«Просвіта» в контексті українських перманентних відроджень

Юрій КОВАЛІВ,
доктор філологічних наук, лауреат премії імені Т. Шевченка, Київ

Закінчення. Поч. у ч. 43, 44, 46, 48 за 2018 р.

Наддніпрянщина переживала зрілість свого народництва, підтриманого силами, ідеями та енергією галицької “Просвіти”. Так у травні 1906 (Київ) було засновано очолену Б. Грінченком організацію, що займалася видавничою справою (з’явилося 36 науковопопулярних книжок), влаштуванням “літературноартистичних” вечорів і спектаклів, читанням злободенних рефератів — переважно на робітничих околицях Києва (Деміївка, Шулявка, Куренівка тощо), збиранням коштів на пам’ятник Т. Шевченку, особливо — заснуванням та укомплектуванням народної бібліотеки. Невдовзі осередки “Просвіти” функціонували, попри спротив влади, у Полтаві, Миколаєві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Житомирі, Кам’янціПодільському, МогилевіПодільському. Активними її співробітниками стали Олена Пчілка, Леся Українка, М. Лисенко, М. Коцюбинський, Д. Яворницький та ін. — як прихильники традиційної культурницької діяльності, так і модерністи. Чимало таких же утворень діяло в різних колоніях українців (Мінськ, Баку, Владивосток), у Вінніпеґу та в інших містах Америки, де опинилися перші українські трудові еміґранти.
Небезпечні для російської влади “просвітяни” зазнавали постійних переслідувань, про що з обуренням і сумом писав М. Коцюбинський у листах до В. Андрієвського та В. Гнатюка, констатуючи: “Ми стоїмо зараз поза законом”. Обраний головою чернігівської “Просвіти” (1906), він налагодив активні зв’язки з національно свідомою інтелігенцією Східної і Західної України, заходився формуванням бібліотеки, підготував реферат про життя і творчість І. Франка тощо. Не дивно, що такою діяльністю “зацікавилася” поліція, а наприкінці 1908 р. губернатор поклав край роботі “крамольного” товариства. Принижень особисто зазнала “просвітниця” Леся Українка взимку 1906—1907 років, переживши обшук, короткочасний арешт і нагляд поліції.
Однак репресивна система не могла зупинити оздоровчого ренесансного спротиву українства, про що свідчить діяльність Українського наукового товариства, створеного на межі 1906—1907 років у Києві. Воно мало свою філологічну секцію, прийняло редакцію львівського “Літературнонаукового вісника”. Журнал виходив до початку Першої світової війни за редакцією М. Грушевського, а в разі його відсутності (1912—1914) — Марії СтарицькоїЧерняхівської. Функціонували й такі українські видавництва, як “Світова зірниця” у Кам’янціПодільському (з 1906), “Слово” у Києві (з 1907) тощо. Поступово видавничий простір України заповнювала модерністська преса, якот “Артистичний вісник”, “Ілюстрована Україна”, “Світ”, “Українська хата”.
Надзвичайну вагу в інтелектуальному житті українства мало чотиритомне видання “Словаря української мови” Б. Грінченка. Письменник завершив зусилля великого авторського коллективу, починаючи з часів журналу “Основа”, коли М. Куліш мав намір надрукувати лексичний матеріал, зібраний Т. Шевченком, О. Марковичем, М. Номисом та ін. Але публікація “Опыта южнорусского словаря” К. Шейковського, очевидно, перешкодила реалізації цього проекту. Після того, як фрагменти словника потрапили до П. Житецького, після формування картотеки (Ганна Барвінок, П. Чубинський, М. Лисенко, П. Єфименко, Панас Мирний, О. Русов, О. Кониський, І. НечуйЛевицький та ін.), після кількох спроб редакцій В. Науменка й Є. Тищенка та оголошення друку на сторінках журналу “Киевская старина”, велика праця потрапила до Б. Грінченка. Недипломований філолог за дорученням редакції не лише з великою відповідальністю взявся до роботи, а й виконав її на високому фаховому рівні лінгвіста. Він часто виявляв свою волю, полемізуючи із замовниками (особливо з антипатичними йому старогромадівцями, які обмежували мову 1870м роком, коли ще не спостерігалося “кування” нових слів) про специфіку упорядкування, номінацій, статей, розширив лексичний матеріал з використанням видань П. Чубинського, М. Драгоманова, І. Рудченка, І. Манжури, В. Милорадовича, І. Франка, В. Гнатюка, а також Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Краківської академії наук, Харківського історикофілологічного товариства тощо, художніх творів Ганни Барвінок, П. Куліша, А. Свидницького, Панаса Мирного, І. НечуяЛевицького тощо. Деякі лексеми на літери Б, Д, Е, Є, Ф були або наново переписані, або заповнені новими, відсутніми тут словами.
Сумлінна дворічна “словарна неволя” по 10—12 годин без вихідних, починаючи з 1902 р., була належно поцінована Російською імператорською академією наук другою премією М. Костомарова (1906). Академік О. Шахматов вважав “Словарь української мови” “найкращим малоросійським словником порівняно з усіма, що досі вийшли”. Недарма солідна лексикологічна праця Б. Грінченка лягла в основу українського правопису, затвердженого ВУАН (1921), завжди ставилася в один ряд з аналогічними працями братів Я. і В. Грімм, В. Даля, Б. Лінде, Й. Юнгмана та ін. Це засвідчує визнання української мови як рівноправної й самоцінної серед інших мов, всупереч макабричним Валуєвським циркулярам, Емським указам тощо.
Неординарною подією тих літ було організоване 13 вересня (31 серпня) 1903 р. за ініціативою міського голови Трегубова відкриття пам’ятника І. Котляревському у Полтаві, коли вперше разом зібралися письменники Східної і Західної України. У цьому заході взяли участь як народники (М. Старицький, М. Лисенко, Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Є. Чикаленко, І. Стешенко, С. Єфремов, Г. Коваленко та ін.), так і модерністи (Леся Українка, В. Стефаник, Г. Хоткевич, М. Коцюбинський, І. Липа та ін.) або близькі до них (М. Чернявський, Любов Яновська та ін.). Вони засвідчили неподільність України, штучно розірваної між двома імперіями. Навіть російськомовна газета “Полтавський вестник” (1903. — 30 серпня) присвятила поетові спеціальний номер. Творчість І. Котляревського вважали містком між давньою українською літературою та новою, шанували за те, що він “не зрадив кревного народу”, “з вірою в силу рідного слова озвався до всіх станів Українців” тоді, як чимало краян відцуралися “народности своєї, запродували в рабство той нарід, що кров’ю добув собі і їм волю” (Олена Пчілка).
Російська адміністрація заборонила учасникам акції, крім галичан (О. Студинський, В. Сімович, Ю. Романчук, О. Левицький та ін.), до яких “прописався” М. Коцюбинський, виголошувати промови поукраїнськи. Такий “ганебний наказ” свідомо порушила Олена Пчілка, засвідчивши “моральну відвагу”, неабияку силу, що “крилася в отій “дивачці” (Д. Донцов). Її вчинок спантеличив урядових чиновників, які, маючи страх перед українством, посилили свою безпеку озброєними горцями. Письменниця аргументувала свій намір тим, що в цей день не могла привітатися з полтавцями “інакше як українською мовою”, пропонувала вшановувати І. Котляревського щороку.
Виявляється, що перед цим відбулася нарада письменників у М. Дмитрієва, на якій вони шукали вихід з дискримінаційної ситуації: або повторити поляків, які вшановували в аналогічному разі А. Міцкевича мовчки, або вдатися, за імпульсивною порадою М. Міхновського, до протесту. На другу пропозицію пристала Олена Пчілка. Коли її вчинок намагалася повторити чернігівка Ольга Андрієвська, її відразу брутально обірвали представники влади, незважаючи на обурення присутніх. Попри те, настрій українців був піднесений. Чимало учасників полтавської акції пережили своє національне прозріння, якот О. Олесь, який усвідомив себе українцем. Вони відчули в собі енергію відродження, як згадувала Олена Пчілка у статтях про М. Старицького, “Полтавське свято в пам’ять Котляревського”.
Основну промову виголосив І. Стешенко, “виявивши велику наукову усвідомленість і здатність до вдатної аналізи”. Другого дня була виконана хорова кантата М. Лисенка, спеціально написана з такої нагоди, показана вистава “Наталка Полтавка” за участю М. Старицького. Так чи так “провінційне свято” “набуло значення всеукраїнської демонстрації і стало знаменною подією українського життя громадського” (М. Зеров). То був рішучий спротив російському шовінізму, “початок боротьби за українську державність у ХХ столітті” (І. Дзюба).
Україні випало пережити трагедію революції 1905 р. та Першої світової війни, розв’язаної двома імперіями — Російською й АвстроУгорською, які правили кривавий бенкет на її території, не питаючи її згоди. Особливою жорстокістю відзначалися Москва, реанімувавши отруйну тінь Емського указу, а “визволення” Галичини перетворивши на руїну цього краю, де зчинилася “справжня оргія обрусительства”, “зараз же замовкали українські видання, зникали школи, нищились “Просвіти” і всі інші, навіть суто економічні, організації, за вітром і з димом пожежі пускались пошматовані українські книжки” (С. Єфремов). Російські сили здійснювали шовіністський погром не лише в Галичині, а й Східній Україні. Уже на початку війни було закрито всі українські періодичні видання, їхні редактори потрапили під жандармський нагляд або до війська. Лише поза межами України, в Москві, діяло видавництво “Промінь” й виходив однойменний тижневик за редакцією В. Винниченка, друкувався російськомовний журнал “Украинская жизнь” за редакцією С. Петлюри. Слово “українець” знову було заборонене (В. Винниченко).
Подією важливого значення в українській історії стало формування й структурування Українських січових стрільців, що поєднали в собі традицію Східної й Західної України, її прагнення об’єднатися в цілісну й незалежну державу. Вони поєднали в собі збройну й культурну волю, поновлювали пасіонарний досвід запорозьких козаків та модерного пасіонарія, були унікальним явищем у світовій культурі та в армії. Ще ніде в світі не існувало війська, особовий склад якого представляли інтелігенти, творчі особистості (зокрема поети, композитори, співаки), сповнені людської гідності й національної свідомості, спроможні вивести українство “з манівців, де тинялася наша політична думка перед страшним 1914 роком” “на широку й тяжку, вкриту курявою й кров’ю путь” (Д. Донцов).
Січові стрільці ще до створення свого легіону пережили еволюцію в надрах “Просвіти”, яка виховала новий тип національно зрілого українця європейського масштабу, у масових організаціях і рухах патріотичної, національно свідомої молоді (“Січ” у Відні, “Ватра”, “Соколи”, “Пласт”, “Молода Україна”, “Січові стрільці І”, “Січові стрільці ІІ”). З початком Першої світової війни чимало їх зголосилося брати в ній участь, але у складі українських військових формувань. Давши на це згоду, АвстроУгорщина скоротила шістдесят тисяч добровольців до двох, розкидала їх у різні військові частини. Спочатку віденський уряд пристав на пропозицію німців перетворити січових стрільців на українську армію, передислокувати їх через Туреччину на Кубань, аби вони звідти впливали на Україну, але на початку 1915 р. відмовився від свого плану, очевидно, боячись пасіонарних настроїв стрілецтва. Воно й справді, за зізнанням генерала Гофмана, боролося “не за австрійські інтереси, а за “Україну”, крім безпосередньої участі в бойових операціях, займалося просвітництвом на звільнених від Росії землях. Наприклад, на Волині січовики відкрили близько ста українських шкіл, прагнули позумітися з єдинокровними східняками, “уярмленими царською Москвою” (С. Петлюра), жити, як висловився сотник Д. Вітовський, у “вільній державі, Соборній Самостійній Україні!”.
Важливе надбання УСС — січові пісні, які синтезували в собі фольклорну й літературну традицію, нові художні віяння, були визнані народом як власні. Серед авторів поширених текстів, крім І. Франка, Ю. Федьковича, Б. Лепкого, С. Чарнецького та ін., часто згадують поетівбардів Л. Лепкого, Ю. Шкрумелюка, Р. Купчинського, М. Голубця, Г. Труха та ін. Їхні твори, що мали тісний зв’язок з народним мелосом, фольклоризувалися, стимулювали уснопоетичну творчість, викликали інтерес фольклористів, літературознавців, музикознавців, зокрема В. Гнатюка, Ф. Колесси, В. Витвицького, Б. Кравцева, Ф. Погребенника, О. Правдюка, Т. Салиги, Оксани Кузьменко та ін. Січові пісні склали в національній історії цілу епоху, стали художнім літописом героїчного чину українства.
“Просвіта” діяла не тільки на теренах України, а й за її межами, зокрема 1910—1922 рр. — на теренах Зеленого клину, де інспірувала створення Української Далекосхідної Республіки (Амурщина, Приморщина, Забайкальщина, Камчатка), яка спочатку мала свій центр у Владивостоці (1918), потім в МикольськуУссурійському (1919—1922). 24 червня 1917 р. у місті НікольськуУссурійському (нині Уссурійськ) почав роботу І Всеукраїнський з’їзд Далекого Сходу (11 червня за ст. ст.), на якому було порушено питання про пропагандативну роботу серед українців, що покладалося на товариство “Просвіта”, про потребу українських бібліотек і шкіл, друкування масових українських газет тощо, ухвалено рішення вимагати від Тимчасового уряду надання державної національної автономії Україні й Зеленому Клину, ухвалено рішення приступити до формування державних органів у Зеленому Клину, створення власного національного війська. Вищим представницьким органом Зеленого Клину стала Далекосхідна крайова Рада. Після московськобільшовицького розгрому українські громадські структури, зокрема й “Просвіта”, подалися до Харбіна, де за підтримки Японії було створено Українську національну колонію, яка сподівалася відновити Українську Далекосхідну Республіку, сформувала власний батальйон “Далекосхідна січ”, однак була знищена внаслідок окупації Китаю Червоною армією й капітуляції Японії (1945).
Розгляд становлення й еволюції “Просвіти” другої половини ХІХ — початку ХХ ст. має не лише історикопізнавальний сенс, адже її резистансна культурнопросвітницька практика не вичерпується певним періодом, що засвідчує подальша доля цієї організації, переслідуваної комуністичним режимом. Вона не вгасала в еміграції, стимулювала проголошення незалежної Карпатської України, активізувалася під час Другої світової війни і в контексті похідних груп ОУН, які боролися з німецькими окупантами, і на теренах понищених Польщею в роки міжвоєнного двадцятиліття Холмщини й Підляшшя, і за сучасних умов, коли йдеться про нагальну потребу відновлення національної ідентифікації українства, розбудови іманентної національної інфраструктури, потреби становлення України як повноцінного суб’єкта власного буття. Такими проблемами переймається сьогоденна “Просвіта”, яка інтегрує в собі досвід попереднього культурнопросвітницького руху.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment