Софія Майданська

Дмитро ПАВЛИЧКО

Закінчення. Поч. у ч. 46, 47 за 2018 р.

IV
Софія Майданська — подиву гідний, могутній письменницький талант, який розвивається і зростає на її вроджених пісенномузичних, слухових здібностях. Печальноголоса скрипка, промовляючий до її ще дитячої душі інструмент, котрим дівчина заволоділа, говорив, шептав, не покидав її ніколи. Драматургічний дар Майданської, явлений в її численних літературномузичних сценаріях і драматичних поемах — явище в нашій національній культурі оригінальне, дорогоцінне, але, на жаль, не сприйняте досі традиційним, сентиментальним, обмосковленим, примітивним нашим театральним життям.
Хоч я 2000 року перебував у Варшаві на дипломатичній службі, мені пощастило бути в Києві саме того вечора, коли за сценарієм Софії Майданської в Палаці “Україна” був показаний ювілейний вечір Ніни Матвієнко під назвою “Золотий камінь посіємо”. Софія Майданська, за розвитком драматичного дару якої я стежив, на моє прохання надіслала мені той сценарій. Я прочитав його. На основі давніх київськокняжих, лемківських, буковинських, козацьких коляд, на поєднанні духовного концерту Д. Бортнянського та релігійного вірша Юліана Добриловського, поета з XVIIІ століття, українських сакральних та світських кантів XVII—XVIII ст. з власними поетичними творами Софія Майданська створила образ голосу Ніни Матвієнко як обрядової туги з глибин українських повстанських століть.
Ніна Матвієнко виступає не тільки як співачка, вона проголошує поетичний твір Софії Майданської “Заклинання до Бога Рода” як молитву матері, душа якої “повна меду”, але на її життя полюють звірі. Це метафора, за якою видно сучасну Україну і сучасних жінок, що їх вистежують жорстокі мисливці, од яких вони неспроможні сховатися. На тривалому вступі до драматичної камерної кантати О. Ківи на слова Павла Тичини Ніна Матвієнко читає рядки вірша Софії Майданської “Осінь така мила”:
Дитина в яслах спить,
На сіні спить Марія.
Царі ще не прийшли…
Ще Ірод
Не має гадки нас вбивати.
Царі ще не прийшли…
Зачаті, родилися ми в цю ніч,
у першу ніч
від Рождества Христового.
Щоб стати убієнними дітьми
біблійного народу.
На Дніпрі,
на світ прийнявши,
нас пелени сповили.
А відпускаючи
Сповиють Соловки…
Хіба це не московські царі перед нами? Але в цьому сценарії є також молитва до Київської Оранти. Це неримований сонет про нетлінну будову першого християнського храму в Києві, з вічної стіни якого дивиться на Україну Богородиця, Мати.
Як це могло статися, що Ганна Гаврилець одержує Шевченківську премію за музику до сценарію “Золотий камінь посіємо”, а Софія Майданська, головний творець вистави, ніким не згадана, забута? Головою Шевченківського комітету тоді був Іван Дзюба. Я не повірю в те, що він не звернув уваги на слова Софії Майданської — основу цієї вистави. Може, хтось натиснув тоді на Шевченківський комітет — не дати премії за поетичне, пронизливе слово, спрямоване проти Москви як головної загрози над відновленою нашою державністю. Думаю, совість мучила Ніну Матвієнко, й вона намагалася нагадати Шевченківському комітетові про Софію Майданську, співавторку свого творіння, але це нагадування не подіяло.
Знаю, Софія Майданська не забажала стати лауреаткою державної премії, не подала потрібних документів до Шевченківського комітету, хоч авторка музики до її поезії таке звання одержала. Майданська вирішила не змішуватися з яскраво радянськими літераторами, яких було немало серед персон, які носили на грудях знак, що вони є Шевченківські лауреати.
А як могло статися, що драматична й музична поема Майданської “Зрада” досі не поставлена в жодному оперному театрі України. Драма написана 2008 року! Напад на Україну путінської Росії був тоді ще начебто неможливий, немислимий. Президент Ющенко намагається здобути для нашої держави право приєднатися до НАТО, але Німеччина, Італія та інші натівські країни злякалися реакції Москви на зближення України з ПівнічноАтлантичною Асамблеєю. А у творі Майданської “Зрада” на глибоко вивченому авторкою історичному матеріалі показане криводушіє Росії, котра любила говорити про вікову дружбу з українським народом і вбивала наш народ упродовж століть.
У драмі “Зрада” з вечора імператриця Єкатеріна ІІ приймає Кошового і Гетьмана запорізького війська Петра Калнишевського. Нагороджує його та інших козаків сяючими діамантами орденами за те, що вони масово гинули в боях з турецькими арміями, рятуючи Росію. Калнишевський подумав, що настала хвилина, коли він повинен звернутися до цариці не тільки від себе, а від імені всього українського народу. Він просить:
Вели, всемилостивіша царице,
Нам повернути наше, не чуже,
Нам повернути вольності козацькі,
І предковічні запорозькі землі.
Тож нас оборони від праволомства
Й пригнічення посесорів московських,
Що не по честі чинять в Україні.
А цариця відповідає (не без роздратування).
Ми вашу волю вчинимо негайно,
За чесний труд воздасться вам по честі.
Це з вечора було, але тої ж ночі Єкатеріна наказує знищити Січ як “гніздо бандитів”, а Калнишевського заслати на Соловки. Майданська зуміла знайти й змалювати стодванадцятилітнього, вже сліпого Калнишевського. Вона показала (це найстрашніша сцена в “Зраді”) вихованого Потьомкіним юнакаонука, хресним батьком якого був Калнишевський. Тепер — це великодержавник, московський воїнкат, вірнопідданий слуга і раб російський офіцер і дворянин. “Зрада” — це пророчий твір про те, що сталося, мусило статися 2014 року у взаєминах України і Росії.
Путін поводиться з Україною точнісінько так, як вчинила наложниця російських офіцерів Єкатеріна. Він заявляє про те, що Росія могла й без України виграти війну з гітлерівською Німеччиною, тому українській нації не слід пишатися. Для Путіна Україна — це не держава і не нація. І хоч мільйони українців поруч або вперемішку з росіянами полягли на фронтах так званої вітчизняної війни, по війні шанованими переможцями були тільки солдатиросіяни. Українці повернулися зпід розбитого Берліна як підозрілі націоналісти. За їхні святкування й читання творів Тараса Шевченка, за пісні козацькі, навіть за те, що любили одягатися у вишивані сорочки, їх масово переслідували, засуджували як ворогів народу, отже, й сталінського режиму.
Точнісінько так, як Петро Калнишевський, деякі мої знайомі українські політики, видатні вчені та діячі культури зверталися потихеньку до Хрущова, до Брежнєва, до Горбачова — не переслідуйте, не вбивайте нашу мову, але Москва дотримувалася поведінки гидотної цариці. Обіцяла і тут же наказувала виганяти прохачів свободи з роботи, замикати в тюрми, нищити постійно воскресаючий Дух України.
Я мрію дожити до того часу, коли драматична поема Софії Майданської “Зрада” з музикою Валерія Кікти або з музикою якогось іншого видатного композитора буде поставлена в Національній опері України.

V
“In Te Speravi” — “Сподіваюся на Тебе” — третій роман Софії Майданської — модерний, зовсім одірваний від нашої традиційної класичної, давньої і найновішої романістики, означеної іменами Пантелеймона Куліша, Панаса Мирного, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Миколи Хвильового, Олеся Гончара, Романа Іваничука, Павла Загребельного, а далі — Оксани Забужко і Ліни Костенко. Все йде начебто вгору, але все стоїть у межах критичного реалізму.
Роман “In Te Speravi” — оригінальний філософський твір, де настрій, мислення, почування своїх героїв змальовує, як стороння людина, авторка твору. Софія Майданська тримається зворушливого оповідання про долю двох закоханих, молодих буковинських душ, Богдана і Єви, але головною темою свого роману вважає вічність людяності, вбиваної новими варварами, але незнищенної. В містечку Садгорі, на Буковині, в ХІХ столітті панувала австрійськонімецька культура, дивували побудовані архітектурні споруди, європейські палаци. Деякі з них збереглися, наприклад, будова Чернівецького, спочатку німецькомовного університету, але там же вставала до свого національного життя, очолювана нашими літературними геніями і рядовими шкільними вчителями українська інтелігенція.
Читаючи цей роман, я несподівано наткнувся на вплетену в його текст цитату з “Кобзаря”. В нашій прозі такого ще не було. Одна з тих буковинських бабусь, яка вчила в школі маленьку Єву любити Україну, передчуваючи бурю в світовому океані, бере “Кобзар” і начебто виходячи зустрічати “визволителів зі Сходу”, читає звернені до свого народу страшні Шевченкові слова: “Нащо та сука, ваша мати, Зо львами кліщилась, щенята? І добувала вас, лихих? І множила ваш род проклятий?” А справді, навіщо? Тарас Шевченко пророчо змальовує правнуків козацьких в образі російськомовних хахлів, що йдуть “визволяти” Буковину, Галичину і Волинь з румунської, австрійської і польської неволі, накидаючи на них одразу московські вериги.
У романі “In Te speravi” я прочитав десятки цитат з різних поетичних і прозових творів видатних античних і європейських письменників. І на кожну велику правду, проголошену філософами, Софія Майданська спокійно відповідає “Сподіваюся на Тебе”. Відомий француз Жан Поль Сартр у книзі “Буття і ніщо”, пригадуючи своїх багатих предків, на смертному ложі також виголошує: “Сподіваюся на Тебе”.
За стилем цей твір нагадує мені роман француза Марселя Пруста “У пошуках утраченого часу”. Марсель Пруст основоположник християнського екзистенціалізму, я читав його твір у перекладі польською мовою. Це щось подібне, але втрачений час у Майданської — це не забутий, а постійно живий час нескореності людини, котра прагне впізнати духовність самого Творця Світу. Ця сила, присутня в кожній мислячій людині, не може зникнути. На неї сподіваються давньоримські філософи і мислителі нових європейських часів. Мені також здається, що Софія Майданська добре знає творчість наших тайно й відкрито переслідуваних антирадянських видатних письменників Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки, Бориса АнтоненкаДавидовича. В душі Майданської закорінена така ж непримиренність до московськосталінського варварства, як у цих письменників, але вона воліє писати не на рівні ненависті, а на рівні філософських істин, які протистоять марксизмові з його кривавою класовою боротьбою. І в цьому надзвичайному романі Софія Майданська знаходить для підтримки своєї філософської мислі, дещо християнської, але вищої за церковну проповідь любити ближнього, реалізувати яку неможливо, бо серед ближніх є люди, створені Богом, і люди, створені Сатаною.
Роман Майданської “In Te Speravi” нагадує енциклопедію, де зібрано найголовніші відомості про Собор Київської Софії. Один із героїв Майданської, буковинець, виведений як щасливий відкривач графітті на стінах цього українського, найстаршого і найдорожчого храму.
Як глибоко проникає в дитячі спогади свого героя, Софія Майданська може показати нам одне, вийняте з багатьох таких же довгих речень. Але це такий стиль письма, коли мова тече вільно, нова думка з’являється з глибини попередньої думки. Так діє багатюща пам’ять письменника, постійно вибухаюча потуга його знань. Прочитаймо це одне речення.
“Чимраз рідше повертаєшся до міста, що колись напувало тебе джерельною водою із мідного дзьоба старої австрійської помпи на роздоріжжі брукованих вулиць і, дзвонячи разом із третіми півнями, гуцкало від Прута аж до Кафедрального собору, на виглянсуваній кожушинами і ґабардиновими мантлями*, вузькій лавиці чернівецького трамвайчика, щоб обов’язково доправити до Ринку, де два купідони пантрували державний банк, де астральні алегорії, обвіваючи невловимою грою небесних шат, вели до овальної зали, де у вітражах гойдалися гірлянди скляних магнолій і сходи збігали перловими каскадами до твоїх ніг, а на горі сиділи віденські музиканти, лаштуючись до гри, і кінчиками смичків тихенько торкалися струн, що відлунювали в інструментах роботи Страдіварі, Ґварнері, Аматті; біля мармурового коминка, у фотелі форми нападаючої кобри, сиділа твоя бабуся у боа з пір’я райських пташок довкола шиї, мовби довкола слонової вежі, в сукні, сплетеній з гнучкої срібної солімки, на матовому шифоні пахкої шкіри, і смарагдові риби грали в її очах”.
Мене не обтяжували такі речення. Я поглинав їх, дивуючись образним мисленням і пам’яттю письменниці. Це ж і є блискучий потік свідомості, підпорядкований головній ідеї твору. Думаю, цей роман Майданської підказує мені, що у творі висловлені найважливіші не тільки її філософські роздуми про сенс людського життя, а й перев’язані з цими релігійними мислями думки про вічний дух нашої нації. Це ж роман про те, що старші європейські покоління нашого народу відходять, а на їхнє місце приходять нові люди, європейці, покликані пошанувати на нашій землі могили героїв і старі гарно збудовані мури, в яких не тільки бенкетували окупанти, а й збиралися дорогоцінні книги і твори світового мистецтва.
“In Te Speravi” — це сновидіння минулого і прийдешнього життя людини, вічним центром якого є недосяжне, але в мріях про кохання пережите щастя людини. Богдан і Єва своїм коханням перемагають смерть. Вони входять у розлиті води повені, наче у своє безмежне життя.
А що Софію Майданську найбільше тривожило в цьому романі? Доля Софії Київської. Вся літературна творчість Майданської нагадує мені досі загадковий храм Оранти, на стінах якого в написах наших предків збережена давня українська мова. Літературні твори Майданської — це також наша мова, лексичне багатство якої ще не відображене в наших наукових словниках. Знаю, вірю, що наступні покоління читачів Софії Майданської відкриватимуть під фарбою наших часів графіті, загадкові письмена цієї жінки, хоч прочитані, та ще не розтлумачені нами.

2018 р.
———————
* Мантля — плащ (від німецького die Mantel)

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment