Голгофа української Кліо

ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Центральне правління висунули Катерину Мотрич на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман “Трьохсотлітня Голгофа. Фавор”. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з письменницею, спеціально для “Слова Просвіти”.

— Ваша перша книга “Соняхи” привернула увагу читачів і критики. Писали, що Ваш стиль, тематика перегукувалися з новелами Григора Тютюнника, Євгена Гуцала. Відзначали яскравість типажів з народу, які ріднили Вас з Коцюбинським та Довженком. Нині письмо кардинально змінилося, — Катерина Мотрич рання не схожа на сьогоднішню. Що вело до цього, що вплинуло?
— Вплинув час. Вважаю, що у письменника є те, що й у людському першопочатку: мить зачаття, своя пуповина, народини, дитинство, отроцтво і зрілість. Тому письменнику поталанило, у кого зрілість не переходить у старіння зі всіма симптомами вичахання думки й анемічності плоті та почуттів. Тоді ж на етапі творчої зрілості письменника і у його творчість бодай зрідка, але навідуються мудреці, пророки, оті духовні ангелиохоронці його землі і народу, він змінюється на краще.
Той першопочаток, де я була, може, й чимось “схожа” на Григора Тютюнника, а іншим здавалося — на Євгена Гуцала, ще хтось казав, що до мене навідувався дух Коцюбинського чи Довженка… Я всіх цих письменників шаную і люблю, але я ніколи не прагнула бути на когось із них схожою і не залицялася до їхньої музи. Зізнаюсь: це був усе ж мій дух і лише мій. Бо Святий Дух вручає нам не лише творчу долю, а й відчуття самодостатності й острах не переплутати її з чиєюсь. Просто існує таке дивовижне явище, може, не досліджене, не осягнене нами, як дух твоєї землі, твого народу, твоїх чорноземів і дібров, твоїх пралісів і степів. Він є, він надто творящий і животворящий. Це він народжував і народжує кобзарів, лірників, творців приказок і прислів’їв, легенд і казок, пісень і дум. І вони мовби творені одним автором, хоча автори у них різні, але всі вони вийшли з лона нашої землі, з одного духу. Це творчий дух — породження Святого Духа. І невідомо, за якими законами Він обирає нас. І на просторах полян, древлян, кривичів, тиверців він ось такий. Ось таке саме його дихання, його зойк, його схвильованість і біль, його зачарування й зачудування. І ті, кому поталанило бути обраним Ним, у кого Він увійшов і зачав це диво з див — Слово, дух творчості, будуть не просто його діти, а їхні музи матимуть одну групу крові, одну ДНК. Ось тому хтось бачив у моїх ранніх новелах Григора Тютюнника, хтось Гуцала чи ще когось. І це була правда й неправда водночас. Бо той, на кого дихнув Святий Дух, окрім таланту несе ще прагнення бути неповторним. Та, власне, талант не потребує й не терпить епігонства і бажання когось повторити, бо він уже у своїй суті неповторний. Якщо дуже захотіти провести паралель і схожість між нашими класикаминовелістами, то її за бажання можна знайти. Просто її легше шукати у тих, хто прийшов у літературу пізніше.
— Вибачте, але здається, Ви вийшли на широкий читацький загал — всеукраїнський, на другому етапі своєї творчості, наприкінці вісімдесятих, з’явилося інше слово, несподіване…
— Я ж говорила, що письменник від свого народження, свого творчого першопочатку проходить свої часові етапи. І він, як ніхто, вловлює ті зміни в суспільстві, в народі, які ще десь витають у повітрі. Ти ще живеш у ранньому досвітку, а вже відчуваєш пообіддя чи й надвечір’я. Мої молитви, написані у 80х роках минулого століття, — “Молитва до України”, “Молитва до Мови”, “Молитва до убієнних голодом” — були мовби провісниками тих змін, які вже дихали нам в обличчя, але ще не настали. Ще був Радянський Союз. Гадаю, що письменник має вловлювати і відчувати те, що ховається в глибинах душ рідного народу. Прозвучала по всеукраїнському радіо моя “Молитва до Мови”. Здавалося, що русифікація вже завершила своє останнє коло. А виявляється, ми не все знаємо про свій народ. Емму Бабчук, що провела зі мною цю радіопередачу, буквально засипали листами. Принесла вона і мені мішечок зі зворушливими листами і конвертами зі зворотними адресами, в які були вкладено по карбованцю: щоб я вислала текст Молитви. А один немолодий чоловік написав російською мовою, що він стояв на колінах, слухаючи цю Молитву, і плакав. Тобто, вона втрапила в “сонячне сплетіння”, генетичний код. І може, вибачте за зухвалість, Україна й чекала такої Молитви, такого згустку почуттів, де окрім любові до рідної Мови ще й звучить каяття й покаяння. Адже лише упосліджений чи скалічілий душею і духом може зневажити те, що є великим, величним, вічним і прекрасним. Що є серцевиною буття нації. І вона, Мова, не жебрачить у хроноса права на такесяке існування, а сам хронос вклоняється її шляхетності й красі, її живучості й неповторності, де між язичницьким “а ми просо сіяли, сіяли, ой, дідладо, сіяли, сіяли” і “Рідна мати моя” немає часового простору, бо це все з нашого серця і нашої душі, із сакрального лона материзни.
Так, ще майже ніхто не згадував про Голодомор, як 1989го з’явилася моя “Молитва до убієнних голодом”. Композитор Іван Карабиць написав до неї ораторію. Вона звучала в оперному театрі — це був “Київфест 95” (здається, таку це носило назву) і я її виконувала разом із дитячим хором. Це було передвістям того, що замовчувалося, потоптувалося і завдавало нам ще більшого болю. А нині світ почув і запалив поминальнопокаянну свічу і, врешті, помітив наш невимовний біль за вигубленим материком нашого народу — європейського народу — московською ордою. Українська Атлантида пішла на дно небуття, ковтнула море людських доль, талантів, зробивши мінусовий “відбір”, з якого ми ще й досі вигрібаємо. Не можу сказати, що я рада, що світ прокинувся і почув нас, що ми таки ж докричалися до Бога про одну з найбільших біблійних трагедій людства, а Господь “докричався” до глухого й байдужого людства. Але там, знаю, є і мій голос, і я знаю, що Бог про це знає.
— З початку 90х Ви не лише активно друкуєтеся в “Слові Просвіти” та інших виданнях, а й працюєте в Центральному правлінні ВУТ “Просвіти”, займаєтеся питаннями церкви, зокрема її автокефалії…
— Так, роки роботи у товаристві “Просвіта” ім. Т. Шевченка — це кращий у моєму житті період, який спонукав до того, що і є суттю просвітницької роботи. І щотижнева радіопередача (чотири роки) на радіо “Світло тихе” від Київського патріархату та “Просвіти”, і все наповнення наших з отцем Сергієм Станкевичем радіорозмов — присвячені Помісній Автокефальній церкві. Таку ідею несла “Просвіта” і просвітяни ще у ті далекі роки, вже більше двох десятиліть тому. Нині цим живе вся Україна. У наші доленосні дні це стало усталеною лексикою всіх теле і радіоканалів, у 90ті роки минулого століття це було мрією і справою небагатьох. Тоді цим жив Київський патріархат на чолі з патріархом Філаретом і “Просвіта” на чолі з Павлом Мовчаном та ще патріоти, діти Христові. І це та єдина правда, що з того потічка утворилася велика всеукраїнська ріка, яка напоїла спраглі душі українців і в якій топлять свої чорні зазіхання муляри і зодчі “русского міра”. Ми молилися, благали, і таки ж вимолили! Послані в Небо наші щирі почуття стали “матеріальними”. У многоголоссі тих, хто говорить нині про жаданий Томос, наші голоси непомічені, і це не суттєво, але я знаю, що про це знає Бог.
— Ваші публіцистичні статті “Терня у боки”, “Армагедон державотворення”, “ДНК варвара”, “Чия земля…” (називаю лише найважливіші) — це застереження, щоб наша держава вкотре не стала Вавилонською вежею, спорудою амбітною, але приреченою.
— Це вічні пошуки відповіді на одне і те саме запитання: чому не збувається держава у державного народу, який прагне її більше, ніж життя. І легко віддає його за неї. Чому такий мудрий, талановитий і волелюбний народ зі свого середовища обирає маргіналівліліпутів очільниками, отих біблійних “сліпих поводирів для сліпих”, для яких влада не важкий жертовний хрест, а які стають упирямимучителями і влаштовують жертвопринесення народу своїм божкам — мамоні, жадобі, череводогідництву.
Чи й інша стаття — “Чия земля”. Якою хиткою й ризикованою стежкою ми підемо, якщо найбільше і єдине своє багатство — землю — ми перетворимо на товар, яким почнуть торгувати гендлярі, зрадники і негідники без гальм і моралі. Нині не настав для цього час; у державі корупціонерів, де лише повітря не перетворено на гроші, це може призвести до катастрофи і нової хвилі кріпацтва. Ми вже проходили 1918го поразку землею. Про це я пишу в романі “Трьохсотлітня Голгофа. Фавор”. (Гетьман Павло Скоропадський за два місяці провів усі реформи і Україна інтегрувалася в Європу. Гальмувала лише земельна реформа, що викликало селянський бунт і вибух, за яким прийшов хаос і пекло “русского міра”). Тож нехай Європа вибачить нам і стурбовано чекає…
— Здається, з цих роздумів і народився роман “Вавилонська вежа”…
— Суть його зводиться до того, що зветься величчю і гнилизною людської душі. Або, як гласить Святе Письмо, рай і пекло перебувають в нас самих, у нашій душі. Герої мого роману — пасажири козятинської електрички (події після Помаранчевої революції) батькують і проклинають владу. Ціла галерея одіозних образів, людей важкого виживання, маргінальної долі. Я їх міняю місцями з можновладцями: упосліджені стають владою зі всіма можливими і неможливими розкошами, а багатії — прошаками і торгашами з електрички. Використовую тут сонфантазію. Образи впізнавані, а тому сміхотворні. І ось стається те, що могло статися і не лише у сніфантазії: нова влада іде тією ж дорогою, що й попередня, але ще “крутіше”. Тобто, у нашого суспільства живуча бацила тлінного бродіння, що веде до загнивання. Така схильність людської порочної душі: бачити колоду у чиємусь оці, а у своєму — й пилинки. Бо хіба ми не відчуваємо це і в наші дні і не сталося переродження з тими, що прийшли у владні коридори з Майдану, коли, здавалося б, велике сито болю і крові мало просіяти все і відділити зерна від полови. Щоправда, “зерна” почасти виринають із полови, але ми всі бачимо, що їм тепло і комфортно у полові. А наш державний віз скрипить розхитаними колесами і долає ті ж таки вибоїни, але вже на тлі великої української трагедії. Тобто, за століття бездержавності загублено чи то й понищено код самопожертви і народолюбства, яким володіли князі Володимир Великий, Володимир Мономах, Ярослав Мудрий, коли було велике усвідомлення, що влада — це жертовний хрест, горішня частина якого — любов до рідного народу, рідної землі. Код відповідальності за рідну землю поміняно на “тягни, Омельку, бо ярмарок”. Для багатьох нині бути при владі — це справді ярмаркувати, де можна поцупити, обдурити, гендлювати. Поки що вимальовуються лише обриси цього хреста, почасти примарно й облудно.
— Цими ж роздумами перейнятий і попередній роман “Ніч після сходу сонця”?
— Доля України тисячолітня і кривава. Розіп’ята на хресті, у неї щойно настане субота, як “сини сердешної” знову повертають у страдницьку п’ятницю і знову прибивають до хреста.
Інколи нашою рукою водить провидіння, коли ми заглиблюємося у рідну історію і думаємо про долю рідного народу. У моєму романі “Ніч після сходу сонця”, який писався у 1993—95 роках, є такий епізод: до мого героя являється уві сні Ангел і запитує, чи він готовий померти за Україну. Герой, ні миті не вагаючись, відповідає, що готовий віддати своє життя в обмін, щоб не пролилася більше кров в Україні. Вловлює щось недомовлене Ангелом і з тривогою запитує: “Адже ж має пролитися кров?” — “По коневу уздечку”, — була відповідь. Цей діалог, звісно, ж належить мені, пригадую, як я його викреслювала, а потім знову відновлювала і, врешті, залишила. І нині не знаходжу відповіді: яка сила продиктувала мені це страшне пророцтво… Воно збувається ось уже майже довгих п’ять літ. Ллється кров, велика наша кров по коневу уздечку…
— Обидва ці романи були мовби підготовкою до написання роману “Трьохсотлітня Голгофа. Фавор”. Вони обриваються на незавершеному етапі нашого державотворення. Народ має великі амбіції волелюбності, але він не здатен поки що народити ту еліту, яка збудує державу для всіх, а не лише для себе та своєї “старшини”. Це робить його гостросучасним, у ньому ті запитання до суспільства, на які нам усім належить знайти відповідь.
— Дмитро Донцов, що надто багато мислив і говорив про крах нашого державотворення, писав, що “за моральним упадком еліти слідує, як його тінь, заслужена кара нації”. Посилається і на Платона, який розглядав успіх чи крах держави в контексті її творців — хто вони та яка їхня людська суть. Він виділяв три домінантні складові людської суті і як вони впливають на величні чи нікчемні вчинки: мудрість, високі почуття і найнижчі інстинкти — жадоба, непомірні апетити. Останні схильності притаманні людям найнижчої касти. Перша каста, вважав філософ, із золота, друга зі срібла, а остання із нешляхетного матеріалу. “Тая держава спустошіє і згине, в якій правитимуть люди з душею із нешляхетного матеріалу”. — “Як пан швець, то Січі кінець”. Донцов вважав, що козацька держава занепала, бо на зміну злотусріблу прийшов нешляхетний метал. “Так спустошіла і загинула й козацька держава, коли нагорі серед правлячих опинилися люди з душею Шевченкових “свинопасів”. …От стративши в боях Богунів і Кричевських, набравши у свої ряди Герциків, Брюховецьких і Гладких, козацька старшина летіла нестримно в провалля історичної катастрофи, приводячи в “ярма лицарських синів”, а свій край до спустошення” (Дмитро Донцов. “Дух нашої давнини”).
От, власне, про що йдеться в романі “Трьохсотлітня Голгофа. Фавор”. Про те, що до влади прийшли ті, що “порожняк нє гонят”, душі яких із дешевого іржавого металу. За духом свинопаси. І саме вони і зірвали великий праведний гнів і породили Майдан Гідності. Але якщо у моїй “Вавилонській вежі” ще йде бродіння мас і прагнення зайняти місце свинопасів, то “Трьохсотлітня Голгофа. Фавор” — роман про народження нового народу, який несе у своїх душах уже шляхетний метал — злотосрібло. Роман про нас, про нашу новітню історію, про оптимістичну трагедію Майдану і про трагічний оптимізм війни на Донбасі. Про велику українську Душу, наш Дух, який вибирає смерть в ім’я свободи. Якщо Помаранчевий Майдан вибирав лідера і волав: “Ющенко так! Так!” (ось вам і постулат про те, що народ “ніколи не помиляється”. Так, як “не помилився”, вибираючи для помилування розбійника Варраву замість Ісуса Христа), то Майдан Гідності вибирає кардинально інші життєві пріоритети, іншу філософію буття, іншу долю. Розрив часовий усього у десять літ, а така глибока прірва у свідомості, такий видозмінений всенародний лик! Ось у цьому проявилася дорослість нації.
Ми, може, ще не до кінця осягнули, що перейшли саме у стадію дорослої нації, яка готова до створення європейської держави. І попри те, що на шляху у неї ще багато “свинопасів” і “гнилих колод”, яких підгодовують у своєму свинарнику “самиє православниє на планєтє” імені “русского міра”, попри те, що ще багато щурівкапосників, маємо усе ж патріотичну ієрархію і вона буде творити нове життя. Вона творець майбутнього, а не ці гризуни, що увійдуть в новітню історію, як бидлократія, охлократія чи й лайнократія. Так, постав інший народ, і він породив Майдан Гідності й праведного гніву. Якщо попередній Майдан лише зафарбував свій гнів у колір вогню, то цей — у колір крові. Натуральної! Народ, який явив непізнаний світом дух волі, дух європейський, що з огидою і ненавистю відкинув залешанський, хронічно брехливий і варварський московськоординської неволі. І цей шлях вони не загидять і не осквернять своїм кувіканням, не залякають нас своєю бойнею.
У романі охоплено доленосні періоди нашої історії ще від княжих часів і до нинішніх, які нічого кардинально не змінили в долі народу. Бо є в нашого народу рай прагнень, мрій про самодостатню державу, які розбиваються об жерло, пекло ворохобних вічних парубків, що і ведуть таки ж до пекла поразок, краху, навіть не залишивши місця у чистилищі.
І ось ще одне коло борні, мрій і надій, що цього разу… І ця бурхлива ріка всенародного спротиву і праведного гніву тече через Майдан, тече через руїну і смерті на сході України. Цей дух, як Ангелохоронець європейського материка, став на чатах ситої Європи, “стурбованої” і плекаючої одностатеві шлюби. Вона пізнає цей дух, дозуючи його і почасти стурбовано остерігаючись та прагнучи, щоб бацили її загнивання та переситу таки ж дісталися й до українського древа.
Цей роман про вічних українців, для яких свобода, навіть коли в їхніх зіницях уже блукає смерть, є подихом раю. Бо свобода — одна з домінантних духотворимих величин Творця, яку Він ніколи не порушує. І українець її не розгубив і не зневажив ще відтоді, як його прабатько Адам вільно спілкувався з Богом.
Так, поки що ми несемо скривавлений хрест на свою Голгофу і тернових вінків на наших чолах “нєсть числа”, і іуд більше, ніж у Гетсиманському саду, і понтії пилати множаться, як саранча, і суди ще лишаються судилищамиторжищами, і натовпи тітушок, що на службі у свинопасів, ще готові нас катувати. І наша історія хронічно хвора, і скалічіла Кліо ще плуганиться на нашу Голгофу, сахається і Донбасу, і Криму та боїться у Чорному й Азовському морях намочити навіть ноги… Бо українські галери ще долають важкі пороги у скривавленій Леті…
— Катерино Вакулівно, Ви вмієте нещадно таврувати “іуд”, але й героями захоплюєтесь не менш яскраво. Я пам’ятаю, як Ви чи не першою вітали волонтерський рух, називаючи волонтерів янголами добра і спасіння…
— Це дивовижне явище у нашому земному житті. Воно відкрило найсвятіші порухи українського серця, української душі. Ці приготування їжі нашими жінками, ці намальовані сердечка нашими дітлахами, ця високовольтна дуга всенародного милосердя і любові… Хто вони, ці люди, що годують, зодягають? Таки ж ці душі з найдорожчого металу, найвищої проби, найвищої земної ієрархії, наближені до ангелів 4ї ієрархії — наших охоронців. Вони часто не виявлені й не поціновані, ходять у робах, звуться узагальнено “волонтери”. Ми більше говоримо про “волонтерів” дармового, королів несанкціонованих відборів, що в “тлумачному словнику” народу звуться злодіямиказнокрадами. Називаємо їх господарями життя і які великі безчесні статки обміняли на тваринний страх і скописько охоронців тіла. Насправді господарями життя і є оті непізнані ангеливолонтери, а, може, і планети, бо маючи їх, Бог не обриває на ній життя і Земля ще крутиться на своїй орбіті.
Мій роман закінчується розділом “Фавор”. Це непохитна віра у щасливу долю України. І вона буде! Адже он скільки їх явили злотосрібло своїх душ. Он і кінь зі скривавленими уздечками рветься викупатися і змити кров у нашій вічній ріці. І наша Кліо, щаслива і переможна, змиє не лише ноги у наших морях, а й прийме омовіння і розповість наступним поколінням українців про цей довгий і тяжкий сон нашої Голгофи. Як важко і трагічно народжувалася Нація, держава і як у злобі й ненависті захлиналася московська орда, як Велика Правда Божою рукою роздягала до голизни убогий, брехливий і юродивопотворний “русскій мір”. І це звучатиме на нашій переможній горі Фавор.
— Редакція “Слова Просвіти” бажає Вам творчого натхнення і здоров’я, вдячних читачів і справедливого визнання. Дякуємо за розмову!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment