знав, що клубок проблем та зневір’я рано чи пізно розплутається, а ваготи взаємин, які сковували духовні м’язи, минуться, мов лихий сон.
— Надії мої врешті виправдовувались, бо всім на світі правує любов, і ніщо, вважаю, так не лікує душу, як світла далеч материзни, що відкрилася мені в дитинстві. За першої ж нагоди і в літа зрілості я вихоплювався з нетрищ міських, аби стати на незабутні стежкидороги, зустрітися зі знаними одмалечку людьми, як оце й сьогодні з вами, бо тут назавжди зосталося моє серце, — повідував письменник без пафосу й під оплески залу.
Життя, — додав ще він, — змагання,
в борінні велети й малі, —
й немає вищого визнання,
аніж на батьківській землі.
Тільки дитинна, мовив, посправжньому ангельська любов робить нас людьми; згадував, як йому, непогамовникові малому, хотілося обійняти світ, зробити, аби не лише йому, а всім — рідним і чужим, добрим і злим, друзям і недругам — гараздилося скрізь і завжди.
— Подосі живе в мені чуття вітчизни з її давнішими стежками й оцим клаптиком рідної землі на сцені, де я тепер ділюся з вами найсокровеннішим. Звідси родом і мої книги — закодоване в літерах і словах биття мого серця, мій сумнів, моя любов, прозріння й молитва…

2.
Так, саме у Винниках майбутній письменник уперше побачив небо над головою, спізнав дитячі радощі та замріяння юності, прочитав поза шкільною програмою книжки, що заклали в душі зерна художньодослідницького, філософського погляду на світ. П’ятилітнім хлоп’ям крізь причілкове вікно угледів чотири перехняблені хрести біля всохлої грушідички. Запитав: “Бабусю, а навіщо хрести біля нашої хати?”
Побожна Килина довго мовчала, скрушно похитуючи головою: “То, онучку, тридцять третій. Страшне тоді було, ой страшне. Не доведи, Господи, ще таке пережити…”
Не встиг Сашко дізнатися, що то було за “страшне” — невдовзі бабуся відійшла у засвіти. І вже ненька розповіла малому допитливцеві: під горбками наприкінці городу сплять вічним сном її сестри Люба, Галина, Маруся, брат Гриша. Упокоїлися від голоднечі лютої.
Останньою згасала найстарша Маруся. Від зорі до зорі трудилася в полі, й батьки на зароблені гроші купили їй червоні чобітки. Та хоч би раз одягла їх. А то злягла й, передчуваючи неминуче, покликала матір, тихо попросила: “Неню, покажіть мені оті чобітки…”
Аби полегшити доньчині страждання, Килина мерщій дістала їх зпід полу. Висхлими, посинілими руками взяла чобітки, поцілувала маму в чоло й стала бездиханною.
Скосила смерть і діда Хому. Аби не йти в колгосп, заліз на піч та й пролежав отак двадцять один день, поки не зняли звідти мертвого.
Без засухи, без стихійного лиха, без війни, — оповідав Олесь Воля у книзі “Мор”, — рід їхній поменшав на п’ять душ. Коли підріс, то ходив по хатах і записував слово до слова пекучі спомини страждальців, нічого не вигадуючи. Та чи й могла уява намалювати щось жахливіше? У Винниках майже повністю зникли хліборобські роди Сліпків, на третину поріділи дворища на кутках Довганів, Лифарів, Мищенків. У сусідній Бреусівці лише на кутках Бабичів і Сердюків у голодовку вимерло втричі більше людей, ніж загинуло у Другій світовій…
Саме у Винниках Олександр Міщенко, тоді кореспондент районної газети, довідався про підступно вбивчі 1932—1933 роки, а згодом, вивчившись у Києві на журналіста, продовжував збирати і врешті відтворив — через свідчення тисяч очевидців — трагедію вигублення українського селянства, яку назвав безкровною війною тодішніх правителів проти народу.
Одна з розповідей у тій книзі, безпрецедентній за силою трагізму, — історія материної сестри Марії, а його, виходить, рідної тітки… Тепер уже й матусі немає на білому світі, проте людина живе, доки її пам’ятають. А синівська пам’ять — найнезглибиміша, бо, певно, ще з лонаутроби матері широчіється.
Тривав поминальний тиждень, тож дорогою з Києва, у Кременчуці, Олесь Воля придбав вінок, щоб покласти його на неньчину могилу. І кожен, хто був поруч з ним тієї хвилини, схилив голову, віддаючи шану українській селянці, котра явила світові шляхетного письменникамислителя. Схвилювали мене своєю несилуваною народною мудрістю й слова, викарбувані на гранітному надгробку.
— Матусині… — тільки й мовив Олесь у відповідь; спазма стримуваних сліз перехопила його слова про те, можливо, що саме від неньки він перейняв хист малювати словом, а згодом заповзявся творити картини людського буття в усьому багатоманітті його виявів, не оминаючи й найтрагічніших.
А прозора глибина мислення, уява вражаючопроникненна — від кого? Каже: також від неї та від батька, умільця з умільців не лише у Винниках, а й навколишніх селах; до того ж майстровитий Володястарший міг так захоплюватися читанням книжок, що інколи забував про все на світі. Придумував різноманітні, здавалось, неймовірні історії, якими не лише малий Сашко заслуховувався, відзначався дотепністю неабиякою, а вигадані ним прізвиська односельців прикріплювалися до тих назавжди.
Непоступливість обох, батька й матері, навіть затятість у справах житейських син одмалечку всотав у душу, щоб там уже ніколи не завівся бур’ян кон’юнктурності, чи — ще ганебніше — сталося засліплення політикою. Вважає: письменник, якщо він справжній і не доведений до відчаю через бідність, — боїться політики, як чорт ладану. Боїться, бо дев’яносто дев’ятьох зі ста вона губить, деморалізує, робить продажними. Тому в літератора має бути “собачий нюх” на творче самозбереження.
А найперша письменницька заповідь: правда. Без ретушу й замовчування чи підтасовування фактів, як то буває, на жаль, з іншими письмовцями, котрі не зображують дійсність посутню, в її суперечностях, а продукують ілюзію реальності. Що необхідно в першому випадку? Мужність. У другому — підлість. Так безкомпромісно мовив Олесь Воля у “Діалогах з великими”.
“Писати, суворо дотримуючись плану, до деталей щонайдрібніших продуманого”, — папірчик з таким наказом самому собі — завжди на робочому столі, хоча слова ті закарбувалися в душі й давно стали однією з домінант його творчості. Із цим наказом самому собі Олесь Воля складав “Українські катрени”, “Мор”, романдилогію “Завірюха”, трикнижжя філософських роздумів “Піраміда духу”, творив щоденники різних років, зокрема й останнього десятиліття — “У пору жнив моїх духовних”. Зрештою, писати для нього — це ненастанно редагувати, а то й переписувати, здавалось би, довершені й вивірені тексти…

3.
Проте вернімося до перших літературнокраєзнавчих “ОлесеВолівських читань2018”, аби ще раз наголосити: це було справжнє свято, сценарій якого земляки письменника продумали ґрунтовно, зіткали воєдино златоцінними нитками любові до його творчості. Ось він на екрані, схилений у задумі над рукописом, ось кадри фільму, присвяченого майстрові, розповідають про його шкільні роки, пору творчого зростання та зрілості. Телекамера вихоплює винниківські краєвиди, стежки, якими бігав малий Сашко, зупиняється біля батьківської хати з криницею та квітучою вишнею на подвір’ї; ведуча програми Карина Андрейко, школярка з Бреусівки, натхненно виповідає сторінки Олесевої біографії, вводить глядачів у світ його хлопчачоюнацьких захоплень, без яких той не ступив би на незримі щаблі сходження до самого себе, а затим і літературних висот, суспільного визнання; запрошує до згадок колишнього Сашкового однокласника Григорія Сердюка, — і в споминах Григорія Дмитровича (до речі, одного з авторів краєзнавчої книги “Перлина Козельщини”) виникли два сільських любомудри, котрі могли годинами дискутувати про життябуття не за шкільними підручниками, а поза цим — ревниво стежити, хто частіше й краще виступить на шпальтах районної газети, де свого часу починав шлях у літературу Олесь Терентійович Гончар…
Згасає прикінцевий кадр документальної стрічки, і голова оргкомітету “ОлесеВолівських читань2018” Тетяна Бутенко розповідає, як у школах району відбувалися тематичні конкурси, називає переможців цих своєрідних літературнокритичних, краєзнавчонарисових та есеїстичних змагань. Альону Давиденко й Олександру Лисовську — у номінації “Виразне читання”, Валерію Резнік і Ксенію Топоркову — в “Малюнку за творами Олеся Волі”, Ольгу Кириленко — переможницю в написанні творуесе “Олесь Воля — письменник, громадський діяч і патріот”. Дипломи та подарунки отримують учителі Ніна Панасенко та Оксана Пархоменко за методичні розробки з вивчення творчості письменника на уроках української літератури, а також Віталій Павлюк, який, крім участі в конкурсі, узяв на себе чимало організаційних клопотів.
Називають нові прізвища, і під музику віншувальну сам письменник вручає конкурсантам дипломи, призи та цінні подарунки, а після завершення церемонії роздає автографи, фотографується на згадку з учасниками зворушливого дійства. В об’єктиві моєї фотокамери — щасливі обличчя дітвори та їхніх батьків у переповненому залі.

4.
За кількасот метрів од Будинку культури в Бреусівці — школа та її гордість: історикокраєзнавчий музей. Одна кімната, але в ній угледів я воістину родинну атмосферу, а те, що на стендах розміщено, гріх назвати казенносухуватим словом експонати. Портрети на чорнобілих, пожовтілих від часу світлинах, події краю прозирають крізь роки й десятиліття, стаючи історією й твоєї душі, яка починається з малої вітчизни кожного. Не лише Олеся Волі та його молодшого брата Михайла, які народилися тут, чи однокласників письменника — Костя Тараненка та Григорія Сердюка, а й присутніх у музеї педагогів, котрим судилося стати “своїми” після навчання у виші. Як, до речі, й нам із Ганнусею — корінним киянам, котрі далеко від столиці відчули душею людей, що уславили цей куточок української глибинки й стали її історією.
Занотовуючи до книги відгуків удячне слово господарям та свої почування після відвідин музею, я не помітив, як почав римувати, й тепер наважуюся подати дві строфи несподівано виниклого експромту.
Тут не царі, що на престолі
війни роздмухували жар.
На фото поруч — Олесь Воля
й до нього всміхнений Гончар.

Творили пісню і ремесла
женці з Потоків й Винників,
і доля Лесева воскресла
у вдячних душах земляків…
“Мучтеся, мучтеся, любі мої. Не бійтеся мучитись!..” — радить Воля у щоденниках зрілої пори своїм молодим колегам, згадуючи, напевно, як його колись безгрошів’я й нестатки доконували, але не змусили покинути перо й таки виконати настанову знаменитого земляка свого Олеся Гончара: “Олександре, все відкладіть, а книгу про Голодомор 1933го напишіть неодмінно!”
Тут, у музеї, вони зустрілися ще раз: стенди з їхніми книгами, світлинами та відзнаками насамперед літературними — поруч. Один пішов у несмертя, другий згадує тепер історію їхніх зустрічей — на жаль, не таких частих, як хотілося, проте від того тільки дорожчих. І, здається, — достатніх, аби Олесевімолодшому й книгу про свого вчителя в літературі написати, як дасть Бог снаги. А розпочне її, можливо, з того, як колись учнем Бреусівської школи виборов право сидіти за тією ж партою, що й класик, про чаювання в київській домівці Олеся Терентійовича та розмови в неформальній обстановці; як побатьківськи вимогливо Гончар благословив його у світ літератури, порекомендувавши до друку в журналі “Дніпро” оповідання тодішнього початківця.
Не забуде, зрештою, висловити жаль, що про творчість і значення Олеся Гончара в мистецтві слова посправжньому заговорили тільки після того, як він одійшов у засвіти. Хоча й мовив Григорій Сковорода, що слава потрібна мирові, а не тому, хто славен, — все ж діючого талановитого письменника ніби заживо хоронять, коли замовчують його твори, а то й забороняють, вилучають з бібліотечного обігу, як це сталося з Гончаревим “Собором”…
Уперто долаючи несприятливі життєві обстави, йшов до себе й читача Олесь Воля. Попри сумніви й сум’яття, витворював власний стиль буття й творчості, долю неповторну вибудовував. У мистецтві слова свого виробив правило: останню фразу в сьогоднішньому рукописі відшліфовувати так, аби вдосвіта дня наступного вона стало першою.
Утім, ніні, та й докине, бувало, у розмовах наших про життябуття, що вкрай важливо для письменника не просто “плуга перти”, дбаючи про загальний образ і ритм викладу своїх писань, а й душевно перебувати в стані максимального спокою, віднаходити його в родині, в очах побратимів незрадливих. Звісно, і в серцях земляків — надто тих, що являють собою духовним осердям краю.
Мала батьківщина — це його, Олеся Волі, незрима криниця духу, що дарує натхнення, допомагає творити, долаючи зневір’я. Своїми творами та сьогочасною присутністю в житті не лише літературному він мовби запитує усіх нас, українців: чи будемо разом, чи не роз’єднаємося, відступивши, спокушені доларом та іншими звабамипідступами чужинськими, замість того, щоб своє робить? І нагадує давню істину, що мужність народжує переможців, згуртованість — непереможених.

с. Бреусівка—Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment