«Вихід друком «Енциклопедії Голодомору» — це інтелектуально-інформативна констатація історичного суду, тобто суду Часу»

Розмова з автором “Енциклопедії Голодомору” професором Василем Марочком.
— 12 листопада 2018 р. у Національному музеї “Меморіал жертв Голодомору” відбулася презентація Вашого твору — “Енциклопедії Голодомору”. Коли з’явилася ідея її написання, які суперечливі колізії непокоїли під час підготовки цього унікального академічно-меморіального видання?
— Від творчого задуму до його реалізації минуло 30 років, з яких 7 років тривало повсякденне укладання словникової частини та написання текстів. Мої перші археографічно-меморіальні студії у царині Голодомору припадають на осінь 1988 р., а протягом наступного року вже виходили друком статті у кількох числах “Українського історичного журналу” поспіль. Працюючи в Інституті історії України НАНУ, я досліджував соціально-економічні проблеми історії України 20—30-х рр. ХХ ст., репресії проти педагогів, інтелігенції, теоретичні і прикладні аспекти кооперативного руху в Україні другої половини ХIX—першої чверті XX ст., тобто мав дещо інші наукові пріоритети.
Писати статті енциклопедичного формату завжди складно, враховуючи рівень їх теоретичного узагальнення та фактологічно-інформативного напов­нення. Пропонував колегам пристати до цієї відповідальної справи, але вони не виявили активності. Довелося писати самотужки, формувати “Словник” (перелік гасел), долати власний сумнів і внутрішній голос: а не забагато взяв на себе? Коли перетнув перші 500 статей, відчув певність, а далі знову сумнів, але стосовно перспектив реалізації. Українську книгу в нас просувають мляво, а тут дражлива тема Голодомору.
— Що спонукало Вас взятися за наукове висвітлення причин і наслідків штучного голоду в Україні, які обставини вплинули, підштовхнули на цей тернистий шлях?
— На початку 90-х рр. українські громадські організації (Народний рух України, ВУТ “Просвіта” та інші) організували та провели кілька науково-практичних конференцій на тему Голодомору. У червні 1992 р. подружжя-письменники Володимир Маняк та Лідія Коваленко-Маняк ініціювали створення Асоціації дослідників голоду-геноциду. Вона була створена 27 червня 1992 р. на установчому з’їзді у будинку Спілки письменників України. Мені довелося виголошувати доповідь, тому що В. Маняк загинув в автокатастрофі, повертаючись з відкриття одного з перших пам’ятників жертв Голодомору. А наступного року відійшла у вічність і його дружина, зазнавши фізичних і моральних травм. Вони встигли видати 1991 року перший збірник спогадів очевидців голоду, до упорядкування якого долучився і я. Думаю, що саме підготовка цього першого в Україні меморіального видання спонукала мене замислитися над ідеєю написання енциклопедії.
— Повернімося до “Енциклопедії Голодомору”. Як Вам вдалося вибудувати її структуру, адже проблема неосяжна?
— В Інституті історії України НАНУ, у якому незмінно працюю 37 років поспіль, нещодавно була видана 10-томна “Енциклопедія історії України”. Я мав досвід із підготовки її словникової частини, а також написав кілька десятків статей. Однак над нею працювали сотні науковців. Інша справа “Енциклопедія Голодомору”. Вона увібрала близько 30 тематичних блоків, для розкриття яких знадобилося понад тисячу статей різного обсягу — від половини до 16 сторінок кожна. У мене не було наміру переконати опонентів, схилити їх до визнання історичного факту Голодомору-геноциду, адже це справа освітньої, ментальної, морально-етичної рефлексії кожної людини, її милосердя. Задум енциклопедичного видання мав морально-етичну складову: віддати данину пам’яті полеглим від Голодомору українським селянам, яких не поховали за церковним обрядом, а їхніх вбивць не покарали. Вихід друком “Енциклопедії Голодомору” — це інтелектуально-інформативна констатація історичного суду, тобто суду Часу. Її цивілізаційну мотивацію я вбачав у неминучості перемоги Добра над злом, торжества історичної правди над ситуативною брехнею політиків, у святості християнської моралі над ідеологією шовінізму й насильства.
Академічно-меморіальна амбітність проекту зобов’язувала нас до відповідального ставлення, уникати суб’єктивного й упередженого тлумачення подій і явищ, опиратися на конкретні джерела. Аналогів подібного видання не було, крім довідково-меморіального видання “Холокост. Энциклопедия”, тому довелося самотужки формувати концепцію, словник, методику структурування тексту, його стильові особливості, оформлення. Фронтальному перегляду підлягали опубліковані та архівні документи, на підставі яких формувалися гасла, тобто назви статей, які відтворювали реальні явища і події тих років.
— Що правило за базовий принцип структурування викладу змісту кожної статті?
— Будь-яке енциклопедичне видання побудоване за алфавітним принципом, тобто від “А” до “Я”. Не стала винятком і підготовлена мною “Енциклопедія Голодомору”, хоча є певні відмінності. Важливо було показати поіменних жертв, які помирали на вулицях міст і сіл, тому зафіксовано їхні прізвища, а також “оцифровано” загальну кількість втрат — понад 7 млн осіб. Принциповим є подання самого поняття “жертви Голодомору”, тобто полеглі від штучного голоду у 1932—1933 рр.,
а також постраждалі, що зазнали фізичних і соціально-психічних травм. Нацисти таврували остарбайтерів на ліктях руки, а радянські органи влади безпритульних дітей і безхатченків із вулиць, щоб легше було виявляти “рецидивістів”. Їх виселяли з міст у голодні села.
В “Енциклопедії Голодомору” викладено тлумачення термінів “Голодомор”, “штучний голод”, “голодомор-геноцид”, “голодовка”, “голодова катастрофа”, “Геноцид”, їх історичне походження, правове застосування. Не біографія політика, діяча є пріоритетною, а їх ставлення до Голодомору, співучасть, тому постають його творці — Й. Сталін, В. Молотов, Л. Каганович, П. Постишев, С. Косіор та інші. Представлено особисту та інституційну позицію західних політиків (Ф. Рузвельта, Е. Ерріо, Й. Мовінкеля, Т. Інніцера, Е. Амменде, Р. Рейгана, В. Путіна та ін.), українських президентів, істориків, соціологів, антропологів, журналістів, дипломатів. Показано заперечення факту голоду в Україні американським кореспондентом У. Дюранті, сміливий вчинок британського репортера Г. Джоунза, а також вміщено аналітичні статті про огляди західної преси, роль і місце окремих видань (“Діло”, “Свобода”, “Визвольний шлях”, “За Україну”, “Український націоналіст”, “Сучасність” тощо). Повсякдення голодних селян відтворює перелік їхнього “їдла”: “баланда”, “бурда”, “шліхтерка”, “вариво”, “равлики”, “дохлятина”, “калачики”.
Алфавітний принцип композиційного структурування статей унеможливлює поділ на “своїх” і “чужих”, а меморіальний статус “Енциклопедії Голодомору” зобов’язував висвітлювати “діяння” людей, тобто їхню співучасть: творення політики Голодомору, демонструвати людяність у нелюдяний час, потворні форми виживання (людоїдство).
— Ми починали з Вами нашу розмову з визнання неможливості інформативно вичерпати тему національного болю і жаху, яким є Голодомор. Що Ви скажете на завершення?
— Хоч би скільки томів було в енциклопедичних виданнях, я обмежився однотомним наративом, вони неспроможні охопити всі аспекти цієї вселенської трагедії. Тому робота має тривати, її потужно розпочав Національний музей “Меморіал жертв Голодомору” за системної підтримки Міністерства культури України. Я висловлював особисту подяку міністрові культури Євгену Нищуку, генеральному директору Музею Олесі Стасюк, громадському діячеві й політику Івану Васюнику за розуміння та підтримку, без яких “Енциклопедія Голодомору” лишалася б моїм незавершеним інтелектуальним довгобудом. Можливо, вона стане першим камінчиком до нашої стіни національної спокути.

Спецкор. “СП”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment