«Просвіта» в контексті українських перманентних відроджень

Юрій КОВАЛІВ,
доктор філологічних наук, лауреат премії імені Т. Шевченка, Київ

Продовження. Поч. у ч. 43, 44, 46 за 2018 р.

Поволі в осередді “Просвіти” формувалася політична свідомість українства, що виходила за межі культурнопросвітницької діяльності. Апеляції до “складного комплексу визначальних етнокультурних особливостей” сприяли формуванню певного типу світогляду. Так, 1885 р. постала ініційована Ю. Романчуком “Народна рада”, яка вперше в національній історії на правовій основі обстоювала “розвій руської народності як самостійної народності слов’янської, окремої від польської і російської”. Устами професора Львівського університету О. Огоновського вона проголосила на перших зборах: “Ми, русини галицькі, первобутні жителі сеї землі, є частиною великого двадцятимілліонового народу” українського (К. Левицький), який існує незалежно від кордонів, про що вже йшлося у розширеній програмі організації (1892). Попри те, схильна до компромісів “Народна рада” намагалася знайти порозуміння з австрійською владою та досить сильним, неприхильним до українства польським оточенням. 1890 р. Ю. Романчук, Н. Вахнянин, О. Барвінський уклали з намісником Галичини графом К. Бадені й поляками угоду про співробітництво, оголосили так звану “нову еру”. Їм вдалося відкрити п’ять національних шкіл, три гімназії, кафедру української історії у Львівському університеті, запровадити фонетичний правопис, реформувати Наукове товариство імені Тараса Шевченка.
Такі кроки здійснювалися ціною відмови частини західноукраїнців на статус суб’єкта історичного поступу. “Нова ера” інспірувала розкол у надрах народовців, внесла напругу у стосунки між провідними національними діячами й письменниками. Це було однією з причин відмови І. Франку працювати на кафедрі історії української літератури Львівського університету. Зневажливе ставлення до його інтелектуальних можливостей спостерігалося і в межах Наукового товариства імені Тараса Шевченка, де йому відводили обов’язки редактора і навіть коректора в “Наукових записках НТШ” і т. ін. Сучасники побоювалися такої універсальної, різногранної постаті, хоч у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка “десять найкращих літ (1898—1907) віддав він цілковито праці для української літератури й науки, і найцінніші його праці постали власне в тім часі” (В. Гнатюк), заклав основи “науки про науку, тобто наукознавства” (І. Ковалик). Упереджене ставлення львівської інтелігенції до І. Франка не випадкове. Він, за спостереженням Д. Чижевського, “був соціалістом і тому багато галицьких письменників трималися від нього осторонь, а інші були навіть його одвертими ворогами”. З таких причин галицька інтелігенція відсахнулася від письменника ще в 1877 р., коли його було заарештовано разом із редакцією журналу “Друг”, а по виході з ув’язнення викинуто з “Просвіти” тощо.
На цій же підставі “Нова ера” провалила кандидатуру І. Франка на четвертій виборчій окрузі під час виборів до австрійського парламенту, які К. Бадені трактував “легітимними”, зчинила галас з приводу появи його збірки оповідань “Obrazki Galicyjskie” (1897) з викривальною передмовою “Nieco о sobie samym”, спрямованою проти “патентованих патріотів”. Автор шокував їх самозізнанням (“Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти”), доводив, що любити національну “історію дуже важко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею”, порушував далеко не риторичне, важливе для українства питання: “Чи, може, маю любити Русь як расу — цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?”.
Колаборант Ю. Романчук, відчуваючи, що він був адресатом інвективи, відповів у газеті “Діло” роздратованою статтею “Смутна поява”. Категоричною реакцією на неї була відповідь “Декілька афоризмів у альбум “Ділу” І. Франка, який, зокрема, сформулював таку максиму: “хто твердить: люблю свій народ, а не сповняє своїх обов’язків зглядом свого народу — брехню твердить”. Тоді ж у віденському журналі “Die Zeit” (1897. — № 136) з’явилася публікація “Ein Dichter des Verrattes” (1898) про А. Міцкевича, що зачепила за живе польську гонорову інтелігенцію, викриту за угодовство, внаслідок чого І. Франка звільнили з роботи в редакції газети “Kurjer Lwowski”, виключили з польського “Товариства історичного” у Львові, звинуватили у… “валенродизмі”.
Попри внутрішні конфлікти, народництву випало пережити складні метаморфози. Глухі кути, в які потрапила “Просвіта” й “Народна рада”, спонукали галичан шукати дієвіші організаційні форми, пережити хвилі “партіад”, до яких були причетні письменники. Першою у 1890 р. зреалізувалася Руськоукраїнська радикальна партія (І. Франко, М. Павлик, Є. Левицький, С. Данилович). Її продумана програма вважала, на відміну від марксизму, революційним елементом не пролетаріат, а селян, бачила в них активну суспільнополітичну силу в Галичині, доводила, що “в справах національних змагати буде до піднесення національної самосвідомості і солідарності в масах усього руськоукраїнського люду” (“Програма Руськоукраїнської партії”). Модні ідеї соціалізму, до яких апелювала партія, привертали увагу творчої інтелігенції, яка сподівалася знайти у них “здійснення своїх ідеалів — демократії, свободи, соціальної справедливості, однозгідної розв’язки соціального і національного питання”. Письменники концептуалізували ідеологічні основи Руськоукраїнської радикальної партії. Так І. Франко, який замолоду “був соціалістом по симпатії, як мужик”, ідентифікував ідею соціалізму зі свободою, рівністю й братерством, зі скасуванням визиску. Він у полеміці з редакцією журналу “Правда” заявляв своїм опонентам, що “література, стояча над партіями, — се тільки ваш сон, ваша фантазія, на ділі такої літератури не було і не може бути”.
Згодом І. Франко критично переосмислить поняття “науковий соціалізм” К. Маркса, Ф. Енгельса, пріоритет матеріального чинника над духовним, соціалдемократичних, зокрема марксистських настанов над національними, обстоюватиме культуроцентричні, гуманістичні принципи, попереджатиме небезпеку революцій та “кривавих вибухів”. Заперечуючи “одностронній марксистський матеріалізм чи фаталізм”, він наполягав на потребі розбурхати в народу “ідейне, духове життя, бажання освіти й поступу, естетичних вдоволень”. Ще в статті “Із історії робітницького руху в Австрії” (1886) І. Франко слушно наголошував, що марксівська “філософська” доктрина містить у собі небезпечну для людства “ідею деспотизму та поневолення не тільки тіл, але ще більше душ, думок людських”. Будучи противником “всеможної сили держави”, “народної держави”, нав’язуваної Ф. Енгельсом, що “сталась би величезною народною тюрмою”, І. Франко послідовно обстоював права конкретної людини. У статті “Що таке поступ?” (1903) він заявляв, що “власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, занидіти, бо ану держава признає її шкідливою, не потрібною”. На жаль, ні сучасники, ні нащадки не прислухалися до профетичної тривоги письменника, що наполягав на недопустимості утворення тоталітарних структур.
І. Франко застерігав від жонглювання марксистською термінологією, в критичному відгуку на брошуру “Україна irredenta” (1895) Ю. Бачинського радив бути обачнішим при вживанні репресивних вердиктів на кшталт “релігія — це витвір буржуазії, національність — це витвір буржуазії, національна держава — це витвір буржуазії”. У передмові до збірки “Мій Ізмарагд” І. Франко обстоював модель національної держави, “національної самостійності в усякому погляді, культурнім і політичнім”, шляхи до якої “лежать просто таки під нашими ногами і що тільки від нашої свідомости цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки”.
Брошура “Україна irredenta” Ю. Бачинського суперечливо поєднувала марксистську фразеологію з національним сумлінням, обстоювала історично обґрунтовану ідею України — “для себе! […] Вільна, велика, політично самостійна Україна від Сяну по Кавказ!”, неодноразово формульовану перед цим у віршах, зокрема М. Устияновича: майбутня Україна, уподібнена до “вишневого саду”, в уяві поета поставала на етногеографічних землях (“Од Вісли й до Дону, од Ляхів до Чуді / По Тавр і преділи Карпат”). Аналогійні візії бентежили й Кс. Климковича, який, посилаючись на профетизм Т. Шевченка й вірш “Ще не вмерла Україна…” П. Чубинського, застерігав гнобителів України: “[…] Пождіть! Ще прийде Божий суд / І час великої молитви: / Колись від Татер по Кавказ / Та від Єсмані до Дунаю / Такий відправить парастас, / Що внуки й правнуки згадають…”. Невдоволення народовців та внутрішні суперечності Руськоукраїнської радикальної партії призвели до її розколу, частина партійців знову повернулася в річище народовства, утворивши 1899 р. Українську національнодемократичну партію. Натомість І. Франко, М. Грушевський, Є. Олесницький, Є. Левицький створили Українську соціалдемократичну партію у складі однойменної австрійської (1899).
Думки, аналогійні Ю. Бачинському, бентежили Братство тарасівців, засноване у Каневі, наприкінці літа 1891 р. (М. Міхновський, І. Липа, Б. Грінченко, В. Cамійленко, В. Боровик, М. Коцюбинський, М. Вороний, М. Кононенко, М. Байздренко, М. КазькоКазькович та ін.). Нелегальна організація мала свою програму, яку написав студент юридичного факультету Київського університету Св. Володимира М. Міхновський, назвавши її “Profession de foi, або Визнання віри молодих українців”. Її було виголошено в березні 1893 р. у Харкові на Шевченкових роковинах й відразу опубліковано у львівському журналі “Правда”. Молоді радикали переходили на новий ступінь нелегального резистансу, про що йшлося на таємному з’їзді у Києві (1892), мали законспіровані осередки (“п’ятірки”) у Харкові, Києві, Чернігові, Одесі, на Полтавщині, Кубані, в Криму, Молдові, протестували проти антиукраїнських заходів, зокрема проти спорудження пам’ятника Катерині ІІ у Катеринодарі (1896). Центром своєї діяльності планували зробити Галичину. Вони заперечували поміркованість українофілівгромадівців, обстоювали єдність України в її етнічних межах, завдяки чому “нас не зможуть відірвати від галичан, ані галичан від нас”, послідовно обґрунтовували потребу природного функціонування української мови, трактованої як “орґан духу і виявляюча психології народної” на всіх теренах родинного, національного та суспільного життя, прагнули такого “ідеалу людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації поневоленій”, “ні визискувачеві, ні визискуваному”. “Тарасівці” відкидали заклик М. Драгоманова “жити під одним дахом з Росією”, яка “нищила живу істоту, націю”, на підставі ідеї націоналізму обстоювали європейський шлях, відхід від якого означав для них зневіру у “найсвятішій живій традиції нашого народу”.
Невдовзі на “Раді чотирьох” у Харкові (Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов) 1899 р. було створено Революційну українську партію (РУП), політичну настанову якої виражала концепційна стаття М. Міхновського “Самостійна Україна”. Вона стала програмою українського руху ХХ ст. (“Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”), початком державницької ідеології, свідомо ідентифікованої зі своїм природним етногенетичним єством. М. Міхновський був автором першого у ХХ ст. проекту конституції незалежної України (“Основний закон Самостійної України — Спілки народу українського”). На жаль, конструктивна концепція М. Міхновського не знайшла послідовного втілення. На її перешкоді стали марксистські ідеї, які відносили національні інтереси до другорядних. РУП зазнала переформатування в УСДРП (1902), яка, втративши самостійність, потрапила в залежність від РСДРП (1905). Саме тоді з’явилася вимога національної автономії України у складі Росії. Активним прихильником такої ідеї був соціаліст В. Винниченко, що входив до центрального комітету УСДРП.
Партійні збурення не порушили основ народництва. Невіддільна від нього українська література сформувала особливий психотип письменника, який в ім’я ідеалів і свободи свого народу ладен був офірувати власним талантом, мав романтизовані уявлення про речника нації, обстоював концепцію реалізму як єдино іманентного напряму, що найповніше відображає правду життя. Наріжним поняттям у такому теоретизуванні стало слово “народність”, що фокусувало в собі соціологічний, етнопсихологічний, а не естетичний зміст. Воно апелювало до європейського гуманітарного досвіду, до вчення Й.Ґ. Гердера про національну окремішність літератури, органічно закорінену у фольклор, передусім у народну пісню. Ці переконання згодом потвердили романтики, спростовуючи космополітичні моделі класицизму, а також реалісти, які “демократизували” зміст і форму своїх творів, адресованих широкій читацькій аудиторії, намагалися знати, як народ мислив, чого бажав і чого прагнув. Вони спиралися на досвід Т. Шевченка, який підкреслював у передмові до другого видання “Кобзаря” (1847): “Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх описувать, то самому треба стати чоловіком […]”. Така думка стала визначальною для художньої й аналітичної свідомості ХІХ ст.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment