Георгій ФІЛІПЧУК
академік НАПНУ
Географія громадського форуму “За українську мову” охопила Київ—Хмельницький—Бориспіль—Бровари—Білу Церкву—Переяслав—Харків—Умань—Чернівці—Шепетівку—Кам’янець-Подільський—Львів—Черкаси—Старокостянтинів…
Смисли цього “ходіння в народ” можу охарактеризувати (як учасник) одним спогадом з архіву 1990 року. Тоді відомого італійського митця запитали: “Чи постане Україна?”. Так, відповів він, але за умови, що наші діти і молодь вивчатимуть, знатимуть, шануватимуть українську мову, національну культуру й власну історію. Саме такий сенс буття нації суголосний моєму світосприйняттю.
Але на 28-му році Незалежності українці продовжують визначати у світопорядку координати свого місця, стверджуючись у власному “Я”, намагаючись жити за своїми правилами. Тому найголовнішою проблемою і надалі залишатиметься світоглядне, мовне, культурно-історичне, конфесійне, політичне об’єднання Українського народу, який усвідомлює затребуваність найвищої цінності — збереження і зміцнення власної державності. Для цього потрібно спрямувати зусилля на декомунізацію і на деколонізацію суспільної свідомості. Проте чимало є ще й таких, хто скаже, що питання мови не на часі. Спочатку — гаряча вода, стверджує політолог “харківської школи”, рівень життя, опісля — мова, підтримує його київський одноцеховик. “Мураєвський” телеканал навіть досяг при “опитуванні” бажаних результатів для “п’ятиколонників” і малоросійських чолобитників, стверджуючи, що українська мова взагалі не потребує ніякого захисту (97 %). Хоча питання мовної політики в Україні суспільнозначуще і давно вийшло на рівень національної безпеки. В Google сьогодні міститься понад 620 тисяч посилань на цю тему. Але правдою є і те, що для експертної обслуги олігархічних ЗМІ та їхніх господарів українська мова ніколи не була цінністю. Їхнє завдання — консервація постколоніального стану національної свідомості українців. Тому вони не хочуть знати, що нашу мову століттями, починаючи з наказу (1622 р.) царя-московита Михайла за поданням московського патріарха, коли спалили всі примірники (надруковані в Україні) “Учительного Євангелія” К. Ставровецького, завершуючи зловісним законом “Ка—Ка” 2012 р., постійно нищили зайди і зрадники. Але за неї вічно боровся народ. А “Народ — мій Бог, Йому я вірю, а не історикам отим”, — писав В. Сосюра. У цьому просторі, виміряному чотирма століттями, український народ був “обведений колом своєї рідної мови” (О. Потебня), яку постійно руйнували указами й циркулярами, геноцидами, етноцидами, лінгвоцидами, репресіями і розстрілами. Плата українства за право любити мову своїх батьків — надмірно висока. Нагадаю, запіненим злістю і зараженими московською вошею челядникам, про страшний факт, що стався вже після нюрнберзького процесу за традиційно мовчазної позиції країн розвинутої демократії. 1951 року понад 800 харківських студентів репресували лише за те, що бажали навчатися українською, а 34-ох з них розстріляли, приурочивши цей злочин проти людства “великому жовтню”. Світ укотре промовчав, оскільки був далеким і чужим до українського питання. Здебільшого він перебував у полоні усталених поглядів “інтернаціоналістів-гуманістів”. “Українська справа — блазенська вигадка кількох дрібноміщанських інтелігентів, — стверджувала Р. Люксембург, — без найменших основ у господарських, політичних або духовних умовах країни, без усяких історичних традицій, бо Україна ніколи не творила нації або держави і не має ніякої національної культури”. Ось і часткова відповідь на питання про ідеологічні й політичні принципи, якими живиться сучасний “русскій мір” і внутрішня колаборація у ставленні до України, що воліють бачити її лише в позі “padam do nog”. Тому неприпустиме увіковічення пам’яті подібних революціонерів-українофобів, називаючи на їхню “честь” вулиці, площі українських міст. Місце для таких — у глухому куті безпам’ятства. Важко виховувати націю, її гідність, навчати дітей любити рідну мову, історію, національну культуру, коли топоніміка колоніальності заполонила український простір, залишивши для українців (яких за останніми соціологічними даними — 90,6 %) можливість “радіти”, що їм дозволено з 8 листопада 2018 року слухати в національних ефірах аж 35 % (!?) пісень українською мовою, читати ріднодержавною: 1,35 % (!!?) — ІТ-комп’ютерної літератури, 10 %
— духовної, 27 % — художньої, 29 %
— науково-технічної, зате російською відповідно — 98,38 %, 88 %, 60 %, 69 %. Важко уявити, до якого стану упослідженості в незалежній державі дійшла українська мова, коли Народу, що має у своєму історичному доробку понад 800 тисяч пісенних творів (удвічі більше ніж мають усі країни ЄС разом) “дозволено” на 28-му році відновленої державності кожну третю пісню чути своєю рідною мовою, мати аж 30 % українськомовної книги і 67 % російськомовної, колоніальної. А чи може бути інакше? Так. Але для цього необхідні повчальний приклад, політична воля, чин, а не фраза. Особливо це стосується “передніх рядів”. Приклад: 3 листопада 2018, у день відзначення 100-річчя Буковинського віча, мене вразив виступ одного з міністрів Уряду в чернівецькому театрі ім. Ольги Кобилянської, який розпочався так: “…а сейчас я перейду на родной для меня “слобожанский язык”, тобто на сучасний “суржиково-московський”. Виявляється, що для українських міністрів державна українська мова не є рідною, оскільки владці попирають її природні права, вимінюючи на мову окупантів, яку з відомих для нас причин камуфлюють у “слобожанскую”. Як складно пояснювати буковинській громаді, діди і прадіди якої віками стояли в обороні рідного слова, борючись проти знекорінення народу, логіку такого “выступления” чужинською мовою агресора у вікопомні дні української соборності. На мить уявив собі чиновника в європейській культурній Франції з таким ігноруючим ставленням до французької мови, не дотримуючись положень відомого (не лише для французів) Закону Тубона (1994 р.). Проте швидко відкинув цю думку, оскільки там подібні бюрократи ніколи б не були у владних коридорах. Нещодавно посол Франції в ЄС Ф. Коста залишив на знак протесту засідання комітетів, на яких розглядали багатосотмільярдний бюджет на наступні 7 років, лише тому, що було зігноровано французьку мову, мову його народу й держави. Тому обов’язок кожного українця скрізь і завжди стояти в обороні рідного (державного!) Слова. Виконувати цей святий обов’язок слід навіть тоді, коли в тебе відібрали це право. Норма захисту Мови має бути закладена відповідно до європейських практик у майбутньому Законі про “Українську мову”. Нагадаю, у законі Польської Республіки “Про польську мову” зазначено: “Захист польської мови є обов’язком усіх публічних органів та інституцій Польщі та обов’язком усіх громадян Польщі”. Іван Франко писав, що наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий, патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені “на чоло народу”, стали послами, професорами, головами товариств і т. ін., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності — все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна… політична свобода.
Тому не слід укотре дозволяти обдурювати себе, будучи вже неодноразово обдуреними, вірячи в те, що можна згуртувати народ, зробивши його щасливим і більш успішним, коли перебуватимемо на роздоріжжі кількох ідентичностей, втикаючи чужі нам то “ірландські”, то “швейцарські”, а здебільшого кремлівські моделі. “Гастрономічні” ідеали також ніколи не замінять духовні цінності. Хибним стане і шлях, коли ідеєю всесвітності витіснятимемо власну культуру, історію, традицію, не зумівши вирізнитись своїм “Я” з-поміж інших аналогічних об’єктів. Що означає зігнорувати українськість у її етнічній, культурно-історичній, мовній, громадсько-політичній формах? Не ідентифікувавши себе національними Культурою і Мовою, народи губляться у світовому просторі, втрачаючи свій образ, генетично-культурний код, національну пам’ять, а відтак і державність, збіднюючи загальнолюдськість. Причому, як засвідчує історія, цим процесам завжди “сприяють” дії зовнішніх чинників, точніше агресивних держав, імперій і народів, яких завжди — вдосталь. А тому українству варто зрощувати достатньо сильний національно-оберігаючий імунітет, щоб вистояти і вберегти себе серед “інших” у світовій спільноті.
Показово, що на Міжнародній мовознавчій конференції в Сієтлі зробили прогноз, за яким до середини ХХІ століття можуть зникнути більше половини із 6800 існуючих нині мов, що майже тотожне зникненню такій же кількості народів, етносів, культур, які зійдуть з історичної арени світу. Дані ООН за 2018 рік свідчать про загрозу зникнення 40 % мов, які нині використовують у світі. Щоб уникнути долі бути розчиненими у світовій поліетнокультурній матриці необхідно насамперед оберігати власну державність, розвиваючи своє інтелектуальне, духовне, культурне, політичне середовище, свою суб’єктність самостійного й самодостатнього діяча історії. “Очевидно, що заради цього, заради утвердження ідеї державності, — писав сто років тому (1918) Д. Донцов, — мусимо йти дорогою соціального компромісу, але наша угодовість не сміє посуватися аж так далеко, щоб неукраїнські елементи захопили політичну керму в державі… Маємо передусім не забувати переказаного нам нашими прадідами і не вкладати на наш край наново ярмо, за котре проклинав Богданову пам’ять Шевченко. Час на нарікання, на вибір орієнтацій минув. Настав час праці й чину”. (Міжнародне положення України і Росія // Вибр. твори: у 10 т. — Т. 1. / Дмитро Донцов. — Дрогобич; Львів: ВФ “Відродження”, 2011. — С. 102—103).
Тому мусимо для “себе” і для “інших” навчитися говорити правду. В Європі мало народів, які пережили таку витолоченість і сплюндрованість національної культури (більше 480 антиукраїнських актів періоду бездержавності), зумівши при цьому зберегти мову, віру, традицію, державницькі цінності, ідентичність, національну пам’ять. Цю місію у всі часи здійснював народ, а не влада, оскільки вона була то чужинською і колонізаторською, то компрадорською і угодовською. Нині, в умовах відновленої державності, значну частину націєтворчої праці влада зобов’язана взяти на себе, для якої, особливо після Майдану, ця функція є морально-етичним, духовним і політичним завданням. Очевидно те, що для формування єдності нації, соборності держави недостатньо проголосити лозунг — “Єдина країна — Единая страна”, який для кожного має своє трактування і сприйняття, як і те, що постколоніальне гасло “какая разница” мусить назавжди бути видворене за межі української душі української держави. Сьогодні відчутна затребуваність у якісно іншій праці політичного, культурологічного, науково-освітнього інформаційного характеру. Щоб усвідомлено сприймати напрям поступу нації, то слід зрозуміти звідки ми йдемо, якими витоками і джерелами живимося. Історична концепція сучасної України повинна перестати блукати в тенетах “парадигм”, ідеологем і теорій Шахматова, Погодіна, “Истории СССР” Шестакова від 1937 року, написаних на імперський кшталт про єдину “староруську народність”, “єдиний народ”, у яких українська культура, мова трактуються як вислід і наслідок монголо-татарського іга, а київські князі стали “руськими” і мало не московськими. Адже за російською концепцією має відійти в “небуття” і трипільська культура як явище українського народу, і “забуватись” Київська, Галицько-Волинська держава, а Крим вважатимуть “исконно русским”. Хоча доконаним фактом є те, що історія Криму не розпочинається з 1783 року, коли його завоювала Росія.
Тризуб у Криму, в колишньому Боспорському царстві, був найпоширенішим знаком, починаючи з І і до VІ ст., уособлюючи етнічний, історичний, державний, релігійний символи прадавніх українців від теренів Криму до Карпат, Подністров’я, Кубані і всієї України, а Тмутаракань, за висловом М. Грушевського, була “Січчю ХІ ст.”. Розвиток мови має відбуватися і завдяки зміцненню національної пам’яті, добре усвідомивши Шевченкове: “Що ми?.. Чиї сини?”.
Хибною освітньою політикою є навчання російською мовою замість української в школах, де навчаються не лише діти нацменшин, а й українців. Достатньо промовистий приклад — мовна ситуація в Харкові, де функціонує 41 російськомовна школа і 73 “двомовних”. З 19 приватних шкіл функціонує тільки 2 українськомовні. У Шевченківському (!) районі Харкова — 2 школи з українською мовою викладання, 14 — з російською, 17 — “двомовні”. Парадоксально, але факт, що учні в школах з угорською мовою викладання, які виявили бажання замість російської вивчати українську, не отримали (?) свого часу підтримки в Міністерстві освіти та науки. Разом із тим проявляється доволі небезпечна тенденція різкого погіршення якості знань з української мови та літератури. Загальний показник — 47 тисяч (14,5%). вступників цього року не склали іспит із цього головного предмету. 2017 р. — 17 тис. Результат ЗНО—2018, коли 88—91 % учнів низки шкіл, де навчаються діти національних меншин, не впоралися із завданнями щодо елементарних знань державної мови, засвідчує про вкрай негативну ситуацію в цій важливій сфері державної освітньої політики. Студенти угорської національності, що навчаються в українських університетах, не адаптовані в українськомовний простір. Близько 60 % їх не знають і не розуміють української мови на побутовому рівні. Таким чином державна мова не стала стрижневим чинником інтеграції титульного етносу (українців), національних меншин у єдиний гуманітарний і культурний простір України. Реальної програми дій щодо виходу з цього катастрофічного стану в цій державотворчій ніші освітянське Міністерство не запропонувало. Дуже кволою видається стаття 48 (Мова викладання у закладах вищої освіти) щодо підвищення статусу державної мови, виписана в Законі України “Про вищу освіту”. 2014 року, ухваливши даний закон, у якому чітко окреслено: “Мовою викладання у закладах вищої освіти є державна мова”, у 2015—2016 н. р. вже отримали “результат” — викладання в академіях, університетах й інститутах державною мовою складало аж (!?) 21,7 %,
російською — 41,8 %, 17,6 % — українською і російською, 18,3 % — російською й українською. Чому так відбувається? Що “недогледіли” наші “ура-патріотичні” урядовці й політики? А суть полягає в тому, що в цій же 48 статті в пункті 4 закладено на догоду “русскому міру” таке: “За бажанням здобувачів вищої освіти заклад вищої освіти створює можливості для вивчення ними мови національної меншини в обсязі, що дає змогу провадити професійну діяльність у вибраній галузі з використанням цієї мови”. Знаймо, що інтереси національних меншин (окрім російської) тут малоприсутні. Радше за все тут уміщено стратегічний імперський інтерес формування в Україні проросійської інтелігенції, “виховання” компрадорських “передніх рядів” нації. Тут присутній рудимент понад столітньої давності, закладений висловом віленського російського губернатора: “то, что не сумел доделать русский штык, должна доделать русская школа”. Надмірна увага до угорського, румунського чи польського питань у вимірі освіти нацменшин активно підігрується Росією, яка є справжньою і реальною загрозою національній ідентичності й державності. Головною зброєю в її руках була і залишається “м’яка сила” російської мови, зросійщення, денаціоналізація, знекорінення. Ще донедавна “науковим освітньо-експертним середовищем” при МОНі України здійснювалися відчайдушні спроби створити спільний із Росією підручник історії. Згідно з доктриною “русского міра”, було затверджено 2011-го концепцію літературної освіти України, в якій наріжна ідея — провідною світовою літературою для українців є російська. Відповідно до цієї ідеології розпочалось переписування навчальних програм і підручників. Будителі нації замінювалися на її душителів (Столипіна, П’ятакова, Щорса, Петровського, Раковського…). Зрозуміло, що війна в освіті — це не війна за підручники, а за душі молодого покоління. Очевидно, що однією з причин втрати територіальної цілісності України стало також ігнорування розвитку і зміцнення українськомовного, культурно-освітнього, інформаційного, виховного чинників на зазначених територіях. Формування української ідентичності не стало, на жаль, визначальним пріоритетом держави щодо національної безпеки. Політика цілеспрямованої русифікації проводилася під виглядом зниження попиту на українську мову, освіту. Свого часу І. Нечуй-Левицький стверджував і застерігав, що “російська мова завжди була і буде засобом досягнення ворожих для українців завдань”. Мусимо про це пам’ятати і бути свідомими того, що рідна і чужа мови є рівноцінними синонімами “живого” і “мертвого” народів. Хто горнеться до чужого,/ Того Бог карає,/ Свої його цураються ,/ В хату не пускають,/ А чужії, як заразу, чуму обминають. Так писав у далекому ХІХ сторіччі мій видатний земляк Сидір Воробкевич, якого Іван Франко вважав одним із “перших жайворонків нової весни нашого народного відродження”. Весна настане, якщо “не молимось чужим богам”.
