Уроки протестної акції українців у Англії, або Як наші емігранти змусили британський уряд відмінити дискримінаційне щодо полонених дивізії «Галичина» рішення

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст
Цьогорічної осені виповнюється 70 літ, як уряд Великобританії ухвалив безпрецедентне рішення: депортувати зі своєї країни до Німеччини близько 300 полонених Першої дивізії Української Національної Армії (до жовтня 1944 року — дивізія “Галичина”). Причина депортації — хвороби, інвалідність і нездатність молодих чоловіків, які щойно прибули на береги туманного Альбіону, до праці.
Що з того вийшло і чому на цій призабутій події мусимо застановитися з огляду на сьогоднішні проблеми мільйонів українських заробітчан у близьких і далеких чужинах?

З двох полонів: на волю у вільному світі мали право не всі
Пізнавати цю знакову, але фактично невідому нашому загалові українознавчу сторінку слід зі з’ясування обставини, які передували такому рішенню.
Як відомо, українська дивізія “Галичина” народилася в переломний момент Другої світової війни з глибокої віри мільйонів українців, що Німеччина допоможе їм визволитися від московськобільшовицького ярма та відновити незалежну Українську державу. Коли стали зрозумілими наміри фашистів перетворити наш багатий природними ресурсами край на свою колонію, вояки цієї дивізії стали воювати на два фронти: і проти більшовиків, і проти німців.
Кінець війни застав дивізійників на австрійській території неподалік міста Грац. Із трьох боків сюди наближалися війська воюючих сторін: югославські партизани під проводом Йосипа Тіто, Британська армія та радянські війська. Кожне мало чіткий намір взяти цю територію історичної Каринтії під свій контроль. Ціль командування українського військового з’єднання полягала в тому, щоб якнайскоріше відступити вглиб Альп, у британську зону окупації, й добровільно скласти там зброю.
Вислідом того драматичного походу стало таборування десяти з половиною тисяч українських патріотів під охороною британських вояків у наметових містечках “Білярія” і “Ріміні” на північному сході Італії. Там вони з тривого і надією очікували рішення ООН щодо своєї подальшої долі.
Таке рішення ухвалили аж через два роки. Політичний притулок і право отримання громадянства та місця подальшого мешкання колишнім воякам “Галичини” дав згоду уряд Великобританії.
На одній зі сторінок рідкісної сьогодні газети “Батьківщина”, яку зпоміж низки інших видань друкували українці в таборі “Ріміні”, зберігся для історії ось цей фрагмент виступу бригадира британської армії Клевела напередодні відплиття кораблів з українськими бранцями до берегів Англії. Певною мірою він пояснює причину такого рішення (замітка “Прощай, Італіє”, газета від 4 травня 1947 року):
“Англійський уряд рішився перевезти вас до Англії… Ми з подивом приглядалися вашій праці над тим, як ви зберігали вашу культуру, вашу церкву, мистецтво. Завдяки такій праці ви зберегли своє фізичне й духовне здоров’я, а воно поможе вам почати нове життя в Англії, чи в інших країнах, що виберете собі для поселення”.
На жаль, фізичне здоров’я, про яке так бадьоро говорив англійський офіцер, зберегли далеко не всі. Які не всі змогли виїхати далі на Захід. За збереженими статистичними даними, московські енкаведисти буквально вирвали з рук англійців 990 вояків Української Національної Армії (переважно вихідців зі Східної України). Таких уже перед посадкою на британські кораблі насильно відібрали і репатріювали з Італії до СРСР. Життєвий шлях їх, як відомо, закінчився незабаром у сибірських таборах ГУЛАГу.
Таким чином, за виявленими автором цих рядків архівними даними, до Англії було доправлено трохи більше дев’яти тисяч українських чоловіків віком від 20 до 40 років. Їм належало там провести ще один довгий рік таборового життя у статусі полонених, а потім отримати давноочікуване громадянство цієї країни з правом влаштовуватися по вільному найму на роботу, одружуватися. Одним словом, починати нове життя вільним громадянином у вільному світі.
Але такого права з цієї великої групи колишніх українських військовополонених не отримали близько 300 осіб, які потрапили до списку спеціальної постанови британського уряду.

Боротьба за побратимів по зброї об’єднала всіх
Завершення багатомісячного “карантинного” життя тисяч колишніх “рімінівців” на новому місці свого розселення — у Великій Британії — не віщувало нічого неприхильного для української громади Великобританії. Сторінки лондонської газети “Українська Думка” упродовж цього часу були переповнені хвилюючими репортажами про переведення розкиданих по цілій Британії таборів українських полонених до цивільного стану.
Сигналом для таких публікацій слугувало офіційне повідомлення Централі Союзу Українців у Великій Британії (СУБ) під бравурним заголовком “Справа полонених вирішена!” (число від 15 квітня 1948 року). Тут оприлюднювалося давноочікуване рішення британського уряду про ліквідацію номерних таборів колишніх українських військовополонених та переведення їх до стану цивільного населення країни. Це означало, що незабаром усі здорові й працездатні чоловіки зможуть стати повноправними громадянами країни, перейти до праці на тих самих умовах і з тими ж правами, як і робітники, що приїздять сюди з колишніх таборів Німеччини та Австрії.
Про можливість емігрувати (звісно, далі, за океан, а не в СРСР) сказано таке: “Всі ті, що особисто й приватними засобами хочуть емігрувати, можуть те зробити. Британський уряд не має до цього ніяких застережень, не буде ставити жодних перепон, ані робити труднощів. Еміграція одиниць буде залежати виключно від того, чи держава, куди дана особа хоче виїхати, годиться прийняти її, чи є засоби на покриття коштів подорожі”.
Зпоміж низки публікацій “Української Думки”, які були вміщені на її шпальтах після цього повідомлення щодо долі колишніх вояків дивізії “Галичина”, наведено для прикладу фрагмент розповіді з табору Вульфокс Льодж біля Овкгам: “У висліді акції звільнювання українських полонених, бувших вояків І Української дивізії до цивільного життя, постають на терені В. Британії все нові й нові українські осередки, які організованим порядом вливаються в загальноукраїнське зорганізоване життя і, засновуючи відділення СУБ, дають тим доказ своєї громадянської зрілости…”
Оптимізму публікації додавала чудова світлина: на глядача були спрямовані усмішки 25ти здорових і красивих легінів у яскравих вишиванках і козацьких шароварах. У двох рядах на імпровізованій сцені. Позаду них — транспарант “Прощавай, табір”. Підпис під світлиною не може не викликати сліз радості й надії: “Хор бувших полонених табору ч. 51 під час виступу на святі з нагоди уцивільнення і розв’язання табору”.
І раптом на шпальтах газети з’являється це страшне слово “депортація”.
Урядове рішення щодо хворих українців, цілком очевидно, готувалося наспіх. Ще напередодні католицького Різдва, яке в західному світі припадає на останній тиждень грудня і до якого традиційно приурочують тривалі в часі зимові вакації, про нього нічого не знала навіть всюдисуща преса. Сенсаційна інформація просочилася з вузьких політичних кіл: депортація хворих українців має бути виконана до 31 грудня ц. р. Цілком очевидно, що автори цього рішення не хотіли широкого розголосу, тому й намітили такий час його виконання — у передріздвяну пору люди більше перейняті святковими клопотами, а не політичними справами.

Докази української єдності
Для українців ця постанова була тим несподіванішою, що на початку осені, напередодні надання права добровільних цивільних робітників, уряд висловив своє вдоволення високим відсотком працездатних між колишніми полоненими. Стосовно долі українських хворих та інвалідівполонених заспокоїли: це питання уряд позитивно поладнає в порозумінні з українською спільнотою, інтереси якої представляє Союз Українців у Великій Британії.
Ось такий виходив позитив.
Представникам українських організацій про депортацію стало відомо 21 грудня 1948 року. Реакція була миттєвою.
Уже наступного дня у людних місцях Лондона та інших міст країни молоді люди роздавали віддруковані засобами малої поліграфії листівки англійською мовою з таким заголовком: “Надзвичайний комунікат: Насильна депортація хворих та інвалідівполонених Іої Української дивізії”. Значними накладами листівки були спрямовані також у місця більшого скупчення українського населення на всіх теренах Британії. Окремим додатком додавалися до свіжого числа “Української Думки”.
Листівку підписали: голова Генерального Церковного Управління Української Автокефальної Православної Церкви на Велику Британію митрофорний протоієрей І. Губаржевський, голова Української ГрекоКатолицької Церкви в Лондоні отецьдекан Й. Жан, голова СУБ у Великій Британії Б. Панчук.
На основі цієї листівки сформовано і передано за адресою ще один документ — “Меморандум українців до прем’єрміністра Великої Британії пана Етлі”.
Цей документ також передали на розгляд короля до Буккінгемського палацу.
Про що йшлося в Меморандумі українців?
Після короткого викладу суті справи подавалася й її оцінка: “Глибоко вражені цим фактом, ми, керівники обох українських церков на цьому просторі і єдиної громадськосуспільної організації українського робітництва цього краю, відчуваючи на собі обов’язок обороняти людські права українського робітництва у Великій Британії, поспішаємо повідомити про це загал українського громадянства і закликаємо дати повну підтримку всім нашим заходам перед урядом в обороні загрожених братів”.
На доказ української єдності та спільності в акції захисту своїх побратимів автори листівки закликали всіх українців, які на законних підставах перебували на території Британії, дружно підтримати такі дії:
1. 28 грудня в полудень почати страйк усіх працюючих українців.
2. Уранці того ж дня провести в Лондоні загальноміське маніфестаційне віче всіх українських робітників.
3. На вічі довести до відома загалу цей Комунікат та схвалити резолюцію співчуття з покривдженими, підтримати заходи українських керівних установ і виявити готовність допомогти потребуючим.
4. Вручити англійським зверхникам залучену листівку, в якій пояснено тло подій та українське становище щодо долі українських хворих та інвалідів.
5. Задокументувати свою єдність у постанові, зібравши підписи під меморіалом і вислати його на подану адресу.
Зважаючи на історичну цінність цього невідомого документа, варто навести цитату його заключної частини:
“Звертаємо ще раз увагу українського громадянства, що йдеться про долю кращих синів українського народу, які віддали свої сили і своє здоровля в обороні загальнолюдських принципів волі та в обороні своєї Батьківщини. Обороняючи право до життя загрожених, ми будемо відстоювати наші людські права і людську гідність. Протестаційний невихід на працю — це засіб для того, щоб спільно добитися в англійської влади правди легальним шляхом.
Ми віримо, що британський уряд зміною своєї постанови дасть вияв своїх гуманних інтенцій та дасть основи для довір’я нашого загалу.
Про цілість справи ми повідомляємо всі українські установи у світі і певні, що від них ми отримаємо повну підтримку в наших заходах перед Британським Урядом.
Така ж акція проведена серед британських установ та організацій.
Ми віримо, що знайдемо теж співчуття та допомогу серед британських гуманних кругів”.

Українська справа у дзеркалі британської преси
Розіслані організаторами акції в усі редакції газет та державні установи комунікати англійською мовою мали несподівано широкий розголос не лише в цій країні, а й у світі.
Майже вся британська преса поінформувала про рішення уряду в українському питанні, назвавши його “жалюгідним і таким, що викликає обурення”. Домагання українців підтримали зокрема такі впливові видання, як “Times”, “Manchester Guardian”, “Daily Worker” і близько 50 менших газет. Усі вони подали численні публікації в прихильному до українців тоні.
Ось деякі із заголовків публікацій здебільшого на перших шпальтах: “Українці в Британії апелюють до короля”, “Полонені до короля: рятуй нас від депортації”, “Загроза страйку”, “Розгара за 300 полонених” і т. ін. У численних інформаціях, коментарях, інтерв’ю подавалися витяги з рішення уряду, Комунікату українців, реакція української спільноти, думки політиків та пересічних громадян.
Винятком стала хіба що лондонська “News Chronicle”. Кореспондентові цієї газети вдалося віднайти найстарішого українського емігранта О. Лісньовського з Манчестера та взяти у нього коротке інтерв’ю (число від 28 грудня 1948 року). На велике розчарування українців, він висловився проти Комунікату своїх земляків та закликав українських робітників з Лянкашір, де мешкав, утриматися від страйку. Відгуком на цей виступ стала репліка “Української Думки” під заголовком “Жалюгідний виступ О. Лісньовського”, де його позицію різко засудили.
Випадок із землячком Лісньовським нагадав емігрантам давнє українське прислів’я “В сім’ї не без виродка”.
Багато британських газет розповіли про найбільш драматичний епізод всеанглійської протестної акції українців — кількаденний голодний страйк у колишньому військовому таборі українців поблизу міста Шеффілд, який оголосили 150 колишніх українських вояків. Представник голодуючих заявив кореспондентові місцевої англійської газети: “Ми, призначені на примусовий вивіз, воліємо померти з голоду, ніж вертатися ще раз до Німеччини”.
Із приводу саме голодного страйку, про який у Британії давно не чули, лондонський щоденник “Times” у числі від 30 грудня наголосив: “За державою завжди визнавано право депортувати таких чужинців, щодо яких мається застереження. В нашому краю це право використовувалося зрідка і, як досі, лише в індивідуальних випадках. Вістка, що близько 300 бувших українських полонених мають вивезти до Німеччини проти їх власної волі і без офіційного повідомлення, була така незвична для пересічного англійця, що зовсім природньо піднеслися протести, які ще поголоснішали, коли стало відомо, що жертви постанови оголосили про голодівку”.
Ще критичнішою в оцінці непродуманого рішення уряду була газета “Manchester Gardian”. У числі від 29 грудня вона вмістила розлогу статтю “Нещасливі українці”. Ось її фрагмент: “250 українцям уряд зробив вирок: депортувати в Німеччину. Вони їдуть, каже голова СУБ Б. Панчук, “на загладу або на чорні ринки европейського просторустраховища. Вони не належать до Німеччини, не мають там cвоїх домів і німці будуть їх трактувати як ворогів. Але в час, як сім тисяч їх земляків залишаються тут, вони мусять виїхати, бо Міністерство праці оцінило їх як непридатних до праці”.
Співробітники газети оперативно провели справжнє журналістське розслідування у цій справі. Вони звертають увагу на те, як важко було з’ясувати в уряді справжні мотиви такого рішення: “Уряд сьогодні неспроможний дати подальші інформації про долю цих нещасних людей. Міністерство праці твердить, що його обов’язки кінчаються вибором тих, що їм дозволено залишитися. Міністерство внутрішніх справ твердить, що ці люди — це фактично полонені і стоять в залежності від Міністерства війни. Міністерство війни каже, що ці люди — цивільні і стоять в залежності від Міністерства внутрішніх справ”.
Прагнучи внести ясність у цю бюрократичну тяганину між трьома міністерствами, редакція звернулася до представника Парламенту Р. Стокса — одного з тих, хто вважав цю постанову уряду незаконною. Нелегітимність такого рішення він бачив у тому, що уряд підписав його після того, як парламент було розпущено на канікули, і що за кілька днів до цього жодних дискусій з приводу долі українських полонених там не було.
Висновок із цих і подібних публікацій англійської преси зводився до одного знаменника: урядове рішення вислати в Німеччину хворих українців є непродуманим, безвідповідальним. Воно не враховувало ні правового статусу особистості, ні ситуації, яка складалася на той час у поруйнованій війною Німеччині.
А ситуацію цю прояснюють такі опубліковані в тодішній пресі статистичні дані: “На 1949 рік у Німеччині та Австрії все ще перебувало 500 тисяч скитальців. З них 174 тисячі таких, з якими не знали, що робити: 5 тис. одиноких людей похилого віку, 12 тис. — хронічно хворих разом із родинами, 4,1 тис. — незамужніх матерів з дітьми, 2 тис. — осіб із кримінальним минулим, 7,4 тис. родин, які не можуть себе прогодувати”.

Уряд скасовує
своє рішення
Рішучість української громади і несподівано одностайна підтримка англійської преси сприяли тому, що через кілька днів після підписання уряд відкликав свою дискримінаційну щодо українців постанову. Різдвяне число “Української Думки” від 7 січня 1949 року виходить під шапкою такого заголовку: “Непрацездатні полонені залишаються у Великій Британії”.
Замість офіційно відкликаної постанови прем’єрміністр підписав розпорядження. Втім, воно знову викликало в громадськості й у пресі низку запитань.
Згідно з цим розпорядженням, до Німеччини таки висилають українців. Але тільки двох категорій і в значно обмеженій кількості: 45 колишніх полонених, які добровільно зголосилися на повернення до Німеччини, і 36, які потрапили під поширену на той час у західному світі характеристику “поганих хлопців”, тобто за незадовільну поведінку. Всі інші понад 200 колишніх українських вояків, які бажають стати до праці, але не можуть через хворобу, залишаються у Британії тимчасово, поки, цитую документ, “Міністерство праці в дальшому вирішить, чи вони можуть бути приділені до відповідної їм праці без шкоди для інтересів британських громадян”.
Найбільше запитань виникало щодо формулювання “незадовільна поведінка”.
У чому вона проявилася?
Відповідь на це запитання дала газета “Manchester Gardian”. Виявляється, під категорію “поганих хлопців” ті 36 українських чоловіків потрапили лише через те, що “виходили на роботу без краваток”, і “тримали в бараках кусні хліба”.
Ось вам відповідь на те, чому там такі порядки, а в нас інші.
Продовжуючи дискусію про неправомірність урядової постанови, газета “Times” означила низку питань, які потребували чіткого тлумачення в суспільній думці:
— що слід розуміти під “незадовільною поведінкою” (відсутність краваток чи наявність шматка хліба в бараці — достатні провини для цього?).
— Кого називає Міністерство праці “непрацездатними”?
— Якщо ці люди справді “незадовільні” чи “непрацездатні”, чи разом одне і друге, то на якій підставі виникла постанова вислати їх до Німеччини, яка не є країною їхнього походження?
І ще два короткі, але емоційні штрихи, на які хотілося б зосередити увагу читача цієї історії.
Коли вже вляглися пристрасті, у газеті “Українська Думка” від 23 січня 1949 року з’явилися дві короткі замітки.
Перша — від ініціаторів голодного страйку в Шеффілді, чин яких спрямував шальку терезів у бік позитивного вирішення справи. “За гідну поставу українського громадянства цього терену в обороні від насильницької депортації до Німеччини своїх братів по крові — останніх полонених — складаємо щиру подяку, — читаємо в цій замітці. — Хай ця організованість і солідарна постава стане ще одним доказом, що тільки в єдності сила народу!”
Друга — від імені хворих дивізійників: “При нагоді звільнення полонених табору Шеффілд від депортації в Німеччину ми зібрали кошти в сумі 86,10 фунта, яку розділили так: 15 ф. — для УГКЦ, 15 ф. — для УАПЦ, 28 ф. — хворим бійцям у Англії, 28 — хворим бійцям у Німеччині”.
Читачів газети також хвилювала доля так званих “поганих хлопців”, яких таки депортували. Про це йшлося в листах до редакції.
Відповідь на це запитання віднаходимо у публікації “Що сталося з вивезеними до Німеччини полоненими?”. Як з’ясувала редакція у своїх німецьких колег, депортованих із Британії німецька влада тимчасово примістила в таборі Мюнстер, у британській зоні окупації Німеччини. Там їх поступово демобілізують і переведуть у цивільний стан. Усі вони перебувають під моральною опікою представника українських громадських установ у Німеччині.

Від комітету допомоги — до власного будинкусанаторію
Відміна несправедливого урядового рішення щодо хворих колишніх українських вояків була справжньою перемогою об’єднаної української громади Великої Британії. Однак провідники тієї громади усвідомлювали, що такою своєю позицією вони беруть на себе велику ношу за повне розв’язання цього незакритого питання. Адже подальшу турботу про долю калік, тяжкохворих, інвалідів, які не здатні будуть стати до роботи після лікування, слід було брати на себе.
На кінець січня 1949 року справа виглядала так: 67 тяжкохворих українців, які первинно потрапляли під депортацію, британський уряд вирішив лікувати власним коштом. По завершенні курсу лікування вони або мали приступити до роботи, або опинитися на вулиці. Окрім цього числа ще 60 вже були не дієздатними і потребували повної опіки. Кількість таких, у кого не було родин і засобів для існування, мала зростати.
Саме ця обставина спонукала небайдужих українців створити Комісію допомоги хворим та інвалідам і розіслати всіма можливими на той час засобами, зокрема і через пресу, звернення до громадянства. Суть його полягала в тому, щоб спонукати кожного працюючого українця “до малих, але постійних пожертв на інвалідів”. Складаючи малі датки в сумі, один шилінг на день, можна було забезпечити базу життєдіяльності новоутвореного фонду. Поки хворі та інваліди перебували на утриманні (винятково лікування) Міністерства війни, витрати полягали в додаткових закупках овочів, тютюну, одягу, ліків та оплати чужинного персоналу.
Однак це був перший крок діяльності комісії. Другим кроком мала стати збірка фондів для купівлі Дому інвалідів, у якому б немічні українці мали надійний прихисток та лікарську опіку.
Уперше ця ідею оприлюднили у звіті комісії про витрачені кошти за першу половину 1949 року, опублікованому в “Українській Думці” 29 липня.
У звіті наведені такі підрахунки: за тиждень “одношилінгових” внесків вдавалося зібирати суму до 400 фунтів (тобто 8000 шилінгів). Це означало, що в акції на підтримку фонду брало участь лише 8 тисяч українців. Але ж на той час українська громада у Великобританії складала вже до 40 тисяч осіб. Заснування Дому українського інваліда, підкреслювалося в матеріалі, стане можливим завдяки тому, що левова частка українського громадянства, сповна усвідомлюючи свої завдання на чужині, все ж складатиме невеликі, але постійні датки на таке благородне діло.
Чергову відозву до громади підтримали провідники двох українських церков, СУБу, а також Комітет Українського православного братства.
Видно, в добрий час народилася така ініціатива. Чекати її реалізації довелося недовго. Вже в числі від 11 вересня 1949 року читачі “Української Думки” довідалися, що оселю для українських інвалідів придбали. Цій події була присвячена окрема газетна шпальта.
Із цієї публікації довідуємося, що йдеться про гарну заміську резиденцію у мальовничій місцині провінції Саррей, що розміщена за годину їзди від Лондона. Зі станції Ватерлоо туди щогодини прямував потяг.
Що ж було куплено?
Дім на 30 кімнат, кілька одно, двоповерхових господарських будівель, чималий парк, і що важливо, — велика ділянка родючого ґрунту під городи, що для українців справіку було найнеобхіднішим. Опалення і електрика до цього своєрідного санаторного комплексу була автономною. За всю цю дивовижну посілість українці виклали десять тисяч фунтів — сума на той час досить велика.
Цю територію відразу назвали “Зеленим Клином”. Так називалися назва освоєних українцями земель Далекого Сходу Російської імперії і де упродовж 1917—1922 років існувало державне утворення українців Зелений Клин. На багато літ і тут, на протилежній частині земної кулі, у серці Англії, поселився дух української козацької вольності й братолюбства…

Замість висновків
Під час пошуку матеріалів до цієї теми весь час виринали в уяві обличчя перших мешканців цього своєрідного українського санаторію на осерді землі англійського королівства. Стукалося до серця питання: як велося їм там, колишнім українським воякам, хто не жалів своїх молодих життів, обравши важкий і небезпечний шлях українського повстанця проти тиранії за незалежну соборну Українську державу?
Дуже хотілося з’ясувати, як склалися пізніше їхні долі?
На жаль, зібрати інформацію про всіх тепер неможливо. Але про незвичайну долю одного з колишніх “рімінівців”, який відновлював своє здоров’я саме тут, у цьому чарівному англійському “Зеленому Клині”, знаю напевне. Бо упродовж тривало часу листувався з ним, неодноразово зустрічався — в Україні й Канаді, реалізовуючи спільні просвітницькі й видавничі проекти. Це — виходець із села Лідихів на Волині Степан Ярмусь. Зовсім юним його вивезли німці на примусові роботі, а по втечі звідти став повстанцем і без вагань записався в Українську національну армію.
Пройшов зі своїми побратимами сповнений трагізму й величі шлях — від Волині, через Альпи, до табору військовополонених в італійському Ріміні, а через два роки життя в наметовому містечку під палючим італійським сонцем, волею долірятівниці опинився на британських островах.
Вижив Степан Онисимович після рімінівського полону ще й тому, що його виходжувала в цьому санаторії чистокровна англійка, юна медсестра Константа Гутон. Незабаром вона стала йому вірною дружиною й надійною помічницею. А колишній дивізійник Степан, набувши священичий чин, пішов у науку: захистив докторат, став відомим у світі богословом, вірним продовжувачем справи великого митрополита Іларіона (Огієнка) на канадській землі. Багато літ деканував на Богословському факультеті Колегії Св. Андрія при Манітобському університеті у Вінніпезі, видав низку книжок, які неодноразово презентував і в Україні.
Ось така вона — одна врятована і зреалізована сповна на чужині українська доля. З десятків, сотень інших — не пізнаних, не відмолених, не поцінованих в Україні…

Київ—Мюнхен—Лондон—Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment