Діалог ведуть письменниця Власта ВЛАСЕНКО і доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури, декан факультету філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Роман ГОЛОД.
Закінчення. Поч. у ч. 48 за 2018 р.
— Осучаснення і перезавантаження Франка… Які Ви бачите засоби і методи для того, щоб люди загалом чи молодь зокрема любили читати Франка, а не лише тримали його твори в системі “ідолів” класики?
— Знаєте, під маркою боротьби з ідолами у нас часто борються з ідеалами… Головний потенціал для осучаснення і перезавантаження Франка — в самому Франкові. Саме через це на Майдані ми бачили портрети осучасненого й “омайданеного” Франка. В інтернеті натрапляємо на осучаснені висловлювання Франка, якот “Зберігайте спокій і лупайте сю скалу!”. Франко сам собі дає раду, бо він значущий. Він має ту об’єктивну цінність, яку ніхто і ніколи не відбере. Це той діамант, сприйняття якого ми можемо тільки дещо підкоригувати, подаючи у тій чи тій оправі. Бажано, щоби оправа була гідною і відповідною. Бо давати у старших класах дітям читати “Борислав сміється”, як це колись робили, — це подавати діамант у дерев’яній оправі. Для різного віку є різний Франко: для діток молодшого віку — автор віршованих казочок, на зразок “Лиса Микити”, для дітей шкільного віку — твори дидактичного змісту (“Грицева шкільна наука”, “Оловець”, “Отець гуморист”, “Мій злочин”, “Пироги з черницями”), для старшокласників — “Перехресні стежки”, “Сойчине крило”, “Лель і Полель”; для молоді — “Зів’яле листя”, “Для домашнього огнища”, “Украдене щастя”; для середнього віку — “Основи суспільності”, “Великий шум”, “Мій Ізмарагд” тощо. Іншими словами, Франкові, як і любові, “усі віки покірні”… Щоби навчитися читати Франка, потрібно навчитися шанувати і любити своє рідне. Тим більше, що це своє рідне — таке своєрідне! І цьому зовсім не заважає те, що Франко утримується в системі “ідолів” класики. Це, навпаки, сприяє адекватному сприйняттю Франка. Так само утримання Шекспіра чи Пушкіна, чи Міцкевича, чи Шолома Алейхема в системі “ідолів” класики не заважає, а сприяє людям загалом і молоді зокрема цікавитися ними і любити їх читати. Ставлення ж під сумнів Франкової значущості — явище тимчасове і пов’язане з відсутністю традиції державницького підходу до національних культурних цінностей. З віком ця дитяча хвороба новосформованої національної ідентичності мине.
Є різні способи і методи, багато хто їх вже і застосовує. Я б підтримав ідею державного фінансування профранкової кінематографії, наприклад… Також думаю, що творчі конкурси, квести, тематичні інтелектуальні ігри… тобто щось таке, що зробить Франка модним і бажаним у наслідуванні. Розумієте, Франко складний, але він — приклад еліти і високого рівня розвитку нації.
Франко, благий “сусіда” і карпатський ліс
Образи (з наголосом на о), наприклад, євреїв у художніх творах Франка не всі позитивні. Зокрема типовий для Франка образ “жидівської п’явки” читається як соціально (а не національно) зумовлений образ капіталіставизискувача. Такі образи, як Герман Гольдкремер, були звичайним явищем у світовому літературному процесі кінця ХІХ—початку ХХ століття: досить хоч би згадати образ пана Енбо із “Жерміналю” Е. Золя або образ Бермана в “Спруті” Ф. Норріса.
Справді, Франко часом у негативному світлі зображує представників біблійної нації передусім у творах на робітничу тематику (“Борислав сміється”, “Boa Constrictor”, цикл бориславських оповідань). Надто мало серед цих персонажів представників пролетаріату і надто багато — заможних міщан. Однак автор завжди має право на художню правду, для того, щоби читач у творі міг упізнати реалії тогочасної соціальної дійсності. Появу образу “жидівської п’явки” Франко обґрунтовує у своїй публіцистиці. Зокрема в “Письмах из Галиции” він зазначає: “Скажу еще о третьей пиявке края — о евреях, а именно: о больших капиталистах”. Франко переконаний: “Нашествие на Галицию евреевкапиталистов очень разоряет край. Почти все помещичьи леса в их руках и вырубываются разбойничьим способом; горы наши оголели, реки высыхают и каждую весну платят нам разливами, которые портят побережные села”. І далі: “Каким образом союз еврейских капиталистов с австрийской бюрократией разрушает национальное достояние в Галиции, это видно всего лучше на нашем лесном хозяйстве”.
Актуальність Франкових оцінок для сучасного стану справ, зокрема й у нашому лісовому господарстві, не викликає сумніву. Достатньо легким порухом думки замінити в цитованій праці автора слова “евреев”, “помещичьи”, “австрийской” на “олигархов”, “государственные”, “украинской”, і матимемо репортаж “на злобу дня”: “Скажу еще о третьей пиявке края — об олигархах, а именно: о больших капиталистах”; “нашествие на Галицию олигарховкапиталистов очень разоряет край. Почти все государственные леса в их руках и вырубываются разбойничьим способом; горы наши оголели, реки высыхают и каждую весну платят нам разливами, которые портят побережные села”; “каким образом союз олигархов с украинской бюрократией разрушает национальное достояние в Галиции, это видно всего лучше на нашем лесном хозяйстве”. Однак заради об’єктивності зазначу, що викривально Франко зображував представників будьяких соціальних верств будьяких національностей, наприклад, поляків (“Основи суспільності”), угорців (“Чиста раса”) і, звичайно ж, українців (“Молода Русь”, поема “Ботокуди” тощо).
— Зараз більшменш читаючі люди люблять применшувати величину і силу Франка, мотивуючи це тим, що от, він звичайний чоловік, любив жінок і слабував на цікаву хворобу. Але чи був Франко звичайним, чи всетаки це “применшення” його генія — наш галицький, а може, й всеукраїнський коронований менталітет, що так любить вивищити себе, не оцінивши іншого?
— Існує два способи піднятися над загалом: або самовдосконалюватися, саморозвиватися, духовно зростати, або скосити, витолочити, знищити все, що тебе оточує і що було вище за тебе. Звісно, другий шлях легший, але він веде врештірешт до прогресуючого нарцисизму і деградації. Скидаючи моральних авторитетів із п’єдесталів, маленька людина зазвичай шукає виправдання мізерності власної екзистенції. З іншого боку, аби побачити високий духовний зріст іншого, потрібно самому хоч трохи перерости “сіру масу”. “Абсолютний пан форми” Стефаник, не побоюся цього слова — великий Стефаник — називав себе “малим наслідником” Франка. Він не тільки сам умів належним чином оцінити значущість Франка, а й високо цінував присутність цього вміння в інших. У листі до М. Рудницького він пише, що Франка варто любити “за його універсалізм, за його божеську працьовитість і за його велику, скляну гідність людську, якої він мусів боронити перед своїми тодішними земляками”. Своєму візаві Стефаник висловлює вдячність за благородне ставлення до Франка: “І я Вам ніколи не забуду цего, що Ви зважилися раз скінчити з молодими недогарками літературної кав’ярні, з модою маленьких людий нехтувати великими. Мене фізично прямо боліло вже 25 років, як мої приятелі і знайомі, яких я шанував і любив, не могли так високо глянути, аби побачити велику голову Франка в правдивому світлі”. На жаль, “мода маленьких людий нехтувати великими” не минається і нині, і це явище надчасове і надгеографічне, а не винятково галицьке чи всеукраїнське. Просто ніщо загальнолюдське нам не чуже.
Про містику
— “Духи приходять до моєї кімнати через вікна, через двері, сідають біля мене на ліжко. Чули б ви наші балачки! У них — інша психіка, вони цікаві мені, і одночасно заважають — залізними гаками калічать мені ребра”… Це цитата з Франкового. Він був містиком? Чи це екзистенціальні процеси?
— Згадувана вже дослідниця “смеркального” періоду життя і творчості Франка Ярослава Мельник описує низку епізодів, коли межі між реальним та ірреальним, раціональним та ірраціональним у свідомості/підсвідомості письменника стиралися. Це і лист до Доманицького, в якому Франко розповідає, як у “невиясненій для себе об’яві” прочитав його (Доманицького) лист і статтю, спрямовані персонально проти нього (Франка) і просить повідомити, чи така стаття справді існує. Це і віра Франка у те, що він “раптом дістав можність говорити через так звану пошту духів з віддаленими особами”; і “страшна, майже фантастична пригода”, яка трапилась Франкові вночі з 7 на 8 квітня 1908 р. в Ліпіку, коли духи, погрожуючи смертю, змусили вночі покинути помешкання, і аж до ранку гонили Франка луками і болотами, а потім “зложили щось мовби суду”, яким засудили його “на найстрашніші муки пекельні, а перед тим на побут у якійсь горі протягом 18000 літ”. Відомі також спогади Чикаленка та Богдана Лепкого про те, як Франко розповідав, що до нього щодня приходить дух Драгоманова і скручує пальці дротом, не даючи писати.
У матеріалах із архіву Б. Заклинського знаходимо спогади про спільне перебування з Франком на відпочинку в пансіонаті п. Романчукової в Льоврані (взимку 19081909 рр.): “Прикре робив враження сей завмираючий повільно геніальний чоловік. Лиш його вроджене залізне здоров’я ще держало його при життю. Оповідав І. Франко у пп. Романчуків, що переслідують його духи. Летять за ним все дві птички, одна се Драгоманов, друга мабуть Павлик. Через них він не може спати. В стіну все щось стукає вночі. Одну ніч навіть переспав у моїй кімнаті, але й там його найшли”.
Для Франка ці містичні образи були фатумом, “невідступною зморою”, джерелом нестерпного фізичного та духовного болю. Франко, як і кожна творча особистість, наділений неабиякою фантазією та уявою. Вони й ставали джерелом підсвідомих інстинктивних імпульсів, що знаходили своє сублімоване втілення у творах. Ці імпульси підсилювалися у період загострення хвороби письменника, коли межа між свідомістю та підсвідомістю зникала. Складається враження, що саме в такі моменти “пишні духи ідеалізму”, з якими все своє свідоме життя вів непримиренну боротьбу Франко — позитивіст, раціоналіст, реаліст, — вчиняли помсту своєму тиранові, вириваючись на волю із темниці підсвідомого та візуалізуючись у свідомості письменника. Тож чи був Франко містиком, сказати важко. Але що містика була присутня в житті Франка — то це однозначно. Так само однозначно, що Франко все своє життя з містикою боровся. Однак виникають серйозні сумніви, що йому вдалося в цій боротьбі перемогти.
— Каменяр був масоном, спав у домовині та мав стати першим в Україні лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури… Що скажете стосовно таких суспільних декларацій про Франка?
— Усе це має право на існування і є свідченням непідробної цікавості до особи Франка і його прихильників, і недоброзичливців. Деякі з цих суспільних маркерів мають під собою якусь фактичну основу, деякі — ні, але саме їхнє існування дотично теж доводить непересічність персоналії Франка. Скажімо, щодо Франкового масонства, то це більше наслідки літературознавчих спекуляцій, пошуки легкого заробітку девідендів на скандальній темі. Бо першодвигун цієї теми працює на хибному російському перекладі поетизму Каменяр як “каменщик”. Насправді російське “каменщик” (одна з назв масонів) українською перекладається як “муляр”. Тож у середовищі серйозних франкознавців скептично ставляться не лише до Франкового масонства, але й до надутого такими “сенсаціями” авторитету автора цієї тези. Щодо спання у домовині, то був такий період у житті ще тоді юного Франка, коли він мешкав під час навчання в Дрогобичі “на станції у Кошицької”, у своєї родички, яка мала власну столярню. В асортименті виробів ремісників були зокрема й домовини. А оскільки юний Франко допомагав родичам “вести бізнес” (наприклад, розмальовував ружами дерев’яні скрині) і засиджувався при цьому довго “на робочому місці”, то й ночувати інколи доводилось, постеливши собі в домовині. Що ж стосується Нобелівської премії, то Франко справді був серед реальних кандидатів, однак не отримав її, за однією з версій, через передчасну смерть, за іншою, — через втрату підтримки з боку голови Нобелівського комітету Харальда Ерне.
Про морок трьох крапочок…
— Що заховано у вилучених рядках франкових праць, як Ви думаєте?
— У “мороці трьох крапочок” ховається світло Франкових пророцтв. У боротьбі з “невигідним Франком” радянські ідеологічні доктрини зуміли тільки довести власну неспроможність і тимчасовість. А рукописи, як відомо, не горять. І все таємне чи сховане у мороці раніше чи пізніше стає явним. Зараз є можливість ознайомитися з текстами вилучених із 50томника творів. Зрештою, є доповнене видання 50томника. І хоч це питання заслуговує окремого дослідження, коротко можна зазначити, що з ідеологічних міркувань вилучалися Франкові твори, які стосувалися міжнаціональних стосунків (стаття “Поет зради”, вірші та праці на “жидівську” тематику, вірші “Ляхам”, “Не пора”); твори на національнопатріотичну тематику (вірші “Розвивайся ти, зелений дубе”, “Великі роковини”); твори з критикою марксизму й соціалізму (стаття “До історії соціалістичного руху”); твори з лояльним ставленням до релігії (вірш “Хрест”) тощо. Однак із Франковим прометеїзмом боролися не лише мороком “трьох крапок”. Темряву підсилювали тенденційною вульгарносоціологічною герменевтикою (вузькопропагандистським тлумаченням його творів, зокрема згаданих уже “Каменярів” чи “Вічного революціонера”); перекручуванням чи й відвертою фальсифікацією (порушення хронологічного принципу в друці статті “Література, її завдання і найважніші ціхи” заради акцентування на ній як на естетичному маніфесті Франка — революціонерадемократа; згадуване вже “збагачування” Франка творами інших авторів); свідоме чи несвідоме спотворення мови творів Франка (на “масу спотворень, але вже не з вузько ідеологічних компартійних причин, а в силу халтурності — цієї ширшої “ідеології” совдепії” у 50томнику Франка вказує Орест Друль; Зеновій Терлак віднаходить такі недоречності у виданні збірки “Зів’яле листя”).
Про украдене щастя
— Висока драматургія цього однойменного твору тримає біля себе людей не одного вже покоління… Чому? В чому феномен цього твору?
— А в чому феномен п’єс Шекспіра? Чому люди досі плачуть і сміються, споглядаючи характери і конфлікти із давно минулих епох? Мабуть, справа у вічності тих тем і образів, які здатен створити тільки справді геніальний драматург. Справа в їхній суголосності, зрозумілості для читача чи глядача. Геніальний автор уміє торкнутися захованих глибоко в душі людини струн, аби залучити її до співдії з персонажами, аби дати їй можливість відчути біль, неспокій, співчуття, радість, надію, тобто весь спектр емоцій, які виникають внаслідок споглядання драматичного конфлікту. Аби перейнятися тим, що описує автор, читач повинен стати частиною самої дії, стати “закадровою” дійовою особою. Власне, Франкові вдалося знайти й підняти з позачасових і позапросторових глибин такі вічні теми, мотиви і образи. Ба більше, він спроектував їх у реалії звичайної гуцульської сім’ї, звичайного галицького села.
Звичайною українофобською практикою стало критикувати українську літературу за її так звану селописність. “Украдене щастя” — чудова відповідь усім таким критикам. Франко доводить, що шекспірівські за глибиною трагедії можуть відбуватися не лише в королівських замках і в родинах знатних осіб. Гюстав Флобер писав, що його пані Боварі страждає і плаче в двадцяти французьких селищах одночасно. Мабуть, символіка образу украденого щастя теж торкається серця не самої лише героїні твору…
— Котра з жінок Франка Вам найбільше подобається?
— Як літературознавцю мені подобаються всі жінки, в яких закохувався Франко, оскільки кожна з них надихала письменника на високу поетичну й прозову творчість, завдяки кожній з них народжувалися нові й нові твори. Тож література від закохуваності Франка тільки виграла. Як людині мені найбільш симпатична Юзефа Дзвонковська, і не тільки й не стільки через те, що вона наша землячка.
Тендітна й вишукана Юзефа імпонує шляхетністю, чистотою і недоступністю, сміливістю й водночас скромністю, ніжністю, лагідністю. До всього цього ще й додається неабияка, як на такий молодий вік, життєва мудрість, розсудливість і прагматизм. “Ангел доброти, розсудку, невинності”, — характеризує її товариш Франка Фелікс Дашинський, і ця лапідарна характеристика якнайточніше передає суть високої краси цієї жінки.
— Що ще слід почитати, щоби побачити Франка, скласти повну картину закоханого чоловіка?
— Аби скласти повну картину закоханого Франка, необхідно принаймні повністю Франка прочитати, бо кожен образ жінки, кожна історія кохання, кожен спалах почуття ліричного героя більшою чи меншою мірою відображає особистий життєвий досвід письменника, надихається його емоціями від інтимних переживань. Та й після повного прочитання Франка є ризик, що картина залишиться до кінця неповною, бо життя письменника не вміщається у рамці його художніх творів. Багато що, свідомо чи несвідомо, залишається “за кадром”. Тож картина у нас може вдатися лише імпресіоністична — незавершена, але така, що мозаїчно передає окремими мазками настрої Франкових інтимних переживань або вихоплює окремі яскраві образи його особистого життя. Отже, те, що Франкові “тричі являлася любов”, яка, зрештою, перетворилася у ліричну драму “Зів’ялого листя”, відомо всім, як і те, що ці три любові — Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська і Целіна Зигмунтовська. Однак на високу поезію Франка надихали й інші жінки — Ольга Білинська, Уляна Кравченко, Климентина Попович, Анна Павлик і, звичайно ж, дружина письменника — Ольга Хоружинська. Всім їм, більшою чи меншою мірою, Франко присвячує поезії своєї інтимної лірики. Однак і в прозі письменника, і в його драматургії теж помітні сліди пережитого кохання. Так, в образі Анни з “Украденого щастя” вгадуються риси такої ж окраденої на щасті Ольги Рошкевич. В образі Густі Трацької із “Не спитавши броду” дослідники помічають характеристики Юзефи Дзвонковської. В образі Целі з оповідання “Маніпулянтка” — Целіни Зигмунтовської. Тип енергійної, емансипованої жінки, жінки фатальної, жінки, здатної на вчинок, здатної на подолання моральних рамок, зрештою, жінки, здатної на злочин, знаходимо і в інших творах письменника — “Сойчине крило”, “Між добрими людьми”, “Основи суспільності”, “Великий шум”, “Для домашнього огнища”, “Перехресні стежки”, “Батьківщина” тощо. Власне, розкидані в цих та у багатьох інших творах розрізнені жіночі образи і складаються в уяві читача, як розрізнені мазки на картинах художниківімпресіоністів, у єдиний образ Франкового ідеалу жінки, Франкового ідеалу краси.
— Якби Ви зустрілися з Франком у Франківську, де б Ви з ним посиділи і про що би поговорили? Чи бачите в собі якісь базові схожості з Франком?
— Ну, перше бажання було би, мабуть, повести Франка в ресторан “ФранКо”, але, згадавши про його нелюбов до пафосності, я би звернув у якусь демократичну “стріткаву”, замовив би нам каву з вершками (бо зі сметанкою, як любив Франко, там не роблять), замовив би “Мохіто”, пояснив би, що це улюблений напій Хемінгуея… Далі би пояснив, хто такий Хемінгуей… Потім — до пам’ятника Міцкевичу… Цікаво було би розпитати Франка, чи зустрічався він із польським колегою у потойбіччі і, якщо так, то про що була їхня бесіда… Далі — вуличкою його імені… Ще би повів його до його ж пам’ятника, який, на моє переконання, став візитівкою нашого міста і його окрасою, незважаючи на крики в стилі “все пропало” під час його встановлення. До речі, теж було б цікаво почути Франкову думку про пам’ятник Франкові. Показав би йому старі знимки пам’ятника Лєніну з простягнутою рукою… Для порівняння. Пішли б у драмтеатр його імені, аби переконатися, що принаймні театральне мистецтво в ІваноФранківську — це правдивий “станіславівський феномен”. О!.. Пояснив би йому, що таке “станіславівський феномен”. Хоч останнє йому, підозрюю, було би нелегко збагнути…
Але ж Франківськ не чужий Франкові… Мабуть, наш маршрут значною мірою визначав би сам Франко. Напевне, він захотів би побувати на колишньому міському цвинтарі (теперішньому меморіальному комплексі), щоби провідати могили Юзефи Дзвонковської, Євгена Желехівського, Дениса Січинського, інших знайомих йому людей. Вклонився би могилам січових стрільців, Романа Гурика, воїнівАТОвців. Мабуть, захотів би побувати у пам’ятних йому місцях, де виступав на зборах Радикальної партії (вул. Низова, 5), Товариства руських жінок (площа Ринок, 6), на вечорах, присвячених пам’яті Тараса Шевченка (вул. Січових Стрільців, 24). Мабуть, прийшов би вклонитися пам’ятнику “абсолютного пана форми” Василя Стефаника в університет, названий іменем покутянина. Певно, захотів би зустрітися й поговорити зі студентською молоддю, як колись зустрічався з “молодими духами” його вчитель Михайло Драгоманов. Ви знаєте, Франко точно надихнув би молодих людей оптимізмом, навчив би їх “зберігати спокій і лупати скалу” невігластва. Слабим на надмірну толеранцію пояснив би, що “у житті народів нема посвячення”, що “народ, котрий посвячає себе за другого, є дурнем і не знає, що робить”, що “найперша задача кожного народу є — стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання”. “Нечитальникам” нагадав би, що “книги — морська глибина”. Двієчникам нагадав би, чим завершилась “Грицева шкільна наука”. Професорів, змушених їздити на заробітки в Польщу, підбадьорив би, нагадав би, що і йому колись у скрутний час доводилося працювати “в наймах у сусідів”. Головне, щоб “наймицтво” не стало нормою життя і рисою ментальності. Далі все це дійство обов’язково закінчилось би селфі з Франком. Мої студенти остаточно переконалися б, що Франко — хоч і вимогливий і “острий”, та всетаки живий, демократичний, комунікабельний і незабронзовілий цілий чоловік, і, вдоволені, розійшлися би світами “з його духа печаттю”…
А щодо моїх базових схожостей з Франком… Принаймні дуже б хотілося, щоби вони були. Сподіваюся, що це не тільки любов до риболовлі. У Франка була дуже важлива для мене риса. Порізному складалися обставини його життя, але він став тим, ким він став, через те, що не шукав комфорту. Точніше, може і шукав, але не будьякою ціною. Не ціною втрати базових цінностей, не ціною компромісів із власним сумлінням. Можливо, він вирішив би багато особистих проблем, якби проявив лояльність до тодішнього уряду (принаймні кафедру у Львівському університеті він би посів), можливо, міг би використати для власної фінансової вигоди свої численні знайомства з галицькими (і не тільки галицькими) гешефтсманами, якби зробився “трохи євреєм”, можливо, міг би стати “смотрящим” за фінансовими потоками зі сходу, якби став трохи москвофілом, можливо, отримав би якенебудь звання “найзаслуженішого наймита”, якби продовжив працювати у польському культурному чи політичному середовищі. Але, попри всі обставини і спокуси, попри матеріальну скруту, яка постійно супроводжувала його сім’ю, попри арешти і цькування, він залишився собою, він залишився вірним собі, він залишився українцем. І в цьому йому допомагав його потужний “дух, що тіло рве до бою”, і міцний каменярський характер (дай Бог кожному українцеві!). Франко не так боявся впасти, як не піднятися. Ось у цьому я би хотів бути схожим на нього. Особливо, коли тебе оточують “не так тії вороги, як добрії люди”, і коли тебе найбільше підточує нерозуміння найближчих. І коли сумніви, копирсання в собі вповільнюють рух уперед…
І знов рефлексії! Та цур же їм!
Се панський спорт! Хай нервні
білоручки
та пустопляси риються в своїм
нутрі, і всяку думку гірш онучки
розскубують, і всякий рух чуття
жвуть, мірять, важать!
Не для нас сі штучки!
Ми, бра, плебеї, учтою життя
не мали ще коли пересититься,
гашиш та опій, сім’я забуття
противне нам. Нам хочесь жити, биться
з противником, нам люба праця, рух,
ми хочем справді плакать, веселиться,
любить, ненавидіть. У нас ще дух
не розколовсь надвоє під корою,
традиції не в’яже нас ланцюг.
Ми можемо втомиться боротьбою,
зломиться, впасти, та не наша річ
розмикаться в борні з самим собою.
Про терпенну країну і
селянську сапу
— Здоровий селянський дух допомагав Франкові мужньо долати всі труднощі й випробування долі. Нам, українцям, часто закидають, що наша культура, як і наша еліта — сільська в своїй основі. Що ми маємо дуже абстрактне і відносне відчуття часу, бо, на відміну від міщан, які орієнтувалися на конкретний час на годиннику ратуші, ми, селяни, звикли жити за сонцем. Так, ми повільні, так, ми неповороткі, так, ми можемо перевершити по часу Мойсеєвий рекорд — 40 років до землі обітованої. Але, поперше, все відносне в цьому світі… Можна себе самопроголосити міським інтелігентом у третьому чи якомусь там поколінні, але залишатися типовим совком без жодних ознак аристократизму духу, а можна бути селянським сином, як Франко, але мати вроджену шляхетність. А подруге, у цьому, на перший погляд, недоліці нашої нації криється водночас її перевага, її здоровий дух, її здатність до тяжкої виснажливої праці, її вміння терпіти фізичний біль і невміння терпіти душевну наругу, її вміння захищати свою приватну власність та об’єднуватися перед зовнішнім чи внутрішнім ворогом, її зневажливе ставлення до “нервних білоручок та пустоплясів” — “партачів життя”, її патріотизм, її релігійність, її консерватизм у ставленні до рідної мови, традицій і звичаїв, її толерантне ставлення до сусідів і багатобагато іншого. Тож усі ці риси можуть стати помічними для “народу, що вгору йде”, надолуживши впертістю й наполегливістю, терплячістю й витривалістю навіть тимчасову відсутність належної “фізичної форми” чи гідних провідників. Дорогі євреї, росіяни і поляки! Не хвилюйтесь за нас, селюхів. Ще однією “селянською” вдачею є вміння вчитися у панів. Навіть якщо у вчорашніх… Навіть якщо в “ходачкових”… Ми обов’язково навчимося в Ізраїлю, в Росії, у Польщі, в інших держав “стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання”. Тихою селянською сапою ми таки доберемся до вершини, з якої відкриється наша земля обітована. Бо Франко вчить навіть після численних падінь підійматися і йти далі. Йти до своєї мети, до своїх вершин, до своїх перемог.
Розпитувала і записала
Власта ВЛАСЕНКО
