Тяглість проблем вітчизняного державотворення

Василь ЛИЗАНЧУК,
доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка
У листопаді 1918 р. була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. Не оминули процеси державотворення і Закарпаття, де виникають українські Народні ради, які на початку свого існування ставили питання про приєднання краю до України. Серед них виокремлювалася заснована в листопаді 1918 р. Гуцульська народна рада в Ясіні, що ухвалила рішення про приєднання східних районів Закарпаття до ЗУНР. Апогеєм національних змагань українців Закарпатської Гуцульщини стало проголошення на початку 1919 р. в цьому містечку Гуцульської республіки, керівники якої вважали її складовою ЗУНР. Ця подія стала важливим етапом не лише в розвитку політичного життя на Закарпатті, а й загальноукраїнського державотворчого процесу.

Надзвичайно важливо глибоко, всебічно проаналізувати, осмислити історію української національної революції, адже Україна сьогодні на стрімкому перевалі боротьби за незалежність, соборну духовність. Зіставлення фактів, подій, явищ 100літньої історії з нинішніми фактами, подіями, явищами державотворення відкриває вікно до правдивої оцінки інформаційнопсихологічної і військової агресії Російської Федерації проти України.
Чимало гірких уроків минулого досі належно не засвоєно, не взято до уваги. Це також призводить до того, що самосвідомість багатьох громадян поза ясним розумінням своєї національної суті, своєї ролі у житті українського суспільства, у процесі державного будівництва. Триває затьмарення високих національних інтересів соціальнопобутовими проблемами (низькі зарплати, пенсії, стипендії, здорожчання комунальних послуг, зростання цін на товари першої необхідності, ліки тощо). Серед причин такої складної життєвої ситуації в Україні насамперед називають віддалення владних структур від народу, цинічне збагачення верхів і збіднення простолюду. Корупція, інформаційнопсихологічна і військова агресія Російської Федерації проти України поглибила тяглість проблем українського державотворення, коріння яких сягає 1917—1922 років. Привертаю увагу лише до кількох аспектів.
Нинішнє покоління українців шанує видатних лідерів української національної революції Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюру і багатьох інших суспільних діячів. Але не маємо морального права замовчувати їхні світоглядні помилки, які були також однією з причин російськобільшовицької агресії і втрати Україною незалежності. Відомий публіцист Віталій Абліцов закликав, щоби ЗМІ “стали не місцем пустопорожніх балачок, а аренами суспільних дискусій на тему: об’єктивна оцінка діяльності державних лідерів недалекого минулого й сьогодення та наслідки цього для сучасної України”.
Характер тієї чи тієї історичної доби залежить від моральногромадянської позиції, національної свідомості та гідності лідерів. Сто років тому під час української революції були десятки талановитих політиків, сотні полковників і генералів, але між ними не було єдності, брав верх егоцентризм, який переростав в анархізм і спричиняв психологічне й матеріальне руйнування української ідеї державотворення. Очільники Центральної Ради дискутували: “Чи взагалі потрібне самостійній Україні військо, адже вона ні на кого не збирається нападати?”. Трагічний вислід такої позиції відомий. І миттєво думка сягає на початок 90х років минулого століття, коли розвалився Радянський Союз. “Тисячі офіцерівукраїнців за походженням прагнули служити в збройних силах України, але вони не могли здійснити свої мрії, бо тодішні провідники проголошеної відновленої незалежної держави навпаки скорочували армію, розпродували танки, літаки, гармати, стрілецьку зброю (особливо цим відзначилися Л. Кучма та В. Янукович)”.
Прикро, але Володимир Винниченко, як і Симон Петлюра, були противниками регулярної армії. “Не своєї армії нам, соціалдемократам, потрібно…, а знищення всяких постійних армій”, — говорив В. Винниченко. Він переконував усіх, що російські пролетарі ніколи не будуть воювати проти України. І в 1917—1922 роках, і нині бачимо, як “збуваються” пророцтва В. Винниченка: триває російськоукраїнська війна — наслідок імперської ідеології і політики царської і соціалістичної Росії.
Нинішній аналіз, осмислення феномену Гуцульської республіки, перемог і поразок української національної революції має ґрунтуватися на засадах україноцентризму. Україноцентризм — це політикоідеологічна, соціальноекономічна, моральнодуховна концепція розбудови відновленої незалежності Української Держави, це філософська, національнопсихологічна, світоглядна позиція політика, службовця, депутата, вчителя, викладача вищого навчального закладу, лікаря, журналіста, кожного громадянина. Усе, що відбувалося і відбувається нині в Україні, Європі, світі, треба оцінювати з позиції інтересів держави, суспільства, родини, української людини, що має сприяти духовнонаціональній соборності України.
Україноцентризм ґрунтується на концепції націоналізму, який є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм і московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, фашизм, нацизм і більшовизм, — це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі націоналізму лежить національна ідея, а в основі шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму — великодержавницький імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм — з ненависті до чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, а мета шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму — поневолення інших націй. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм перетворюють інтернаціоналізм на засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській, великодержавницькій ідеї. Для націоналіста національні ознаки інших: мова, культура, традиції, звичаї — усі святині є об’єктом поваги і пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста — це те, що потрібно негайно знищити, викорінити і замінити своїм. Саме такою є мета гібридної війни Російської Федерації проти України. Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм — убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв.
Наголошую, що московський рашизм розв’язав гібридну війну проти України. Цю зловісну війну на знищення українців як нації, її мови, культури, духовності освячує Російська церква, яку свідомо чи підсвідомо підтримує чимало ієрархів Української Православної Церкви Московського Патріархату.
Засилля аморального “русского міра” відчувається і на Закарпатті. Промосковські ідеологи та політики нав’язують брехливі постулати, що бойки, гуцули, лемки, русини — це різні національності, які, мовляв, без України мають право розпоряджатися своєю долею. Зловісні маніпулятори пропагують фальшиву тезу, що русини і росіяни — це один народ і їм треба бути разом. Насправді русичі, русини — це колишня назва українців. Адже давньоукраїнська держава називалася Русь, якій 2018 року виповнилося 1180 років. У 1721 р. Петро І украв давньоукраїнську назву Русь і назвав Московську державу “Российским государством”. “Україна мусить вміти не лише відкидати зайвий чужий ідеологічний баласт. Вона мусить культивувати своє первісне ім’я Русь, оточуючи його пошаною, пієтетом — та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі, — наголошував відомий вчений Ярослав Дашкевич. — На сьогодні цілком ясно, що заміна назви Русь, русини на Україна, українці це не підміна гірших назв кращими, а вимушений захід, щоб позбутися насильницької асиміляції поневолювачами”. Отже, закарпатські русини, як і бойки, гуцули, лемки — це українці, це — один етнос, один народ, одна нація.
Однак досі існують намагання забрати в українців їхнє національне ім’я, не дати Україні утвердитися вільною, соборною Державою. Низка очільників європейських країн досі не зрозуміли глибинної суті аморального московського рашизму. На жаль, під московську рашистську балалайку за криваві рублі танцюють шовіністи в Угорщині, Румунії, Польщі та інших країнах. І у 1917—1922 роках, і нині українським національнопатріотичним силам доводиться вести боротьбу проти зовнішніх і внутрішніх агресорів. Спектр об’єднаного наступу зовнішніх і внутрішніх ворогів надто широкий: охоплює історію, мову, культуру, церкву, звичаї, традиції — усе життєве середовище українців. Потужним антиукраїнським рупором є телевізійні канали “112”, “NewsOne”, “Інтер”, “ZIK” та деякі інші засоби масової інформації. Вони надають ефір московським прислужникам Бойкові, Вілкулу, Добкіну, Новінському, Мураєву, Червоненкові, Медведчуку, Рабіновичу, Герман, Шуфричу та ін., які майстерно використовують соціальноекономічні проблеми, щоби розколювати, руйнувати українське суспільство, насаджувати ворожу ідеологію “русского міра”. Суть цієї ідеології — під гаслами дружби поглинути Україну, повернути її в московське колоніальне володіння. Мовляв, тоді українці заживуть щасливо. Але жодного слова не кажуть, що нинішні соціальноекономічні проблеми породили насамперед олігархичужинці, яким підспівують духовно покалічені українці, винищуючи Карпати, природні багатства України.
Щоби перервати, подолати тяглість проблем українського державотворення, потрібно не потонути в улесливій, медоточивій олжі, а глибоко розуміти сутність, мету кожної інформації, кожного виступу політиків, кожного інтерв’ю, токшоу, тобто виважено, на українських національних засадах, мислити, думати, щоби знову не потрапити у московську неволю. Згадаймо імператив: “Думаю, отже, живу” (Декарт). Але цього ще замало. Невідкладно вчімося правильно думати, адже “правильно думати — це моральноетична норма” (Паскаль).
Для українців у нинішніх умовах російськоукраїнської гібридної війни “правильне думання” — це українськоцентричне мислення, це — українськоцентрична позиція, це — українськоцентричні вчинки, активні моральні дії насамперед задля захисту, розвитку і утвердження української України в органічній єдності з дбайливістю і відповідальністю за свою родину, особисте духовноматеріальне, національне самоствердження.
Всім своїм єством почуймо, зрозуміймо Тараса Шевченка: Нема на світі України, // Немає другого Дніпра… В своїй хаті своя й правда, // І сила, і воля. І чужому научайтесь, // Й свого не цурайтесь.
Кожного з нас просить Іван Франко добре вчитися, сумлінно працювати, щоби ґаздою, не слугою перед світом стати.
В Україні, на жаль, ще багато аморальних носіїв “грязі Москви”. Розпізнаваймо їх, очищаймося від маніпулятивного бруду, не впускаймо цю отруту до серця і розуму, відкидаймо разом з носіями у безодню небуття, щоби не перетворитися на московських “подножок”. Адже російські та промосковські ідеологи і політики, які заполонили теле і радіоефір України, прагнуть будьщо духовно покалічити, підкорити українців, зробити їх блудниками. Тому думаймо, аналізуймо, бо “запорука успішної держави — мислення” — українськоцентричне мислення на загальнолюдських засадах.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment