«У нас ще дух не розколовсь надвоє під корою»

Іван ФРАНКО… Хто ця людина? Як він жив? Чи можемо ми оцінити його геній і взяти собі за зброю його дух і елітарність? Який саме феномен зробив його класиком живої, дієвої думки, яка акуратно присипана совковим попільцем?.. Франко і Донбас, Іванові жінки, Міцкевич і голуби, президентські читання, містика і реалізм, політика і ніжність однієї людини… Чому, зрештою, Франко такий крутий?  Про це та інше стосовно  Каменяра розповів письменниці Власті Власенко відомий на Прикарпатті франкознавець, автор двох франкознавчих монографій, більше сотні  наукових статей і рецензій, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури, декан факультету філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника  Роман ГОЛОД.

Про п’єдестали та атеїзм
— Романе Богдановичу, ось, наприклад, Франко приїхав у Франик. Тепер. Де б найшвидше він проявився: в політиці, в громадському житті, в публіцистиці? Чи назад би пішов, звідки прийшов?
— Мабуть, перше бажання було би повернутися. Аби не бачити, в якій слабкій фізичній формі виявився “народ, що вгору йде”. Його би дратувало, що українці дуже буквально сприйняли часові рамки (сорок років) Мойсеєвого переходу до землі обітованої та вже більше як чверть століття топчуться на її порозі, не наважуючись увійти. Бо чемні… Бо “ждуть ріду”… Бо бояться образити тих, хто їх споконвіку ображає… Бо слухають фарисейські проповіді попів про обітовану землю в “русском мірє”. Бо свободу розмінюють на право служити “в наймах у сусідів”… Він би збентежено впізнав ту саму “расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту”… Зізнався б вкотре в гріху нелюбові до неї… А потім… нагадав би собі, що не любить він її “з надмірної любові”, що його “руський патріотизм — то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо”, покладене долею на його плечі. Що він скинути це ярмо не може, іншої батьківщини шукати не може, “бо став би підлим перед власним сумлінням”. Тож на просторікування якогось станіславівського ліберала про рагульство і провінційність галичан, зокрема, і нездатність українців до державного життя загалом, відповів би так, як свого часу на Кулішеве “народе без пуття, без честі і поваги”: “Бо скажіте ж самі, чи можна так говорити про народ, котрий, будьякібудь його гріхи – у кожного народу, так як у кожного чоловіка, вони є, і хто знає, чи не більші, ніж у нашого, — а всетаки своєю кров’ю і своїми кістками писав історію своєї боротьби за волю і в найтяжчій добі татарських погромів та великої руїни не тратив думки про свободу…” У цій своїй вірі у власний народ Франко би утвердився, довідавшись про подвиг героїв Небесної сотні й усіх полеглих у війні з російським агресором. Відтак він би зробив висновок, що “варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне” і залишився би з нами. Та ще — він любив усе нове, незвичайне, його притягували дивогляди. Він би, мабуть, щиро посміявся з сучасних “білих і пухнастих” всіх у шоколаді радикалів, констатував би, що станіславівський націоналізм трансформувався з буржуазного — в дрібнобуржуазний, здивувався би, як далеко зайшла у нас жіноча емансипація, пустив би сльозу на зборах умираючої Просвіти, усміхнувся б у вуса, спостерігаючи симбіоз бронзового Міцкевича і живих голубів… Тобто, йому було би цікаво… А щодо того, де би він найшвидше проявився, то завжди легше було порахувати галузі, у яких він не проявився, ніж навпаки. Час вимагав від української інтелігенції працювати “на всіх фронтах”. Колись учитель Івана Франка — Михайло Драгоманов — на закиди сучасників, що заради розпорошення своїх сил на різні галузі науки він занехаяв основний фах — історію, — відповів, що він воліє не писати історію, а творити її. Франко як “цілий чоловік” теж волів би творити історію і в наш час, а тому від цієї своєї “поліфронтальності” він не відмовився б і нині.
— Франко всім імпонував як вічний революціонер, той Франко, якого вічно арештовували, а він знов підіймався. І який дуже нещадно говорив про речі, з приводу яких люди шепталися або говорили щось таке кислогіркосолодке. Тобто, це був чоловік великої чесної прямоти. Що б він сказав про війну на Донбасі і політичну ситуацію в країні?
— Франко якраз мало кому імпонував як вічний революціонер (не в політичному, а в духовному, світогляднопсихологічному та й навіть побутовому сенсі). Бо кому може імпонувати вічно неспокійний, вічно невдоволений станом речей чоловік? Влада була ним невдоволена, бо був нелояльним. До речі, у радянський період Франкову революційність намагалися втиснути у вузькі рамці конкретного історичного періоду, конкретної політичної програми, щоби вона, бува, не повернулася проти соціалістичної системи. Церква була ним невдоволена, бо дозволяв собі богоборчі настрої та нещадно критикував клерикалів. Богема побоювалася, бо ремесло літературного критика спонукало звертати увагу на недоліки й недоречності у творах колег по перу. Слід зазначити, що немає жодного письменника, про творчість якого писав Франко, якому вдалося уникнути критичних зауважень від Франка. Та й звичайний народ, якому Франко зізнавався у своїй нелюбові, теж нерідко відповідав письменникові навзаєм. Бо немає пророка у своїй вітчизні…
Знаючи антимілітарні гуманістичні погляди Івана Франка, можна бути впевненим, що він однозначно засуджував би війну. Однак, враховуючи його непоступливий характер, його вічно революційний “дух, що тіло рве до бою” та враховуючи, що під час І Світової війни він мав можливість на собі відчути “переваги” російської окупації Галичини (від відправки синів на службу в лавах Легіону Українських січових стрільців — до масових арештів у середовищі нелояльної до російських “визволителів” галицької інтелігенції), можна бути впевненим, що до миру будьякою ціною він би не закликав. Він закликав би чинити опір російському агресорові
Чим ті люди себе тішать
Що Росія якась мати?
Конче треба стрілять, вішать
А то як же панувати?
І хто буде шанувати?
Щодо політичної ситуації в країні, то образки, описані свого часу Франком у сатиричній поемі “Ботокуди”, абсолютно сучасно сприймаються досі. Особливою точністю відзначається характеристика політиків:
Руки в них лиш к собі горнуть,
Рот кричить лишень, чоло
З міді й юхту, ані мізку,
Ані серця не було.
Або:
Справді, твердість дивна в них,
Передвсім твердії зуби:
Все гризуть, що йно зарвуть,
Хоть би кусень як був грубий
— Франко потрапив на совєцькі п’єдестали як бунтар. У шкільній програмі того часу відбирали для вивчення його революційні твори, а ось про велику громадську роботу, якісну працю в системі загальнолюдських цінностей говорили мало.
— Франко потрапив на совєцькі п’єдестали радше як революціонердемократ. Бунтар — надто романтичний, непередбачуваний образ. Бунтарство стихійне і може зновутаки повернутися проти самих будівників п’єдесталів. А радянським пропагандистам потрібні були стійкі й стабільні, надійні кліше. Вільний “дух, що тіло рве до бою” лякав радянських ідеологів, і вони спробували вдягнути його в гамівну сорочку вульгарного соціологізму. Але “одіж” виявилася надто тісна, рвалася по швах, і перед читачами поставали непогамовані й шедевральні “Зів’яле листя”, “Із днів журби”, “Поки рушить поїзд”, “Сойчине крило” тощо. Та й образи Каменяра, чи вічного революціонера, вдумливий читач сприймав не як примітивні пропагандистські жупела соцреалістичних героїв “с Лениным в башке и с наганом в руке”, а в контексті високолетності поетичного символізму. Власне, в образі Каменяра (як і в близькому до нього образі Рубача у менш відомих однойменних прозовому та поетичному творах письменника) і постає сам Франко — подвижник у громадській діяльності та якісній праці в системі загальнолюдських цінностей. Хто зна, чи мали би ми гуманіста Франка, якби не його каменярська впертість і не одержимість бунтарським духом. Тобто, між бунтарством, громадською роботою і загальнолюдськими цінностями не мусить бути протиставлення.

Про Франка і церкву
— Тема “Франко і церква” вимагає виваженого і толерантного ставлення дослідників, з огляду на її делікатність, сказати б, навіть інтимність. Не можна уподібнюватися радянським ідеологам від літературознавства, які раз і назавжди присвоїли письменникові статус атеїста, а всі інші характеристики його ставлення до церкви зробили похідними.
— Мені якось імпонує погляд на проблему Франкового ставлення до церкви франкознавця Лариси Бондар: “[…]Він (Франко. — Р. Г.) обрав для себе гуманізм, просвіту, культуру, демократію, невсипущу працю. Певна річ, його не можна назвати закінченим євангелістом, […] але могутню благотворну силу євангельського джерела він завжди відчував. Для нього, як для художника слова, Біблія завжди була криницею творчого натхнення, до того ж не можна забувати й про релігійне виховання в сім’ї та школі”.
Франка не можна однозначно проголошувати атеїстом. Атеїстом був його ліричний герой із “Ex nihilo”. І навіть якщо останнього вважати Alter Ego поета, то й тоді слід диференціювати Франка — цілого чоловіка і якусь його невеличку часточку — Чорного Демона богоборства, який притаївся в глибинах підсвідомості поета і який лише разом із Білим Демоном Франкової душі творив теодицею його цілісного єства. Тож Франко радше був раціоналістом, науковцем, поступовцем, позитивістом, але не атеїстом у класичному сенсі слова.

Про Franko—Forever
— Що б Ви порадили прочитати Президентові Франкового, щоби він міг покращити ситуацію в державі? “Проти рожна перти, проти хвиль плисти” чи щось інше?
— Цитовану Вами поезію “Semper Idemi” я порадив би прочитати радше Президентові Росії, особливо слова:
Ще те не вродилось
Остреє залізо
Щоб ним правду й волю
Самодур зарізав!
Ще той не вродився
Жар, щоб в нім згоріло
Вічне діло духа,
Не лиш утле тіло!
Так само не Президентові, а радше народові, чи й собі самому, в часи чергової хвилі “національного декадансу” порадив би прочитати рядки з “Великих роковин”:
Бачу, бачу тії іскри!
Мовиш: “Мало їх? невже ж?
Що? На тридцять мілійонів
Десять тисяч не знайдеш?”
Мовиш: “Де нам взять Богдана?”
Тільки ти придатний будь
На святе, велике діло!
Загартуй думки і грудь!
До високого літання
Ненастанно пробуй крил,
А Богдан прийде, як сума
Ваших змагань, ваших сил.
До великого моменту
Будь готовий кожний з вас, —
Кожний може стать Богданом,
Як настане слушний час.
Мовиш: “Нині інші війни”.
Ну, то іншу зброю куй,
Ум гостри, насталюй волю,
Лиш воюй, а не тоскуй!
Лиш борися, не мирися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стій і не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!
Кожний думай, що на тобі
Мілійонів стан стоїть,
Що за долю мілійонів
Мусиш дати ти одвіт.
Кожний думай: тут, в тім місці,
Де стою я у вогни,
Важиться тепер вся доля
Величезної війни.
Як подамся, не достою,
Захитаюся, мов тінь, —
Пропаде кривава праця
Многих, многих поколінь.
У таких думках держися
І дітей своїх ховай!
Коб лиш чистая пшениця, —
Буде паска й коровай.
“Чи побіди довго ждати?”
Ждати довго! То й не жди ж!
Нині вчися побіждати,
Завтра певно побідиш.
Та ж недаром пробудився
Український жвавий рід.
Та ж недаром іскри грають
Ув очах тих молодих!
Чей нові мечі засяють
У правицях, у твердих.
Довго нас наруга жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнім: “Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!”
А Президентові України, оскільки вірш “Не пора” він уже, схоже, засвоїв, я порадив би елементарно перечитати “Захара Беркута”, аби нагадати собі, що перед ворожою навалою справжні провідники нації повинні відкинути особисті інтереси і цілковито офірувати себе справі захисту інтересів громади. Ну, і щось із публіцистики, звичайно… Наприклад, сміливі міркування Франка, висловлені у філософському діалозі “На склоні віку”: “Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить”.
Хоч, схоже на те, що і з цією Франковою тезою Президента нещодавно вже познайомили… Ну і ще… Як шоколадом полити — зробити приємність нашому провідникові згадкою про Томос. Словами Франка підтвердити, так би мовити, правильність обраного курсу… В листі до Драгоманова (квітень 1885 р.) письменник передбачає необхідність у майбутньому здобути автокефалію для української церкви: “[…]Недавно один поляк, великий католик і сердечний прихильник Калінки та єзуїтів, кн. Роман Чарторийський, познаньщик родом, питав мене, чи русини домагалися колинебудь “своєї народної церкви” і чи змагалися якнебудь таку церков собі витворити? Значить, самі вороги наші міркують, що таке змагання могло б і повинно б витворитися[…]”.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment