Ми мусимо бути сильні

Цьогорічний роман “Обличчям до стіни” письменниці й громадської діячки Віри Китайгородської висунуто на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка. Про роботу над ним і не тільки — наше інтерв’ю.

— Пані Віро, я прочитала Ваш роман за півтори доби. Просто відклала усі справи і читала, а дещо по кілька разів перечитувала з олівцем. І у мене склалося враження, що ця річ теж написана всього за кілька діб (так щільно, що ніде голкою штрикнути). А через деякий час зловила себе на думці, що Ви писали його довше, ніж живете на світі. Як відбувалося насправді?
— Очевидно, ближча до істини друга версія. Це якщо міряти емпірією часу. Насправді ж роман фізично писала переважно після кожного судового засідання як намагання спротиву і надії, і порятунку від зневіри. Мене запитували колеги, чи були до цього занотовані деякі епізоди чи записи (з давніх спогадів чи міркувань). То я відповідаю: ні, не були. Весь шквал і весь штиль моїх емоцій до цього зберігався у вигляді уламків корисних і шкідливих покладів у моїй голові. І раптом усе збурилося.
— Дехто вважає, що роман “Обличчям до стіни” автобіографічний. Це насправді так?
— Так, це автобіографія мого народу приблизно за останнє століття. Правда, вона дуже фрагментарна. Але кожен із цих фрагментів мої сучасники можуть доповнювати своїм змістом, своїми історіями, міркуваннями і висновками.
— А що головне тут, які Ваші висновки, що Ви хотіли сказати всьому світові?
— Передусім — що наш народ, кожна його, як кажуть на Буковині, фамілія — це не просто кілька фізичних осіб одного кореня, здатних їсти, спати і рухатись. Це — високорозвинена цивілізаційна, творча, енергетична, духовна матриця, яка дає подібні собі відростки. Словом, це — вселенський унікум за організацією перебування на цьому світі і підготовкою переходу в інший вимір.
І друге, на чому я хотіла наголосити, це те, що з цим дивовижним народом постійно воюють кочівники і ледарі, які шукають собі благодатної землі й дармового харчу та робочої сили.
— Але у Вашому романі є чимало антигероївсучасників, які нібито теж українці.
— Це не українці. Це занесене на нашу територію перекотиполе у людській подобі.
— Ваш перший наклад розійшовся за тиждень. Знаю, що не з книгарень, бо, як прочитала у соцмережах, були охочі викупити в одні руки весь наклад.
— Так, були навіть погрози видавцеві. А наклад розійшовся під час презентацій та зустрічей. Я не сподівалася на такий ажіотаж. Моя літературна стежка не дуже прямовисна, не епатажна. Можна вважати, навіть мною і приглушена. В юності я сподівалася, що у разі мого таланту його колись обов’язково помітять.
Потім після кожного мого різкого виступу, статті чи твору мені “давали по писку”.
І ось 2012 року, за царювання Януковича і компанії, з нами повелися особливо “изощренно” (їхньою мовою).
Мене вжалили через абсурдний арешт мого чоловіка — хірурга вищої категорії, пацифіста і абсолютно не захищену з точки зору якихось вивертань і кон’юнктур людину. Просто лікар, просто порядний, просто син учительки і бригадира тракторної бригади, якому за шафу в кабінеті лейтенант убезу підкинув сто євро.
Із цього почалася нова епоха у житті двох українських інтелігентів у першому поколінні.
“Людей убивають, а ви переживаєте за якісь копійки”, — дехто намагався нас втішити. Але ж убивство фізичне і вбивство доброго імені, як на мене, майже рівнозначні…
“Таких, як ви, зараз у країні сотні. Єдине, що у нас немає статті за політику, адже її перейменували на економічний злочин”, — казали інші.
Уявляєте, на тлі заводів, теплоходів, крейсерів, літаків, приватних церков і гробниць як жахливо звучить “економічний злочин” у розмірі ста підкинутих євро…
Мені хотілося всьому світові розповісти правду, але світові було не до цього.
Проте багато хто зі співчуваючих приходив і розповідав свої історії. І у всіх ішлося про репресії щодо діда і баби, вуйни і вуйка, сестри чи брата, матері чи батька. Це відбувалося за різних систем, імперій і царів, але всі вони судами, слідствами, каторгами, засланнями воювали з українцями.
До слова, жодного з великих українських митців, політиків чи винахідників, науковців не оминула караюча сокира.
— Поза тим, Ваш роман, тобто Ваша епопея абсолютно не депресивна, там багато вселенської любові до того, від кого Ви народилися, до всього великого селянського роду, його традицій, моралі, способу співжиття, аж до всесвіту, в якому щосекунди відбувається мільйони переберій, переверзій і вертепів.
— У перші години арешту чоловіка я втратила пам’ять. Я забула, як мене звати, яка моя адреса і взагалі, хто я.
І коли свідомість почала до мене згодом повертатися, вона вдарила у мій мозок океаном спогадів, насамперед наймиліших, найсолодших. Очевидно, так спрацював захисний бар’єр організму або так вирішив мій янголохоронець.
У мені розчинялися зло, ненависть, розпач. Я могла повернутися в часі й у просторі у лагідний світ без прокурорів і суддів.
Але ж насправді вони були і нікуди не зникли — убезники і обозники, які очолюють наркотрафіки і продаж людей, адвокати і обвинувачувані, нишпорки і запортки. Ціла система в системі, бізнескоаліція, яка значно переважає за силою коаліцію у Верховній Раді.
Не знаю, чи бачив мене хтось зі знайомих, коли я бігла розкустрана по вулиці Університетській і безголосним голосом волала: “За що?”
Очевидно, було за що. Треба було, мабуть, жити іншим життям…
— У Вас було чимало презентацій у різних аудиторіях. Чи зацікавило (тобто чи зачепило) молодь написане Вами?
— До речі, таке ж питання прозвучало під час зустрічі з бібліотекарями Києва у Будинку письменника. Насправді нашій молоді пропонують сьогодні дещо інший літературний формат, де у пріоритетах такий собі скрабовий жаргон, де не соромлячись навіть дітей звучить занесений від північного сусіда вірус матуперемату, полунички і сексизму.
Все це доладно “упаковується” в яскраві обкладинки, і цілі продюсерські центри працюють над їхньою рекламою і розповсюдженням.
Але коли до молодих людей, студентства звертаєшся добротною українською мовою, вони стають дуже уважними, і вже на п’ятій хвилині бесіди змінюються навіть на обличчях, відбувається контакт просвітлення, співучасті, однодумства. Молодь хоче жити у правовій державі, вона готова брати на себе багато зобов’язань, вона хоче знати свою справжню історію. З нею треба бути відвертими і чесними. Це — обов’язок кожного письменника, кожного митця.
— Чи не вважаєте Ви, що останнім часом якось знівельовано статус письменника у суспільстві? Що митець із перших планів перемістився на задвіркові позиції?
— Раніше державна ідеологія намагалася щонайширше використовувати письменницькі труди для зміцнення своїх позицій, робила своїми постулатами навіть золотоустівські заповіді. А що вже експлуатувалися людинолюбчі та правдоборські ідеї Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Юрія Федьковича… Те, що не вдалося пересилити своїми гаслами та ідеологемами, було оптимально задекларовано і відексплуатовано.
Віднедавна політики стали у підході до слова вишуканішими, ніж навіть їхні радянські попередники. Вони навчилися вправно маніпулювати словом, — і зайняли у суспільстві “інтелектуальні” пріоритети. І за кілька десятиліть суспільство почасти почало забувати прізвища геніїв, а натомість запам’ятовувати обличчя та імена з білбордів.
Стався переділ цінностей — і знову не на користь письменника, митця. На велику сцену, в ефір і телепростір зайшли криголами шоубізнесу з відповідними атрибутами: тисячі софітів, надпотужний звук і багато голих тіл.
Як із цього всього відшпортати душу, як почути мембранний голос істинного поета? Як вирізнити добре відредаговану і зрежисовану кон’юнктуру від справжніх почуттів і намірів?
Для цього треба мати неабиякі знання, досвід і внутрішню інтуїцію.
І все ж українська культура, зокрема і література, таки розвиваються, з’являється багато малих і великих проектів, і від громадських ініціатив, які заявляють про себе на весь світ. І найважливіше — у нас дуже активна творча молодь і надзвичайно талановиті діти — український ренесанс.
— Як вважаєте, чи можна Ваш роман назвати оптимістичним? Що думаєте про сьогоднішню ситуацію в державі?
— Треба знайти у собі мудрість стати хорошим пророком. Як казала колись моя бабуся Ольга, не можна завічати на зле. Тисячі наших українців сьогодні кладуть душу і тіло за кожного із живих і ще ненароджених, за кожен сантиметр нашої землі. До сонму українських святих щодня додаються нові праведники. Має постати справжня велика держава, зосереджена довкола ідеї самодостатності мови, культури, релігії. На цій основі виросте український бізнес, не зажерливий, не обгороджений десятиметровими парканами, а такий, як Мазепи, Терещенки…
Тільки ворог України може сьогодні провокувати внутрішню війну. Ми мусимо бути сильними, хай навіть і через силу.
Бо у нас є все для того, аби пожити “у цьому раю, на землі”.
— Про що Ви хотіли б чи уже пишете книжку?
— Про українську ідилію. Добру казку, яку ми вміємо сотворити, але ще не навчилися в ній жити.

Спілкувалася
Любомира ПАРАНЮК,
заслужений працівник культури України

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment