«За думку, відмінну від лінії партії, — смерть!»

До 80-х роковин «завершення» Великого терору в СССР

Георгій ЛУК’ЯНЧУК

У Національному історико-меморіальному заповіднику “Биківнянські могили” відкрилася виставка “Перерваний урок”. 18 історій освітян, розстріляних у Лук’янівській в’язниці у 1937—38 роках і таємно похованих на спецділянці НКВД під Києвом, представлено на її стендах. Віктор Врублевський із села Чорнобиль Київської області, Іван Кутовий із Таращі, Іоїль Гребенчук із села Гороби Лубенського району, Василь Коровай з Прилук, Дмитро Русанович з Олександрівки Чернігівської області, Микола Попович із Тернопілля, Яніна Мейзель із Варшави… Наймолодшому з вісімнадцяти учителів було 26 років, найстаршому — 64. За словами начальника управління Українського інституту національної пам’яті Ярослава Файзуліна, найбільшою провиною репресованих вчителів було те, що вони не вписувалися у рамки системи, в якій усе було регламентоване, а думки нав’язувалися згори. Ці люди пережили Голодомор, багато чого бачили, тож не могли мовчати про злочини влади, і тому їх знищували фізично.
Багато справ репресованих у роки Великого терору знищили або вивезли в Москву. Попри це, пошуковці заповідника встановили імена та біографії майже 200 освітян. На виставці організатори намагалися показати дисонанс між фотокартками “щасливого дитинства” і тим, як тоталітарна система поводилася з учителями, які мали пролетарське і селянське походження, і яких — на папері! — вважали основою радянського суспільства. Приводом до арешту могла стати найменша підоз­ра у нелояльності до влади: діти принесли у школу підручники, з яких не встигли вирвати сторінки з портретами нових “ворогів народу” — відомих воєначальників чи високопосадовців з ВКП(б) чи ГПУ-НКВД, а вчителька того не зауважила — арешт; не розумієш, чому відбувається масова русифікація українських шкіл — арешт; вдягнув вишиванку, співаєш українські пісні, ходиш у “Просвіту” — арешт. А потім — застінки НКВД, вирок і дорога на розстріл… Якщо уважно вивчити кримінальні справи цих педагогів, то більшість із них звинувачено в українському буржуазному націоналізмі, а вчителів польської, німецької й інших мов оголошували агентами іноземних спецслужб.
Степану Бандюженку (літературний псевдонім Степан Бен) вирок винесли двоє енкаведистів, котрі вирішували кому жити, а кому — ні. Учитель неповної середньої школи у селі Княжа Звенигородського району Черкаської області був членом Спілки селянських письменників “Плуг”. За життя вийшла збірка його віршів “Солодкий світ”. Під час обшуку у липні 1937-го у звинуваченого в участі у контрреволюційній націоналістично-повстанській диверсійній організації вчителя вилучили 12 зошитів і блокноти з поетичними творами, сліди яких загубились. Він почав друкуватися з 1921 р., а його вірші “Дзвенять хрущі, цвітуть черешні”, “Беру оберемок проміння”, “Уже дзвенять і ніжно врунять” свідчать, що автор цих рядків був поетом високої художньої культури. З розстрілом Степана Бена втрачено цілий пласт української літератури 30-х років… А дружині поета повідомили, що його засуджено на 10 років без права листування. Через десятиліття нове брехливе повідомлення: “Помер у 1943 р. від бронхопневмонії”. Реабілітували Степана Бандюженка лише 1958-го. Ще довше чекали родичі реабілітації Едуарда Врублевського і його сина, учителя математики і директора неповної середньої російської школи села Чорнобиль Київської області Вік­тора Врублевського. Відомості про свого діда і дядька лише на початку 90-х років розшукав Володимир Малашенко. Тоді ж вдалося ознайомитися з кримінальною справою своїх репресованих родичів. Розповідає, що Едуард Врублевський у молодості був кур’єром римо-католицької церкви, їздив у Рим, пізніше став власником великої земельної ділянки й “будинку з колонами”. Його син — офіцер запасу, скрипаль, мав гарну освіту і знав кілька іноземних мов. 17-річним юнаком поривався їхати у Крути, аби захищати Київ від російських банд Муравйова. Майже через 20 років після цього Віктора звинуватили у тому, що він як директор вилучив із навчання програму комуністичного виховання дітей, а ще — в антирадянській агітації і шпигунстві на користь Польщі. Після арешту батько й син безслідно зникли. Родичі нічого не знали про їхню подальшу долю. Аж десь у 1960-х родині повідомили, що Врублевські померли від хвороб у таборах на Карельському перешийку, хоч насправді їх розстріляли у застінках київського НКВД і поховали в Биківні. Реабілітували директора школи лише у березні 1961 року…
Документи і світлини, представлені на виставці, розповідають і про вчителя історії СРСР Василя Івчука із села Дударків. Школа, де він працював, у роки Голодомору взяла дослідну ділянку землі, на якій вирощували городину для школярів, що й допомогло врятувати більше ста учнів. До цієї “провини” Василя Івчука додали і факт його перебування у загоні родини Соколовських — отамани Олекса, Дмитро, Василь і Олександра (Маруся) були керівниками повстанського руху проти більшовиків у 1919—1920-х рр. на Волині, Київщині й Поділлі. Тож вирок “трійки” однозначний — розстріл. Держсекретар Міносвіти Павло Полянський на відкритті виставки зазначив, що це лише одна із незліченних сторінок багатотомної кривавої історії комуністичного тоталітаризму. Хтось із цих вчителів чинив опір — і його знищив режим, хтось був пасивним спостерігачем, але й це його не врятувало. Хтось навіть активно підтримував систему, а все одно його позбавили життя. Вони — жертви московсько-більшовицької окупації України. І слово “урок” у назві виставки дуже влучне, бо важливо, який урок із цих страшних подій засвоїмо ми — сучасники…
Виставка “Перерваний урок” у заповіднику “Биківнянські могили” працюватиме до кінця листопада.
Генеральний директор заповідника Богдан Біляшівський, розповідаючи про виставку й заповідник “Биківнянські могили”, наголосив, що у Биківні засекречені поховання закатованих “ворогів народу” тривали від 1937-го і аж до взяття Києва гітлерівцями 1941-го. Тут, як писав поет, — “мистецьки труп на труп ложили”. За різними даними дослідників Биківнянських могил, на лісовій околиці столиці поховано від 30 до 100 тисяч людей, яких розстрілювати в Лук’янівці й інших тюрмах — тіла скидали в ями і засипали вапном. Поки що точно встановлено імена понад 16 тисяч жертв сталінського режиму. Серед них і митрополит УАПЦ Василь Липківський, засновник творчої школи Михайло Бойчук, батько Степана Бандери — отець Андрій, онука письменника Михайла Старицького — поетеса, перекладачка Вероніка Черняхівська, художник-монументаліст Василь Седляр, поет Майк Йогансен та ще тисячі науковців, митців, священиків, учителів… Сатанинська система цілеспрямовано знищувала найкращих, найрозумніших — всіх, хто мав власну думку і міг чинити духовний чи фізичний опір “будівництву комуністичного раю”!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment