Жити можна?

До 85-х роковин Голодомору та масових репресій

Чи запитують про очевидне представники інших народів? Для українців у різних історичних площинах це проблема. Природному праву на життя в різний спосіб перешкоджали, якщо люди не зрікалися свого українства. Усі народи мають право на самовизначення, рідну мову, зрештою, елементарне біологічне існування — українцям навіть в останньому відмовляли, коли морили голодом. І хто? Сусіди! Братні, так би мовити, партійно-політичні збоченці на чолі з тираном-авантюристом та експериментатором у царині суспільного буття. (Йдеться про Сталіна? А Путін хіба ліпший?!). Чому з нами так чинили? Чи мова про слабосилий, безвільний народ, що, втягнувши в ярмо шию, звик лише плакати й нарікати? Ні, отже ж, ні! Хоч і нав’язували таку думку десятиліттями. У російсько-українській війні цей народ спростував вічне “скавуль-скавуль” (за Олесем Ульяненком) розмитої совковою ідеологією маси. Пружні м’язи українства нагадали про козацькі часи, сильний дух нескорених додав оптимізму, вселила надію рішучість дій насамперед добровольчих батальйонів, що стали в обороні держави. Але визнаймо, це навіть не рівновага, бо на шальках терезів байдужість, інертність мас таки переважає. Згодом виросте купа виправдань, потім усі стануть патріотами і п’яними розлий-голосами плаксиво виспівуватимуть: там, під львівським замком, партизан лежить. Ситі, з повними черевами, нахлистані під зав’язку алкогольними помиями, чи витримали б ці застільні “патріоти” катування й муки, яких зазнав юнак-повстанець “за Україну, за її волю, за честь, і славу, за народ”? Не мені судити. Людина має право на життя і боронить його у спосіб, їй доступний: одні приймають бій і борються, інші ховаються від загрози, а є ще зрадники, які заради “лакомства нещасного” мають ілюзію виринути з калабані запроданства, приспавши совість. “Нам дуже треба жити”, — сказала колишня ув’язнена сталінських таборів Марія Потикевич-Заболотна. Нам дуже треба стати собою, щоб утвердити українську державу. Цього хочуть душі полеглих за Україну. Про цю необхідність нагадують тривожні голоси минулого. Найбільше українців поглинули масові політичні репресії й голодомор. Про трагедію вирваних із корінням і заморених штучним голодом українців свідчать і ці два листи.

Шановна редакціє!
Ці листи передали очевидці минулих подій.
Якщо на те Ваша воля і якщо матеріал буде доречний, надрукуйте, будь ласка, на сторінках часопису. Долучаю фотофрагменти листів. Надалі вони зберігатимуться у Зборівському краєзнавчому музеї.
З повагою — Леся Білик,
м. Зборів

Один із них написала з сибірського заслання Ярослава Волянська, адресуючи його своїй однокласниці Емілії Британ: “Новая Варваровка. Дня 13/VI-1950 р. Дорогі подруги Мілю, Стасю, Зеню, Олю, Іванно. Доб­рий день! По-перше, прийміть щирі побажання щастя, здоров’я назавжди. Дорогі подруги, вирішила написати до вас коротенького листа та розповісти про своє життя та поводження. Я жию, як самі знаєте, добре, не то життя в чужій стороні. Ми в Приморському краї, за 120 кілометрів від Манжурії. Тут життя дуже сумне й страшне. Вужі та змії лазять по подвір’ю, запов­зають до хати. Дорогі подруги, напишіть мені, чи всі склали іспити на курси. Я поки що вдома, а як далі не знаю, бо до школи, що в районі, сім кілометрів. Якби мала свідоцтво про закінчення 7 класів, тоді могла б вступити на курси. Тут жити можна, аби тільки гроші. З продуктів усе дороге. Ми тепер у селі. Воно невеличке — всього шістдесят номерів, а люди тут добрі. Батько наш працює на дорозі, робота тяжка, а плата мала. Прожити з тої зарплатні неможливо. На тім кінчу писати, другим разом напишу більше. До милого і скорого зобачення. Жду відповіді. Слава”.
Передувала цій розлуці з рідною землею типова повоєнна історія, сфабрикована дебістами: органи МДБ примусово призначили на посаду голови колгоспу в Беримівцях Зборівського району Ребрика, пізніше прийшли до нього вночі під маркою бандерівців і повісили. Це стало приводом для виселення до Сибіру патріотичних українських родин, серед яких була й сім’я Волянських.
Другого листа просив передати до редакції газети “Слово Просвіти” 90-річний учитель зі Зборова Андрій Балицький. Йдеться про виселення людей із рідного краю та про інший засіб масового нищення українців у ХХ столітті — голод. “У цьому році наш стражденний народ відзначатиме 85-річчя голодомору, організованого радянською владою, зграєю комуно-більшовицьких злочинців на чолі зі Сталіним. Зазнала випробувань голодом і моя дружина, Катерина Матвієнко, уродженка села Соснівки Конотопського району на Сумщині. Ось її розповідь.
“Доживаю віку, хвора (інвалід І групи), але повернутися у своє дитинство знову, щоби пережити всі муки й поневіряння, не хочу, — таким важким і безрадісним воно було.
Згадую про переселення з рідної хати в Соснівці до бабусі на Заводи. Як онука, раділа, та не знала, що з тої пори почнуться чорні дні. А покинули ми домівку тому, що восени 1928 року знайомий діда Пилипа з Конотопа порадив йому негайно відселити сім’ю сина, бо будуть вивозити у холодні краї. Пам’ятаю, як, прокинувшись зимового ранку, я почула розмову дорослих: цієї ночі із Соснівки вивезли тридцять сімей, в тому числі й діда Пилипа, бабу Ганну та батькового молодшого брата Івана. Неповнолітню батькову сестру Дуню обминули, бо була на той час у сусідньому селі в тітки. Сім’ю діда вивезли в Архангельську область, Плисецький район і поселили в бараку № 2. Ми ж перезимували в бабусі, а навесні повернулися в Соснівку та замешкали в хаті-розвалюсі, що стояла пусткою (належала колись дідовій двоюрідній сестрі). Місцева влада чомусь зарахувала нас до середняків, хоч у нас, крім однієї конячини, нічого не було. Виділили нам трохи землі й обклали непосильними податками.
Від дідуся стали надходити листи, з яких ми довідалися, що сім’ю розділили: діда послали на вирубку лісу, дядька Івана — на сплав по Північній Двині, а бабу Ганну поселили в барак для непрацездатних, де були й жінки з дітьми. Плакали-голосили матері, від холоду й голоду вмирали діти. Батькові вдалося по довідці на ім’я бабиної родички вивезти бабу Ганну з того концтабору. Пощастило їм проїхати через Вологду, де стояв загранотряд, що виловлював втікачів із висилки.
Та невдовзі довелося самому тікати, бо почали полювання на чоловіків з куркульських родин. Батько опинився аж у Керчі на риболовецькому флоті в Азовському морі. Працював кочегаром на кораблі. Розповідав він, що до його товариша по роботі приїхала дружина з малям, рятуючись від голоду. Та втікаючи з охопленого мором села, вони опинилися не в кращих умовах. Харчувалися крихтами хліба. Не в змозі прогодувати сім’ю, охоплений відчаєм чоловік кинув дитя в море край узбережжя.
Скрутно було нам без батька. Обробляти землю довелося матері. Виростала вона сиротою, тож уже з чотирнадцяти років ходила за плугом. Та насунулося нове лихо — колективізація. На одноосібників наклали такі хлібозаготовки, що виконати їх було неможливо (продподаток, культподаток, коминярське та інші). Мама і бабуся стали ночами закопувати мішечки з зерном у землю. А влада озброїлася щупами, щоб “перехитрити паразитів” і знайти у них лишки хліба. Пам’ятаю, прийшли активісти й до нас шукати харчу. У хаті не знайшли нічого, рушили до хлівця, де й було закопане зерно, а мама — вслід. Бабуся впала на коліна й молила Бога, щоб відвернув нечестивців від захованого. Мабуть, Всевишній зглянувся над знедоленими, — зерна не знайшли.
Пощастило й дядькові Іванові: за ліквідацію затору на сплаві лісу начальство дало двотижневу відпустку з правом проїзду по Архангельській області, він скористався тим і прибився до нас у Соснівку. Швидко минув час, і дядьо збирався знову на сплав. Та мати радила поїхати на Донбас, де в той час перебував наш батько. Іван так і вчинив. Довідку (листок паперу з печаткою сільради) про його особу довелося купити за кусень домотканого полотна, що залишився ще в бабусі. А написала її найбільш освічена в нашій родині тьотя Дуня. З Донбасу взяли дядя на армійську службу до Києва. Як найбільш дисциплінованого командири рекомендували послати Івана після служби на військовий завод “Арсенал”, не відаючи про його соціальне походження.
Умілі руки врятували й діда. У табірній пекарні розвалилася піч, і нікому було її полагодити. Дідо вимурував нову піч та вдосконалив її. Там, у пекарні, й залишили. Праця була нелегкою, усе вручну, однак харчу достатньо. Збирав окрайці хліба, іноді ховав до таємної кишені бушлата жменьки борошна і приносив у барак. Так збирав посилки для голодної родини та надсилав в Україну на адресу бабусиної сестри, у Попівку. А звідти, ховаючись, бабуся приносила їх нам додому.
Пам’ятаю весняний день тридцять третього року. З лободи, дикого щавлю, кропиви й останньої жменьки житнього борошна мати зварила юшку, яку ми й попоїли. Бабуся та тітка пішли в Підлипці й мали щось принести до вечері. Не діждавши їх, ми так і поснули голодні. Було вже зовсім темно, коли нас розбудила мати. З борошна, присланого дідом, вона зварила буцім галушки, хоч насправді вийшла розлізла каша. Смаку її не пам’ятаю, але й досі пече на губах — така була гаряча, а голодні роти не дали вистудити тої страви.
Дуже ми голодували, проте вижили. А от сусідня сім’я з шести осіб — уся вимерла, крім одного парубка. Він служив потім у Баку. Голод витравив почуття роду. “Теперь я житель города Баку”, — хвалився він, приїхавши в село, і навіть не поцікавився, де могила рідних.
Те, що наша сім’я не вигибає, насторожувало активістів. Вони час від часу навідувалися, але нічого не знаходили. “Як ви живете?” — питали. Їхня класова ненависть мала свою логіку: куркульський рід має вмерти або виродитися в перекинчиків.
А вижили ми завдяки дідові, який повних двадцять років відбув на чужині, та не забув про нас. Повернувся додому 1949 року. Приїхав і наш батько. До колгоспу не прийняли, тому став працювати механіком у радгоспі села Калинівки. Там робітникам давали обід і пайку хліба. Батько старався принести той окраєць додому, де його ділили на шість рівних скибок. Ми, діти, намагалися взяти зі скоринкою, бо такий шматок був найсмачніший і найситніший.
Яка ж доля дідового господарства, що його змусили покинути? Наступного ж дня на обійсті поселився активіст — останній нероба Пачкир зі своєю сім’єю. Догосподарювався до того, що занедбав усе та прогайнував, а в 33-му й сам помер від голоду”.
Так згадує про своє дитинство моя дружина Катерина Пантелеймонівна Матвієнко. Попри труднощі життя, вона зуміла здобути освіту, а після закінчення Конотопського учительського інституту була направлена в Західну Україну на роботу, тут і долю свою зустріла.
Улітку 1950 року я вперше побував на батьківщині дружини. Квітучий там край, солов’їна Україна, але колгоспна бідність-закабаленість люду, виснаженого голодом і репресіями, неприємно вразила сіризною рабського існування. Тінями стоять душі убієнних голодомором і невин­но страчених чи вирваних з рідних домівок. Помолімось за них, вшануймо їхню пам’ять.
Андрій Антонович Балицький, 91 рік, м. Зборів Тернопільської області, вул. Січових Стрільців, 9”.

Добірку пам’яті підготувала
Леся БІЛИК,
м. Зборів

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment