Романа ЧЕРЕМШИНСЬКА,
співзасновниця, директор Етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, відмінник освіти України, член НТШ, НСКУ, НСЖУ
Уже йде третє століття, як зародилася в Україні наука про геніальний витвір народу – його усну словесність.
Фольклор — народне знання, народна мудрість — запропонована 1846 року англійським археологом У. Томсом назва для давньої народної традиційної культури. Згодом ця назва утвердилася як міжнародний науковий термін, що вживається в широкому і вужчому значенні. Найчастіше ним означається комплекс художніх словесних, словесно-музичних, музично-хореографічних, ігрових і драматичних видів народної творчості. В українську науку цей термін почав входити в останній чверті ХІХ ст. (у працях М. Драгоманова, І. Франка) і вживався як синонім визначень “народна словесність”, “усна народна творчість”, “народна поетична творчість”, які й досі є частовживаними в українській фольклористиці. Головно в цьому значенні — як назва неписаної народної літератури, мистецтва народного слова, сукупності різних видів і жанрів народної творчості: пісень, казок, легенд, переказів, приказок, прислів’їв, загадок, анекдотів, замовлянь, театральних сценок тощо — вживається термін фольклор в українській науці і в наш час.
Фольклорна наука кожного народу відзначається своєю національною специфікою, тому мовиться про фольклори — український, польський, російський, болгарський, сербський, словацький, німецький і т. ін. В науковій літературі вживаються і парні визначення: фольклор словесний, фольклор музичний, фольклор обрядовий, фольклор ігровий, фольклор танцювальний, фольклор драматичний.
Про підручник, про словник-довідник з української фольклористики для студентів-гуманітаріїв, учителів, учнів та й широкого кола зацікавлених фольклором роками точилися розмови, тож такий перший в Україні словник-довідник вийшов 2008 року у видавництві “Підручники і посібники” у Тернополі.
У ньому йдеться про національні скарби усної народної словесності (фольклор) з поясненням фольклористичної, етнографічної і культурологічної термінології, довідками про етнографічні регіони, жанри фольклору, українознавчі наукові центри й осередки, визначні видання скарбів українського фольклору.
Михайло Чорнописький, доцент кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка, голова Комісії фольклористики Наукового товариства імені Шевченка писав, що “такий довідник треба з часом доповнювати і вдосконалювати. Надіюся, що велику енциклопедію українського фольклору і фольклористики — хоч би за прикладом сусідів — таки колись створять українські академічні інституції”.
І нарешті ми цього дочекалися. Фундаментальний том підготували вчені Інституту мистецтва, фольклористики та етнології
ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України. Уперше опубліковано найновішу інформацію про збирачів, дослідників, виконавців; подано терміни і поняття про види й жанри, поетику фольклору. Багато нового, архівного матеріалу, кольорових ілюстрацій. Це “Українська Фольклористична Енциклопедія”: у 2-х т. — Т.1: А—Л /Упорядник, науковий редактор доктор філологічних наук, професор М. К. Дмитренко. — К.: Вид-во “Сталь”, 2018. — 740 с.
У 1-му томі “УФЕ” є стаття про В. М. Гнатюка, видатного українського фольклориста та громадського діяча кінця ХІХ—першої чверті ХХ століття, незмінного секретаря Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, уродженця села Велеснів, де функціонує його Етнографічно-меморіальний музей.
Село Велеснів Монастириського
району, Тернопілля
