«Сонного духу не було – хрещені вогнем його не знають»

Полтавська «Просвіта» видала і презентувала книгу вибраних творів Людмили Старицької-Черняхівської

Ганна ДЕНИСКО,
журналіст
Це вже чотирнадцята книга із серії “Просвітницька книгозбірня”, яку започаткували полтавські просвітяни, продовжуючи справу своїх попередників, котрі несли українське слово в маси століття тому. Увійшли до неї драма “Іван Мазепа”, статті “Двадцять п’ять років українського театру”, “Хвилини життя Лесі Українки”, “Спогади про М. В. Лисенка”, “В. І. Самійленко. Пам’яті товариша”. А “Слово до читача” Миколи Кульчинського і вступна стаття Юрія Хорунжого вирізьблюють перед нашим духовним зором постать авторки, яка все життя присвятила справі визволення українського народу з московського ярма, загинула у цій боротьбі сама, втратила кохану доньку, але… “Ніщо не гине в світі!.. Все ожива, минуле не вмира!” — ці рядки з драми Людмили СтарицькоїЧерняхівської “Гетьман Дорошенко” спливають у пам’яті, коли думаєш про її подвижницький і страдницький шлях.

Це видання дуже на часі. Не тільки тому, що 29 серпня 2018 року виповнилося 150 літ від дня народження Людмили СтарицькоїЧерняхівської — видатної письменниці, невтомної трудівниці на громадській і культурній ниві, а й тому, що сьогодні в боротьбі з московськими агресорами та їхніми полигачами слово цієї незламної доньки українського народу — така ж бойова зброя, як і шабля її предка князя Старицького, котрий пристав до запорозьких козаків, бо став ворогом Івана Грозного — такого самого виплодка диявола, як нинішній цар московитів Путін.
Полтавці вважають Людмилу СтарицькуЧерняхівську своєю землячкою, бо серед її предків — сотники, хорунжі й обозні Полтавського та Миргородського полків; Лука Семенович Старицький був полтавським протопопом у 1665—1671 роках.
Під час презентації книги у відділі соціокультурної діяльності Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського редакторупорядник видання, народний депутат України 3—6 скликань, голова Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Микола Кульчинський наголосив: “Історичні драми Людмили СтарицькоїЧерняхівської, зокрема “Іван Мазепа”, неперевершені. Її життєвий шлях, насичений неймовірною діяльністю, потребує осмислення і засвоєння сучасним суспільством. А блискуча письменниця, незламна духом українська патріотка з давнього князівськокозацького роду Рюриковичів, закатована російськими комуністичними окупантами, більш ніж будьхто заслуговує і на вдячну пам’ять нащадків, і на прочитання її творів”.
Микола Кульчинський розповів про формування світогляду Людмили Старицької, доньки корифея українського театру Михайла Старицького і Софії Лисенко, сестри композитора Миколи Лисенка. Як зазначала сама Людмила Михайлівна, вона належала до виняткового покоління: “Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку. Нас було небагато таких українських родин; решта ж нашої дитячої суспільности, з якою нам доводилось раз по раз здибатись, були змосковлені дітипаненята”.
Козацькошляхетські гени, виховання в родині свідомих українців, прагнення прокласти своєму народові шлях до визволу з рабства й темряви, що їх принесла московська окупація, — усе це було тим підмурком, на якому постала фортеця її світлої і незламної душі. На презентації прозвучали і ці рядки — про настрій, який панував у душах тих “перших українських дітей” після зібрань гуртка “Плеяда” (1888—1893 роки): “…Закінчувалися ці вечірки завжди пізно. Виходили всі невеличкими групами. Осяяні сяйвом зали, овіяні палкими словами, з гарячої атмосфери єднання пірнали ми в порожню темряву сонних вулиць. В морозливому повітрі дзвеніли наші кроки і наші молоді голоси. І яка бадьорість, яка віра в свої сили і прийдешнє України! Здавалося, нам треба було тільки знайти точку опори — щоб перевернути землю. Що було проти нас? — Все. За кожним вікном тих кам’яниць, що повз них проходили, спала сита буржуазія, царські урядники і взагалі всі “верноподданые” україножери, що й “не за страх, а за совість” ладні були переслідувати всіма засобами щонайменший український рух… А ми йшли повні віри й надії… Що ж було за нас?.. Молодість, завзятість, енергія і віра в те, що та справа, до якої ми беремося ще такими невправними руками, є справа всього занедбаного поневоленого українського народу”.
Статті, мемуари Людмили СтарицькоїЧерняхівської — неоціненне джерело для пізнання історії нашого народу, а її доля вплетена в канву тієї історії осяйною ниткою жертовності, мужності, спротиву безбожній владі сатани. Перша світова війна — Людмила Михайлівна працює в Київському комітеті для допомоги українцямутікачам, у шпиталях і дитячих притулках. Восени 1916 року їде в Сибір, щоб організувати там комітети українських засланців, переселенців та військовополоненихгаличан. Квітень 1917 року — обрана до Української Центральної Ради. Травень 1917го — бере участь у заснуванні Товариства Українського національного театру. 1918 року працює в Секретаріаті (пізніше міністерстві) освіти уряду УНР, який очолював Іван Стешенко, у театральному відділі. 19 березня 1918 року виступає з промовою на похороні Героїв Крут, багатьох із яких знала особисто. “Не для ненависти і злоби понесли вони своє життя, а зза незмірної любови до рідного краю, і та любов світитиме йому довгі віки”, — які мудрі, пророчі слова мовила вона тоді! 1919 року, уже у Кам’янецьПодільському, куди Людмила Черняхівська відступила разом із Симоном Петлюрою, вона стала співзасновницею і заступником голови Національної ради українських жінок.
Після поразки Визвольних змагань у 1920х роках працює у ВУАН. Та московські окупанти покінчують з українізацією, їм треба розстріляти всіх діячів Українського Відродження, тож 14 січня 1930 року Людмилу СтарицькуЧерняхівську заарештовують, звинувачують у належності до СВУ, засуджують на 5 років і 3 роки поразки в правах. Певно, второпавши, який розголос матиме ув’язнення доньки корифея українського театру, 4 червня 1930 року її випускають із в’язниці, замінивши термін ув’язнення на умовний.
Та московські звірі не звикли випускати з пазурів тих, хто самим своїм життям світлої і праведної людини кидав їм виклик. Вони завдали Людмилі Михайлівні удару, болючішого за її власний арешт: заарештували, замучили і розстріляли, сховавши кінці у воду, її донечку, вродливицю й розумницю Вероніку. Чоловік Олександр Черняхівський, теж вічно переслідуваний кремлівськими полигачами, не витримав втрати своєї кровиночки, помер. Згорьована мати пише в усі інстанції, їздить по Сибірах неісходимих, шукаючи Вероніку. А кати тільки потішаються, брешучи…
Зручним моментом для нового валу репресій проти української інтелігенції став наступ гітлерівців. 20 липня 1941 року, коли вже йдуть бої під Києвом, Людмилу СтарицькуЧерняхівську знову заарештовують. У постанові про арешт говорилося: “…В настоящее время СтарицкаяЧерняховская германофильски настроена. Ждет прихода немцев в Киев. Вместе со своей сестрой Стешенко Оксаной и националистом Иринархом Черкасским намечают план своей деятельности в так называемом “Украинском правительстве”, которое, по их мнению, создаст Гитлер в Киеве…”
У передмові Юрій Хорунжий розповідає, що Людмилу СтарицькуЧерняхівську, Оксану Стешенко, академіка Агатангела Кримського, Іринарха Черкаського, Андрія Ярошевича за аналогічними звинуваченнями вивозять вантажівкою до Харкова, інкримінують усім “антисоветскую деятельность”. Знову допити, але засудити Людмилу Михайлівну не встигають, бо гітлерівські війська уже під Харковом, і її везуть у “телятнику” до Акмолінська. Які умови були в тих “телячих вагонах”, читачам газети як людям, котрі знають історію, розповідати не треба. 73річна письменниця не витримала наруги і дорогою померла. Конвоїри викинули її тіло з вагона.
Нема могили, нема хреста… Але є пам’ять. А у молодого покоління українців є потреба у пізнанні життя й творчості тих, хто смолоскипом свого подвижництва освітлював шлях українського народу з неволі. Це засвідчило і спілкування Миколи Кульчинського з присутніми на презентації учнями Розсошенської гімназії, ліцеїстами та студентами юридичного коледжу. Найкращим знавцям української літератури голова Полтавської “Просвіти” подарував щойно видану книгу.
Вихід у світ книги Людмили СтарицькоїЧерняхівської “Вибране: драма “Іван Мазепа”, спогади, статті” став можливим завдяки фінансовій підтримці родини Боднаруків — Віри та Богдана з Чикаго, котрі ось уже чверть століття допомагають обласним “Просвітам”. А ще — завдяки дозволу на передрук статей від світлої пам’яті Юрія Хорунжого, який упорядкував “Вибрані твори” авторки, що вийшли у “Науковій думці” 2000 року.
Чотирнадцята книга із серії “Просвітницька книгозбірня” пішла в бібліотеки і школи, несучи молоді світло тих людей, котрі, кажучи словами Людмили СтарицькоїЧерняхівської про Миколу Лисенка, були чисті, палкі, незрадливі — “як сонце, що дає однаковий спектр і в лоні океану, і в найменшій краплині води”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment