Кличе, як рідна мати

Михайло СОПІВНИК
Про історію зародження і діяльність товариства “Просвіта” у моєму рідному селі Блищанка Заліщицького повіту на Тернопіллі я писав у “Слові Просвіти” (ч. 44 за 2013 р.) напередодні 145-річчя “Просвіти”.
А ось уже “Просвіті” — 150! У чому секрет такого довголіття? “Просвіта” — Великий дзвін українства. Саме вона виплекала плеяду патріотів України, що ставали до лав Українських Січових Стрільців, вояків Української Галицької Армії, членів ОУН, партизанів УПА. Як і в наші дні, одними з перших стали до лав добровольчих батальйонів, щоб зупинити московсько-ординську навалу на Донеччині, вступили до Збройних Сил України, воюючи зі споконвічним нашим ворогом Московією на сході України. Саме за це її любив і поважав український народ, саме за це “Просвіта” завжди була затребувана для нашого народу. Саме в цьому суть існування товариства “Просвіта” уже протягом 150 років. Саме за це її так люто ненавиділи й ненавидять внутрішні й зовнішні вороги України.

Скільки за цей час політичних партій, громадських організацій, і в минулому, і сьогодні, засновувались і зійшли в небуття, а “Просвіта”, хоч її не раз закривали, забороняли, знищували її провідників, відроджувалась. У “Просвіту” вступали кращі з кращих, її лави завжди поповнювали високоморальні авторитети української інтелігенції, за якими йшла громадськість, особливо молодь.
Просвітянські товариства Західної України з Дня заснування 8 грудня 1868 року, а з 1905 року і Великої України “…здійснили великий перелом на ниві культурно-освітнього розвит­ку української нації, виховуючи у підростаючого покоління християнсько-родинну мораль, любов до Матері-Землі української, глибоку віру і творчу волю до перемоги, до єдності, до жертовної праці” (Н. Мизик “За тебе, свята Україно”). Це було, є, буде, бо це сутність діяльності “Просвіти” через усі 150 років. “Просвіті” таланило на провідників (і це теж є ґрунтом її живучості), вони не відривалися від свого народу, сповідуючи заповіт о. Йосипа Заячківського, даний на установчих зборах 08.12.1868 р. у Львові. “Хоч як високо піднесла би вас доля, не дайтесь відірватись від вашої матері — від народу! Тоді лише ви будете сильні в народі, а нарід вами славний! О то просить вас нарід моїми устами”.
Ці слова були напутніми для просвітян завжди й особливо теперішньому багатотисячному загонові на всіх теренах України і поза її межами. Переконливий приклад життєдіяльності “Просвіти” в моєму рідному селі Блищанка, організаційним початком якої можна вважати 1875—76 роки, коли завершили будівництво народної школи. Подвижниками і провідниками Блищанської “Просвіти” були: Василь Черник — засновник “Просвіти”, багатолітній війт села; Микола Колопенюк — перший керівник “Просвіти” у 90-х роках ХІХ ст. до 30-х років ХХ ст., учитель; Матей Черник — дорадник “Просвіти”, катехит народних шкіл; о. Роман Воробкевич — духовний провідник “Просвіти”; Кирило Стадник — другий голова “Просвіти”, в 30-х роках минулого століття; Леон Гошовський, Михайло Площанський — керівники хору товариства “Просвіта”; Пилип Гошовський — ідейний наставник “Просвіти”, учитель, письменник; Микола Гошовський — керівник товариства “Сокіл”; Віктор Ільчук, Іван Рибцуник — керівники товариства “Луг”; Омелян Белінський — керівник духового оркестру в “Просвіті”; Ілько Рибцуник — завідувач бібліотеки “Просвіти”; Михайло Федорчук — керівник “Рідної школи” та гуртка “Молодого хлібороба”.
Василь Черник народився 1846 року в селі Блищанка в заможній селянській родині. Був національно-свідомим і палким патріотом України, активним просвітянином. Мав великі організаційні здібності. З його волі розрізнена просвітницька робота окремих грамотних ґаздів, у хатах яких збирались селяни, читали газети і книжки, була започаткована організаційна робота “Просвіти”. Він зініціював будівництво у селі народної школи. Її будували громадою села. Ця будівля і сьогодні служить селу. В 1958—68 роках збудували нову восьмирічну школу за директорства Григорія Юхимовича Федорчука (початок будівництва) і Василя Тадейовича Горина (закінчення будівництва).
У 1908—09 рр. під орудою В. Черника як голови церковного братства в селі збудували кам’яну дзвіницю на три дзвони при церкві св. Івана Богослова. З родини Василя Черника вийшли громадські й культурні діячі-просвітяни: отець Матей Черник — кахетит народних шкіл, Ілько Черник — вояк Українських Січових Стрільців, внучка Марія з чоловіком Зиновієм Вербицьким були керівниками теренової сітки ОУН-УПА. Їхній внук Юрій Вербицький — Герой Небесної сотні, Микола Федорчук одружений на Марії, доньці Василя і Докії Черників, був кошовим отаманом “Січі” в Блищанці й Добровлянах, Михайло Федорчук — син Миколи і Марії, був директором “Рідної школи”, що діяла при “Просвіті”.
Василь Черник був беззмінним референтом школи, на базі якої проводили просвітянську роботу, до побудови 1934 року Народного дому (читальні) “Просвіти”. Відійшов пан Василь у засвіти 1925 року, залишивши по собі добру пам’ять.
Багато добрих справ для “Просвіти” зробив сільський учитель Микола Колопенюк, якому путівку в життя дав Василь Черник.
Микола Колопенюк був справді народним учителем. Понад 20 років навчав учнів любити рідну землю, пісню, звичаї, обряди, традиції, знати історію України. Закуповував за власні кошти для читальні “Просвіти” газети, книжки. Виховував учнів у патріо­тично-національному дусі, що мало плідні результати в подальшому житті села. Протягом його учительства “Просвіта” ставала українською організацією за формою і змістом, гартувала патріотів для подальшої боротьби за вільну Україну.
1920 року під час короткої окупації Галичини більшовиками Микола Колопенюк довідався (штаб москалів був у школі, де він проживав), що більшовики готують розправу над Осипом Маковеєм. Він відправився у Заліщики і сповістив про це О. Маковея, якого до ранку перевезли човном через Дністер на Буковину. Таким чином О. Маковей був врятований.
Енергійна й національно-патріотична робота вчителя Колопенюка не влаштовувала польську владу. У нього були постійні протиріччя з владою, особливо в 30-ті роки, коли гніт польської влади на українців посилився, М. Колопенюка відсторонили від учительства. Він був змушений виїхати до Канади, де і відійшов у вічність 1944 року.
Після М. Колопенюка уже на початку 30-х років і до вересня 1939 року “Просвітою” керував і опікувався Кирило Стадник. Він вів аматорський гурток, який був дуже популярний. Саме завдяки енергії, організаторським здіб­ностям і подвижництву Кирила Стадника 1931 року в нашому селі почалося будівництво Народного дому “Просвіти”, яке закінчилось 1934-го.
Саме з побудовою Народного дому культурно-просвітницьке життя села мало найбільший розквіт, а “Просвіта” була затребуваною організацією. При “Просвіті” діяли, крім аматорського гуртка, хоровий, яким керували Леон Гошовський і Михайло Площанський. Розширили бібліотеку “Просвіти”, якою опікувався Ілько Рибцуник, що врятував бібліотеку ще 1914 року від москалів, котрі окупували Галичину й були на теренах нашого села 10 місяців. Лінія фронту була за 2 км від села.
К. Стадник народився 1895 року в сусідньому селі Дуплищах. У Блищанці оженився. Мав великі організаторські й керівні здібності. Всі громадські справи виконував досконало, не шкодуючи ні часу, ні здоров’я, був великим патріотом України. У квітні 1940 року більшовицька влада заарештувала К. Стадника. Тримали його в Чортківській тюрмі, засудили і вивезли в Архангельську область, де він зник безвісти.
“Просвіта” від початку стала матір’ю таких гуртків і товариств, як “Товариство українок”. Організували товариство “Луг”, керівниками якого були Віктор Ільчук і Іван Рибцуник. Це була масова молодіжна організація при “Просвіті”. Окремим гуртом з “Лугу” виділився і діяв при “Просвіті” “Сокіл” — як військово-спортивне товариство, членами якого були переважно хлопці. Керував товариством “Сокіл” Микола Гошовський. Хлопці охоче опанували військову виправку.
При “Просвіті” діяла “Рідна школа” і гурток “Молодого хлібороба”, якими опікувався Михайло Федорчук (мій вітчим), що мав агрономічний вишкіл у празькому університеті (був туди направлений “Просвітою” на навчання). Він прищеплював молодим господарям любов до своєї землі, до професії хлібороба, за що мав велику повагу в селі.
Докладали чимало зусиль до життєдіяльності “Просвіти” нашого села отець Матей Черник, отець Роман Воробкевич, учитель Пилип Гошовський. Варто зазначити, що священики й учителі були осердям ідейно-виховної роботи у “Просвітах” Галичини.
Отець Матей Черник народився 1881 року в селі Блищанка в родині заможних селян Василя і Докії Черників. Матей, закінчивши сільську школу, навчався у Кіцманській, відтак у Коломийській гімназіях. Потім у Львівській семінарії. 1906 року прийняв священиче положення з рук митрополита А. Шептицького. Його послали до Інсбрукського університету в Австрії. Після закінчення студій доручили християнське виховання молоді — посаду катехита ­народних шкіл, учительської семінарії та гімназії в Чорткові. Будучи щоліта на вакціях у рідному селі, привозив десятки книг, газет для читальні “Просвіти”. Виступав із проповідями на службі Божій, на зустрічах з громадою села. Був дорадником у роботі “Просвіти”. Працюючи на державній посаді, о. Матей відстоював права українців. Своїх учнів навчав не соромитися рідної мови, обряду, звичаїв, традицій, що було дуже важливо, зважаючи на велику кількість польського і єврейського населення в Чорткові. Усе своє життя о. Матей присвятив вихованню молоді в релігійному й патріотичному дусі в любові до України.
О. Роман Воробкевич народився 1902 року на Станіславщині (Івано-Франківщина) у родині службовця-колійника.
1934 року він отримав із допомогою о. Матея Черника Угриньківську парафію, куди входили села Угриньківці, Блищанка, Харитонівці. Багато сил і енергії він віддавав роботі в “Просвіті”, прищеплюючи вірянам любов до Бога, до своєї землі, до України. Ретельно працював з учнями в школі. Урочисто проводив обряди першого Причастя дітей. Такої роботи о. Роман не змінив і після приходу більшовиків 1939 року. Новій владі це не сподобалося. Отримавши сигнал про неминучий арешт, священик вісім місяців, аж до приходу німців у липні 1941 року, переховувався у підпіллі.
“Просвіту” офіційно німці не заборонили, але вона не мала й розквіту. Вони забирали примусово молодь на роботи в Німеччину. Моя матуся Марія, активна просвітянка, на сьомому місяці вагітності мною потрапила під облаву і її забрали на збірний пункт у Заліщики для відправки в Німеччину. Їй удалося втекти. Вона вийшла на подвір’я і показала вартовому німцеві на туалет у кінці подвір’я. Німець, зрозумівши її намір, махнув рукою. Мама, вийшовши з туалету, не пішла в будинок, а пішла в місто. Німець, помітивши її, відвернувся. Мама повернулася додому, дякуючи Господу і тому німцеві. І я народився в Україні, а не в Фатерлянді.
Отця Романа не минув арешт. 1946 року на відмову зректися греко-католицької віри о. Романа Воробкевича засудили на 10 років ув’язнення. Подальша його доля невідома.
Із приходом “визволителів” 1939 року “Просвіту” як буржуазно-націоналістичну організацію заборонили. Читальню розгромили. Усіх керівників “Просвіти” нашого села репресували. Лише Леон Гошовський не потрапив у ці жорна. Він помер 1939 року перед приходом більшовиків. Зате вони помстилися його сім’ї після повернення 1944 року. Дружину Антоніну закатували у Заліщицькій тюрмі. Старших доньок Павліну, станичну ОУН, і Леонію, зв’язкову, засудили на 15 років. Молодших дітей Ольгу, Романа, Богдана вивезли у Сибір як сім’ю бандерівців.
4 січня 1941 року НКВС зааре­штував учителя Пилипа Гошовського. Пилип народився 1891 р. в селі Блищанка в багатодітній селянській родині (7 синів і 3 дочки). Ще у сільській школі мав великі здібності до навчання. Батько за порадою М. Колопенюка віддав сина на навчання до Заліщицької учительської семінарії, яку він закінчив, склавши матуру при директоруванні Осипа Маковея.
З початком І Світової війни Пилипа мобілізували до австрійського війська. 1918 року перейшов до УССів, де взяв участь у листопадовому зриві (01.ХІ.18 р.)
і проголошенні ЗУНР. Далі був учасником війни з поляками в лавах Української Галицької Армії. З її злетами і поразками відступав за Збруч, був у чотирикутнику смерті. Вижив, пройшовши це пекло, повернувся в село, де його арештувала польська влада й інтернувала в табір для полонених. Після звільнення емігрував до Чехословаччини, де закінчив у Карловарському університеті педагогічні студії і переїхав на Закарпаття, яке тоді було в складі Чехословаччини. Працював в Ужгородському театрі. Писав п’єси, малював декорації, проводив українську патріотичну роботу в театрі й місті. Чеська влада змусила його залишити Закарпаття. Пилип повернувся у Галичину і влаштувався учителем при “Рідній школі” в м. Ходорові. На вакаціях у Блищанці присвячував себе праці у “Просвіті”. Написані ним п’єси “На широких степах України”, “Брат на брата”, “За волю України”, “Зайда” були зіграні на сцені Народного дому нашого села, а також їх ставили по всій Галичині. Ці п’єси мали великий успіх і патріотично впливали на людей. Тож їх помітила більшовицька влада, яка знищила його як дуже “небезпечного врага”. Його закатували у Львівській тюрмі по вул. Лонцького 1941 року. Недоля спіткала і його брата Миколу.
Микола Гошовський, уродженець с. Блищанка, був у лавах Українських Січових Стрільців. Щоб його не інтернували поляки у табір для полонених, він виїхав до Канади на заробітки. Після 4-х років повернувся в рідне село. Брав активну участь у життєдіяльності товариства “Просвіта”. Спочатку був засновником і головою товариства “Луг”. Багато зробив для згуртування сільської молоді. З “Лугу” було виділено спортивне товариство “Сокіл”, беззмінним керівником якого став М. Гошовський. З соколами проводили політичну підготовку, прищеплюючи любов до України і готовність стати на її захист.
У квітні 1940 року Миколу заарештували, і він зник безвісти.
Із поверненням совітської влади в квітні 1944 року (“других совітів”) “Просвіту” знову знищили, але культурне життя в селі почало відроджуватися. Про “Просвіту” більшовики воліли б забути. Але в селі залишились жити люди, які були активними просвітянами, симпатиками ОУН-УПА. Вони жили не тільки спогадами про “Просвіту”, а й її змістом і формою. Відновили бібліотеку, аматорський і хоровий гуртки. Заснували семирічну школу. Основну роль у становленні культурних заходів відігравали вчителі школи й вихідці з сільської інтелігенції. Керівником і душею драмгуртка став Ярослав Стадник, син Кирила (голови “Просвіти”). Це був обдарований музикант і організатор. Помічником у нього був Михайло Лазарук. Ядро цього колективу — вчителі школи Богдан Смеричанський (директор), Надія Срібна, Марія Назаркова-Гагалюк. Сільські аматори Леон Срібний, Михайло Лозінський, Михайло Піхлик, Василь Рачик, Василь Воробець, Микола Воробець, Тетяна Проданик, Петро Ткачик, Ганна Дорош, Євген Воротнюк, Василина Піхлик. Були зіграні десятки українських п’єс “Мартин Боруля”, “Назар Стодоля”, “Безталанна”, “В неділю рано зілля копала”, “Сватання на Гончарівці”, “Наталка Полтавка” та інші.
У школі вчителька російської мови й літератури Марія Назаркова організувала учнівський драмгурток, в якому активну участь брав і автор. На всі вистави до Читальні (клубом ніхто не називав) збиралася вся громада села. У післявоєнні роки люди тягнулися до культури як ніколи. Але головним просвітницьким осередком у селі став хор, організований учителем співів Михайлом Джогою — народним музикою. Осердям хору були колишні просвітяни. У хорі співали донька Кирила Стадника Марія з чоловіком Йосипом, Омелян Сопівник і його дружина Ганнуся, Ольга Сопівник, мої брати Петро Глуховський і Омелян Гайворонський. Ветерани “Просвіти” Тетяна Нагірняк, Марія Лесюк. Масовості хору надавала молодь села. Це були діти й онуки батьків просвітян. Сільський хор був постійним учасником районних та обласних фестивалів.
Кінець 80-х і початок 90-х років минулого століття ознаменувався національно-патріотичним відродженням і боротьбою за Незалежність України. У селі постав Народний рух України. Головою обрали Петра Мисика, колишнього політв’язня московських таборів. Ядром РУХу стали колишні члени-ОУНівці Іван Рибцуник, Леон Друзик, Томко Богачевський, активна молодь села. Однак рухівська організація не стала масовою. Люди ще боялися. Водночас відродили товариство “Просвіта”, організатором і керівником якого стала Ганна Горішна, донька Івана і Тетяни Рибцуників, активних просвітян та багатолітніх політв’язнів. Будучи в рідному селі, в одній із розмов із Ганнусею я порадив і допоміг відродити товариство “Просвіта”. Ганнуся взялась за цю справу. Залучила до роботи односельця — в минулому учителя і виселенця з родиною на Урал Михайла Натуркача, який ще добре пам’ятав діяльність довоєнної “Просвіти”. Він був для Ганнусі руками і ногами. Вони в цей час працювали: Ганнуся над фотоальманахом, а Михайло — над книжкою “Блищанка — історія села”. Він закликав учителів і учнів старших класів і активних односельців на збори та різні заходи, приурочені визначним датам і святам. На цих заходах обов’язково обговорювали різні політичні події в світі й Україні. Добре знаючи життя при совітській владі на власному досвіді, обоє були вчителями і разом були на висилці на Уралі. Ганна Іванівна і Михайло Данилович виховували учнів, які стали активними просвітянами в пошані до батьків, до рідних і старших людей.
Стараннями Ганни, голови осередку “Просвіта”, здійснили постановку п’єси Івана Франка “Украдене щастя”, присвячену до дня народження Тараса Шевченка. У головних ролях були задіяні просвітяни Василь Лесюк (Микола) та Євген Джога (Михайло). Люди з радості і співчуття плакали, коли Микола співав пісню на слова І. Франка “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, а Михайло грав на скрипці. Обоє виливали душу у своєму нещасті.
По неділях після служби Божої у церкві до Ганнусі приходили люди, щоб погомоніти, обговорити світові й хатні новини. Такі сходини єднали людей у їхніх поглядах і скріплювали віру в краще України.
Побувавши на одній такій сходинці, будучи у відпустці, я багато зрозумів і відчув значення і роль “Просвіти” і її затребуваність для загалу громадськості одного села, а відтак і для України, що й зумовило мене взятись за написання цієї публікації, звернувши особливу увагу на роль особистостей у життєдіяльності “Просвіти”. У цьому ще більше переконався, коли Ганни Горішньої не стало, як від одної свідомо-патріотичної, активної людини багато залежить у життєдіяльності організації чи колективу.
Тож своїм 150-літтям “Просвіта” завдячує таким людям, які жили і діяли жертовно в ім’я свого народу, наближаючи і здобуваючи йому волю в своїй державі-Україні, які сьогодні віддають свою енергію, час і здоров’я, працюючи на різних гілках у цій громадській організації в Україні: сільських, міських, районних і обласних товариств “Просвіти” за мудрого керівництва голови Центрального правління Павла Михайловича Мовчана, який зберіг організацію у цілості й згуртованості.
З роси і води тобі, “Просвіто”! Щоб слова з твого гімну стверджувались і у минулому, і в сьогоденні та в майбутньому.
“Просвіта” кличе,
як рідна мати,
Всіх, хто хоче вчитися,
як жить.
Гей же браття, сестри,
час нам піднятись,
Бо лиш “Просвіта”
нас ущасливить.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment