Юрій КОВАЛІВ
Спустошливий за своїми наслідками тотальний наступ на національну творчу інтелігенцію у 30-ті роки ХХ ст. — закономірний для радянської влади — доповнився так званою колективізацією, що стала ліквідацією українського народу в його сутнісних ментальних ознаках, руйнуванням плеканої віками від доби Трипілля хліборобської культури, супроводжувалася масовою депортацією селян, клеймованих “куркулями”, на російську північ та Сибір (285 тис. родин), запровадженням колгоспів (рішення XV з’їзду ЦК ВКП(б), 1927 р.), що мали ознаки нової кріпаччини, цинічним нищенням села, яке не знало “притаманної Московщині общини”, спиралося на господаря “з різко окресленою індивідуалістичною психологією” [12, с. 11]. Постанова Совнаркома СРСР (27 грудня 1932 р.) запроваджувала єдиний паспортний режим, але не для селян, що засвідчувало їх громадянське безправ’я. За розпорядженням Й. Сталіна (22 січня 1933 р.) їм забороняли виїжджати за межі УСРР й Кубані.
Все це набуло безпрецедентного масштабу злочинного в історії людства Голодомору 1932—1933 рр., що істотно підірвав генофонд українців, замаскованого під скромну назву “хлібозаготівля” (таємна постанова ЦК ВКП(б) і Совнаркома СРСР “Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі й в Західній області” від 14 грудня 1932 р.). Плани тієї “хлібозаготівлі” виконати було неможливо, тому чимало новостворених колгоспів, а також районів на підставі Постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 р. заносили на сумнозвісну “чорну дошку”. Система “Торгсину” паразитувала на горі українських селян, які, аби купити хліб, здавали коштовності; їх часто після продажу заарештовували. Більшовики пустили цих селян “по заздалегідь визначеному замкнутому колу, виходом з якого була тільки смерть” [1, c. 13]. Уже навесні 1933 р., коли вичерпалися убогі запаси дивом збережених овочів і фруктів, від голоду щохвилини вмирало 24 особи, щогодини — 1420, щодня — майже 34 170, середня тривалість життя складала у чоловіків — 7,3 року, у жінок — 10,9 року. Наступного року секретарі сільських рад під шаленим тиском органів ОГПУ при РНК СРСР і ДПУ змушені були “переписувати або й знищувати книги метричних записів, фальсифікувати жахливий реєстр голодних смертей 1932—1933 років” [13, c. 110—111]. “Ворогом народу” оголошували кожного, хто підібрав пшеничний колосок, хто чинив спротив колгоспам. Близько 20% засуджених потрапили в ГУЛАГ на підставі закону від 7 серпня 1932 р. про недоторканість соціалістичної власності, названого Й. Сталіним “основою революційної законності” [8, c. 420]. За один рік вимерло до десятидванадцяти мільйонів осіб (точної кількості досі не встановлено) у 44х районах України. Дж. Мейс, посилаючись на різні джерела, наводить різні жахливі цифри — від 5 млн до 15ти [8, c. 424—426]. За даними книги “На великой стройке” (Л., 1931) в СРСР нараховувався 81 млн українців. За шість років їх зникло 55 млн, бо наступний перепис 1937 р. виявив 26 млн. Трагічні події відбувалися під пильним наглядом уповноважених ЦК ВКП(б) та РНК СРСР В. Молотова, П. Постишева та Л. Кагановича, які мали під руками жахливу статистику. Й. Сталін “ставився до голодомору як до неіснуючого явища”, хоча знав про нього [8, c. 423], ототожнював селянське питання з національним, особливо в Україні. Українське село “прирікалося на знищення тільки тому, що ніколи не підтримувало більшовиків” (Я. Голобородько). За всіма ознаками то була етнічна війна, спрямована на знищення української нації, що найповніше збереглася в селі, “не було такої жорстокості, яка не застосовувалася б до селянства, не було такої люті, перед якою спинилася б совєтська влада” [9, c. 27]. На підставі постанови Совнаркома СРСР №2318 від 25 жовтня 1933 р. “Про переселення на Україну 12 000 сімей колгоспників” спорожнілі села притьмом заселяли росіяни: Одеську область з Горьковської, Харківську з центральночорноземного району Росії, Донецьку з Івановської тощо. Часто переселенці переїжджали цілими колгоспами разом з худобою й сільськогосподарським інвентарем, власними вчителями.
Попри те, що голод викликав у людей апатію, байдужість до світу, вибухали акції непокори, “відчайдушні жіночі бунти” [13, c. 81]. Упродовж 1928 р. спалахнуло 150 виступів селянського спротиву, взимкувосени 1930 р. вони набули масового характеру — близько 4 тис. повстань, в яких узяли участь 1,2 млн осіб. На Корюківщині діяла “Партія вільного козацтва” на чолі з отаманом С. Мосолом, яка вимагала не лише скасування “хлібозаготівель” і колективізації, а й становлення самостійної України і створення державного апарату на кшталт Запорозької Січі. На Шепетівщину кинули підрозділи 7го і 8го кавалерійських полків ГПУ. За свідченням ГПУ, лише впродовж семи місяців 1932 р. в Україні спалахнуло 923 повстання, що складало 56% антибільшовицьких виступів у СРСР (1 630), з колгоспів вийшло 41 200 господарств, близько 500 сільських рад відмовилося від драконівських “хлібозаготівель”. За ініціативою Москви процес голодоморного етноциду прокотився й іншими республіками, але в менших масштабах. Казахи, які не вписувалися в інтернаціональноіндустріальну схему більшовиків, завдяки “успішному” керівництву надісланого з Кремля першого секретаря Казкрайкома ЦК ВКП(б) Ф. Голощокіна (один з організаторів розстрілу царської родини) прирікалися на знищення разом з традиційним кочовим господарством. За 1931—1932 рр. під час так званої операції “Малый Октябрь” вимерло 1,5 млн казахів, переважно простолюд. На їхнє місце переселяли російський “пролетаріат” і репресованих.
Голодомор — закономірний для комуністичного режиму. Модель соціалізму позбавляла хліборобську націю права на життя, бо вже “цивілізований” К. Маркс бридився “ідіотизму” сільської дійсності, заперечував, на його погляд, “безглуздий селянський господарський побут”, обмежений, як він вважав, “купою гною” [7, c. 10]. Цей образ вельми припав до смаку В. Леніну, занепокоєному притаманним селянинові “інстинктом хазяїна”. “Вождь пролетаріату” трактував “державною зрадою” природне право хлібороба користуватися власною працею на власний розсуд, наприклад, продавати хліб [6, c. 115]. Позбавлені “прекраснодушних ілюзій” (В. Ленін), більшовики застосовували найбрутальніші адміністративнополітичні засоби, аби усунути сільські “дефекти” з комуністичної дійсності. Україну на Заході сприймали як “terra incognita”, тому її трагедію замовчували, спотворювали потоками дезінформації, поширюваної, наприклад, кореспондентом “НьюЙорк Таймс” В. Дюранті, який отримав Пулітцерівську премію (1932) за неначе “безсторонні, об’єктивні репортажі” з колишнього СРСР. Не помітили масового лиха письменники Б. Шоу й Н. Еріо, повіривши легендам проінструктованих “колгоспників”. Про голодомор було відомо в Лондоні ще у вересні 1932 р. завдяки Ґ. Джонсу, а британських журналістів, відряджених до СРСР, шокувала побачена катастрофа українського села, яке часто плутали з російським, — вона частково розвіяла комуністичні примари, як у радянофіла М. Маґґеріджа: його пресреліз, поданий у Берлін 29 березня 1933 р., поширився у світовій пресі. 1935 р. у Відні були оприлюднені світлини О. Вінербергера, який, під наглядом чекістів, працюючи інженером у Харкові, на заводі “Укрпластик”, тайкома фотографував “Лейкою” жертви голодомору. Західна спільнота не хотіла конфліктувати з вигідним торговим партнером, який забезпечував її дешевим хлібом, відібраним від українського селянина, приреченого на голодну смерть. Завдяки відозві митрополита Андрея Шептицького (14 липня 1933 р.), стурбованості львівських учених К. Студинського, Ф. Колесси, В. Щурата, М. Возняка, діяльності Громадського Комітету порятунку України, інтерконфесійної конференції (Відень, 16—17 грудня 1933 р.), Європа дізналасятаки правду про голодомор в Україні.
Як же відгукнулися українські письменники на катастрофу свого народу? А ніяк! Деморалізовані більшовицькою дійсністю, вони втратили не лише свою естетичну концепцію, а й, на противагу пасіонарним народникам ХІХ ст., відвернулися від свого народу, перетвореного на об’єкт цинічних експериментів більшовизму, зафіксованих у спогадах очевидців, у різних жанрах фольклору — прислів’ях та приказках, піснях, в усних оповідях та переказах. Наймобільнішими були прислів’я й приказки. На сторінках львівської газети “Діло” (1932. — 9 серпня), яка стежила за трагічними подіями в Україні 1932—1933 рр., зазначалося, що, “наче промінь прожектора, прислів’я вихоплює найсуттєвіше” в лаконічних, пофілософськи узагальнених формулюваннях (“Голод — не тітка”), що набули нового змісту: “Голод людей їсть”. У стислих пареміях відображено справжнє, а не олітературнене за компартійними зразками бачення дійсності: “Ой за тії колоски відбула я в Соловки”, “СССР — смерть Сталіна спасе робітників” тощо. Найпоширенішим жанром у роки голодомору були народні оповідання, в яких без наявності надприродних явищ і персонажів та містики йшлося про катастрофічні події народного життя, очевидцем або учасником яких був нараторукраїнець, постаючи “в оповіданні в трьох суб’єктних іпостасях: власне як автор (реальна особа), як наратор (голос твору) і як дійова особа”, поєднуючи особистий трагічний досвід “на кількох темпоральних рівнях (історичний, біографічний, сюжетний)” зі спільно пережитою всенародною травмою, “розгорнутою в динаміці й тяглості уснопоетичної оповідної традиції” як частини “живої” історії українського народу [3, c 10, 7]. Такі оповідання, на думку Аліни Карбан, “складені з позицій свідка, мають особливі переваги перед іншими епічними жанрами фольклору”, постають текстом “високої достовірності й правдивості, переставленим без фікції і переінакшень”. Вони, зберігаючи традиційні властивості жанру, наповнені всепроникним трагізмом, невимовним стражданням, відчуттям екзистенційної безвиході й апокаліптичного світорозуміння травмованої свідомості. Експресивні народні оповіданняспогади, оповіданнясвідчення в інтерсуб’єктивній формі мали ознаки переказів учасників масового лихоліття, або версій, почутих від очевидців і чуток, в яких іноді з’являлися ірраціональні елементи, що відповідали абсурду буття, поголосок, але, як виявила Тетяна Конончук, серед них не траплялося легенд, дарма що реалії голодомору набували ірреального вияву [4, c. 133—134]. Такі оповідання, попри фрагментарний, мозаїчний характер, мали високий ступінь узагальнення, типізації, “побутували в усіх можливих формах: і як емоційні враження від побаченого, і як монологироздуми, і як монологисповіді, і як багатоепізодичні оповідання”, виявляли композиційну завершеність оповіді, окреслювали властиві етносвідомості міфосимволи “боротьби”, “волі” та “долі”, засвідчували екзистенційний стан селянина на межі життя і смерті, руйнування хліборобського буття, втрати людської сутності, оприявнені фактами канібалізму, інспірованого радянською владою [4, c. 142—163]. Приречений на знищення народ вказував причини свого лиха (“Де вона в біса взялася та революція! То б жили мирно і спокійно, а то відправили передчасно на той світ стільки народу…”), сподівався на неминуче покарання лиходійців: “Чи чекає на них суд? Суд людський і Божий”. Народні оповідачі називали речі своїми іменами. Колективізація, як і голодомор, викликала асоціації з війною: “То була война така сама, тілько без оружжя”. Оповідачі ідентифікували виконавців масового злочину (“жиди заснували колгосп”, “такі, як звірі”: комсомольці, агітатори, міліція, “чорний ворон” та ін.), які реалізували компартійну політику на селі (“Це Ленін таку нотацію дав”), відбираючи в селян останню зернину і картоплину — “все по чисту”, “остались одні стєни — все забрали. Сталін з Лєніним “добре руководили”; від спостережливого ока не приховалося те, грабований хліб “одправляли за границю”, що запопадливих активістів не минала Божа кара [4, c. 28, 100, 24, 48, 58, 59, 73]. Народні оповідання, вражаючи глибиною суворої правди, маючи жанрову форму меморатів, “не виходять хронологічно за межі того, що бачив, пережив, був безпосереднім учасником оповідач”, який переважно застосовував яформу [14, c. 12]. Деякі з них, лаконічно викладені, виявляють навіть ознаки новели, якот “Новина”, в якій ідеться про факт людоїдства: “Галька Самохвалиха принесла у двір сумну новину: сказала одній матері, що Альошу, її сина, там і там з’їли. Побігла мати. У хату вскочила — на підлозі кістки людські та шматки мняса. Мама впізнала лише по черевиках на підошвах позчоргуваних, що це був він” [14, c. 134]. В. Сокіл класифікує ці оповіді за тематичними ознаками: грабіжницька, брутальна колективізація та її жахливі наслідки, пограбування і руйнація селянського світу, що здійснювали спеціальні бригади активістів (“буксири”, “червоні мітли” тощо), пошуки рятунку від лиха, “тотальне вимирання” людей (“Поголов лежали люди”). За спостереженням Аліни Карбан, тотальний голод у народній уяві поставав “абсолютно реальною істотою, котра керує поведінкою людей, визначає їхню свідомість, тому нерідко свідки вивищували його над собою, називаючи “царем” [3, c. 15].
Поширювалося також народне віршування, зокрема співанки, що відображали жорстоку радянську політику на селі: “Батько в созі, мати в созі, / Діти лазять по дорозі. / Їхало ГПУ, / Повкидало в кропиву”. У таких творах розкрито народне розуміння ленінськосталінської влади, її “естафетності”, “категоричне неприйняття партійної політики щодо селянського питання” [4, c. 106] (“Коли Ленін умірав — / Сталіну приказував: / Щоб нам хліба не давав, / Сала не показував”), вказано безпосередніх винуватців голодомору: “Комуністи на Вкраїну / Несуть чорну хмару — / Безневинним хліборобам / Голод — люту кару”. Серед різних жанрів популярною, як завжди, була пісня, яку виконували кобзарі та лірники, переслідувані радянською владою за гірке слово правди: “Ой дивіця, добрі люди, / Який тепер світ настав, / Міліцай сліпому старцю / Поводатерем став”. Один з них Є. Мовчан — автор “Думи про голод”, яку з його уст ще 1967 р. потай записав І. Бугаєвич: “В 33му году / Їли люди лободу, / Пухли люди з голоду, / Помирали на ходу”. Цей ліроепічний твір, відомий у 30ті роки, вперше опубліковано в українській газеті “Наше слово” (Варшава, 1989). Є. Мовчан дивом лишився живий, коли було ліквідовано 225 кобзарів, яких більшовики спеціально зібрали наприкінці 1930 р. у Харкові на так званий “з’їзд народних співців”, аби знищити їх за містом. Лірник М. Будник висвітлив трагічні події у “Плачі по кобзарях, мученицькою смертю загиблих”. Ця пісня, вперше оприлюднена в Києві на другий день Покрови (1990), мала жанрові особливості голосіння, що його зазвичай виконують під час поховань. Понад шістдесят таких творів зібрав фольклорист В. Дубравін, назвавши їх пам’яткою “тієї епохи” (“Народна творчість та етнографія”. — 1993. — Ч. 5—6), зокрема зробив запис від сумчанки (село Лучки Липоводолинського району) Поліни Пономар, який вона назвала “Туга за братами, які під голод померли”: “Та як же мені гірко на серці, / Що ж ви померли не хворобою, / Що вас голодом придушили, / Та ж вам нізвідкіля нічогосінько не давали, / Та стільки ж тоді людей на ходу померло. / Та в нашому селі за один день / По тридцять душ на кладбище везли”. Лиховісна картина комуністичного абсурду досить точно відображена в одному з варіантів дошкульно сатиричної співанки:
Устань, Ленін, подивися,
До чого ми дожилися!
Гарба раком, трактор боком,
І коняка з одним оком,
І корова без хвоста,
І комора пуста,
Ні овечки, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
Таких, нехай кострубатих, неолітературнених, гіркотних слів дарма шукати в тогочасній поезії, де з’явилася поема “Ідилія” (1933) А. Михайлюка з засудженням “куркульства”, вірш “Син партії” (1933) Л. Первомайського про комуніста, який ніби клопочеться долею селян, як і герой поеми “Товариш Карий” (1934) І. Калянника. Синдромом більшовицької “хлібозаготівлі” означені й прозові твори (“Аванпости” І. Кириленка, “Знищити як клас” П. Капельгородського тощо). Навряд чи тут ішлося “про високе покликання художнього слова, про його відповідальність перед народом”, що, коли послатися на офіційну критику, було характерним для радянських поетів [2, c. 172] і прозаїків, які насправді переживали обвальний стан деморалізації та деінтелектуалізації. Вони так і не побачили реальний народ, який усвідомлював, що “серп і молот — смерть і голод”.
Лише на непідвладній комуністичному нагляду еміграції була художньо осмислена трагедія нації: “Марія” У. Самчука, “Прокляті роки” Юрія Клена тощо. Коли такі твори з’являлися на Подніпрянщині, вони були радше винятком, як новела “Кострига” (1933) А. Любченка. Попри те що автор, зважаючи на політичну ситуацію, уник реальних деталей, він показав душевні переживання хлібороба, кинутого на поталу інспірованому голоду, розкрив “кризовий стан людської душі”, що пізніше стане “спільним знаменником творів на тему голодомору” [12, c. 5]. Письменники були очевидцями голодомору, адже його жертви потрапляли й до харківського будинку “Слово”, як згадував В. Сосюра, “напівпомерклі очі страдників мого народу з тяжким докором дивилися у мою залиту сльозами душу”. Ю. Яновський, плануючи роман “Вершники” у двох книгах, зробив начерк новели “Лист у вічність” з двома сюжетними лініями “Колективізація. Данило”, в яких би йшлося і про голодомор, накреслив схему вірогідного розвитку сюжетної лінії: “Пастух. Село. Хуґа. На площі палять ікони дерев’яні. Обціловані поколіннями. Сніг мете, крутить. (прочитати “Молот відьм”)” [15]. Деякі письменники не могли припустити, що в Україні відбувається голодомор. Навіть М. Куліш із сумнівом ставився до свідчень Ю. Яновського та Я. Майстренка, не йняв віри, що на квітень 1933 р. число жертв, за словами М. Ялового, сягнуло семи мільйонів, хоча помітив такі тенденції в рідній Чаплинці [5, с. 535, 538]. Натомість В. Свідзінський — прихильник герметичної, “чистої поезії” — був ближчим до трагічної дійсності, ніж апологети активного втручання літератури в життя. У його вірші “На вечірніх вулицях і майданах…” зображено жахливу картину соціалістичних реалій, увиразнену звертанням шокованого ліричного героя до, очевидно, “залізного” більшовика, який штовхає світ у прірву “світлого майбутнього”: “І лежить хлопчик, білий, як свічка, / І його пальчики здригаються, / Як лапки косарикапавука, / Що їх одривають діти. / Мовчущі велетні, куди ви ведете мене?”. Незалежний у своїх поглядах О. Мандельштам — автор сміливого вірша “Мы живем, под собою не чуя страха…”, в якому було викрито “кремлівського горця”, відгукнувся на голодомор віршем “Старий Крим”: на тлі весняної природи, яка “власного не впізнає лиця, / І привиди страшні Вкраїни і Кубані — / У капцях повстяних // опухлі вже селяни, / Що хвіртку стережуть…” (переклад Світлани Жолоб).
Аналізуючи “народнопоетичну творчість в обставинах 1932—1933 рр.”, Тетяна Конончук виявила в ній “функцію захисту духовних інтересів народу і самого народу”; завдяки фольклорній пам’яті сформувався “художній літопис української історії” [4, c. 87—88, 90]. Така практика ще раз підтверджує продуктивну думку М. Грушевського про рівнопокладеність усної й писемної словесності, їхню здатність не лише творчо доповнювати, а й компенсувати одна одну, що здійснила уснопоетична творчість у роки голодомору, заповнивши ніші, спорожнілі від письменства, спростувала поширене серед європейських науковців уявлення, що тільки графічно виконаний текст може мати сенс історично достовірного факту.
Література:
1. …з порога смерті… Українські письменники — жертви сталінських репресій. Випуск перший [упорядн. Г. О. Мусієнко]. — К.: Радянський письменник, 1991. — 494 с.; 2. Історія української літератури: У 2 т. [голова ред колегії О. Білецький] — К.: Вид. Академії наук Української РСР, 1957. — Т. 2. Радянська література. — 879 с.; 3. Карбан А. А. Динаміка епічної традиції в народній прозі про голодомор 1932—1933 рр.: автореф. … канд. філол. наук / А. А. Карбан. — К.,2017; 4. Конончук Т. І. Затемнення українського сонця, або Трагедія 1932—1933 років у фольклорі України / Т. І. Конончук. — К.: ТвімІнтер, 1998. — 215 с.; 5. Кузякіна Н. Траєкторія доль / Наталя Кузякіна. — М.: Темпора, 2010. — 640 с.; 6. Ленин В. И. ПСС. — / В. И. Ленин.— М.: Издательство политической литературы, 1970. — Т. 39. — 624 с.; 7. Маркс К., Енгельс Ф. Твори: 2ге вид. — К, 1959. — Т. 4.; 8. Мейс Дж. Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні, 1918—1933 / Джемс Мейс. — К.: Комора, 2018. — 496 с.; 9. Петров В. Діячі української культури (1920—1940): Жертви більшовицького терору/ Віктор Петров. — К.: Воскресіння, 1992. — 80 с.; 10. Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках Спогади 1933—1941 / Семен Підгайний. — Вво “Прометей”, 1947. — 93 c.; 11. Субтельний О. Україна. Історія. [Вид. 3тє, переробл. і доповн.] / Орест Субтельний. — К.: Либідь, 1992. — 720 с.; 12. Тимощук Н. М. Антитоталітарний дискурс української прози ХХ століття: проблематика голодомору та особливості її художньої реалізації / Н. М. Тимощук: автореф. … канд. філол. наук. — К., 2006; 13. 33й: голод. Народна КнигаМеморіал [упоряд. Л. Б. Коваленко, В. А. Маняк] — К.: Радянський письменник, 1991. — 584 с.; 14. Українці про голодомор 1932—1933: Фольклорні записи Василя Сокола. — Л.: Інститут народознавства НАН України, 2003. — 232 с.; 15. Яновський Ю. І. [“Вершники”]. “Адаменко”. Рання редакція VIII ч. роману. 27. VIII — 7. ІХ 1932. Автограф // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Ф. 116. — Од. зб. 211. — Арк. 11.
