«Південний Буг» тече у мовне море

Ігор ФАРИНА,
літературознавець, член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких, м. Шумськ на Тернопіллі
Письменник Улас Самчук у трилогії “Волинь” говорив, що маленька річка тече до більшої, а вже потім вливається у море. Щось подібне маємо з “Південним Бугом”. Друге число альманаху творить словесний потічок ріднизни, який наповнює мовне море.

Подібну аналогію вважаю доречною. Вже хоча б тому, що випуск повністю присвячений важливості мовної політики у житті українців. Зокрема, це яскраво видно на прикладі розділу “Мова — дар Божий”.
У своїх друках Петро Маліш, Кузьма Матвіюк, Віталій Мацько, Михайло Цимбалюк зачіпають ті чи ті аспекти проблеми. Звісно, тут не все так просто. Здебільшого творча уява авторів “кружляє” птахом над гніздом загальновідомості. І за це їм можна було б подорікати. Але, як кажуть, кожна “палиця має два кінці”. Розмисли про повторюваність фактів розвіюють, наче дим з яблунь, коли бачиш неординарність викладу. Бо в цьому випадкові вона існує.
Є ще один нюанс, який привертає увагу. Якщо уже згадувати розділ, який прямим текстом говорить про мовну проблематику, то інші торкаються її контекстуально. Скажімо, проза, в якій представлено твори Василя Горбатюка, Миколи Сумишина, Броніслава Грищука, Артура Закордонця, Олексія Тимощука та інших (загалом 13 авторів), дає прозорі натяки на творчу триєдність. Поперше, думається про тематичність. Приміром, Василь Горбатюк у новелі “Гіркий мед” посвоєму розповідає про жахіття голодомору. В уривку з роману “Неволя Волиці” Микола Мачківський занурює читацьке сприймання у роки Другої світової війни. А Микола Сумишин неперебутньо торкнувся теми кадебістського свавілля у тоталітарні роки. Подруге, вражає різновидність одного жанру. Валентина Байталюк, Петро Маліш “заговорили” образками. Олексій Тимощук запропонував художньодокументальне оповідання. Промовистою є і прозопоезія Миколи Клеца. У розділі “Проза” маємо також уривки з романів, документальної повісті, оповідання, новелу. Потретє, усі ці тексти агітують за рідність зануренням у мовні глибини. Бо в них знаходжу чимало цікавих слівець: “вугол”, “перебрехи”, “змервлене”, “небогін”. Без особливих лінз бачення знаходимо привереди, метафори та образи “сонце наглядає за жнивами”, “покотом спить листя”, “зміюка асфальту”, “сльотава невтішність”… (Дехто каже, що це поетизми, які є зайвиною для прози. Категорично не згоден. З одного боку мовні цікавинки — свідчення оригінальності авторського стилю. А з другого? Хіба вони не “примагнічують” до рідномовності?)
Гадається і про те, чи не є таким “магнітом” поезія. Особливо тоді, коли читаєш вірші Павла Гірника, Оксани Почапської, Оксани Радушинської, Олени Ткачук. Бо знову доводиться говорити про існування неперебутностей. Серед метафоричних зблисків виокремлю: “громом хрещену дорогу” (Павла Гірника), “переплітає стежки помальованим листям” (Оксани Почапської), “на відстані вічності скрипка намацує ноти” (Оксани Радушинської). Заімпонували образи на кшталт: “крила віршів”, “бекон новітньої доби”, “привид останнього снігу”, “люстерко калюжі”, “прірва долонь”. У текстах є чимало неординарностей: “тремтлива вода мачинками скапує”, “іншопростір”, “привиди реальності”, “пасовиська осені”, “сонце фотонами стелить дорогу”. Є лише одна заувага до творів молодих авторів. Розумію, що представники цього покоління шукають свого виявлення. І не варто їм дорікати за певну банальність чи наївність деяких рядків. Хвороби росту! Але чи варто ховатися за літературність мовлення, забуваючи про нелогічність та діалектичність? До певної міри це стосується творів для дітей та гумору.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment