Духовний Учитель: Євген Сверстюк

До 90-ліття від дня народження

13 грудня могло б виповнитися 90 років Євгенові Сверстюку. На жаль, чотири роки тому дисидент і філософ сучасності відійшов у вічність. Під час своїх візитів до Львова пан Євген любив навідатись до Народного музею Тараса Шевченка, що у Львівському палаці мистецтв. Цей духовний осередок досі зберігає пам’ять про велику людину. Яким був Євген Сверстюк і які повчання залишив у спадок новим поколінням, розповіла завідувач Музею Зеновія Філіпчук.

— Пані Зеновіє, ким Євген Сверстюк був особисто для Вас і для Музею?
— Для мене це дуже дорога людина. Уже після відходу пана Євгена у засвіти спільно з  видавництвом “Апріорі” ми видали книжечку його афоризмів і назвали “Духовний Учитель: Євген Сверстюк”. Я надзвичайно шаную тих людей, які пройшли через неймовірно важкі життєві випробування і зберегли людську гідність. Маю яскравий спомин, коли зателефонувала до пана Євгена і запросила його бути учасником міжнародної конференції “Тарас Шевченко і кобзарство”, яку організовував Музей зі своїми однодумцями — товариством ім. О. Теліги та Міжнародним інститутом освіти, культури і зв’язків з діаспорою. Він радо погодився і виступив з  доповіддю про кобзаря Перебендю. Цікаво, що в такому поважному віці Євген Сверстюк був дуже легким і дієвим. Можна додати — окриленим. І для мене було великим щастям таке щире спілкування, особливо напередодні 200-ліття Тараса Шевченка. Тоді в Музеї ми працювали над ювілейним виданням “Кобзар і Україна”, і пан Євген люб’язно надав для публікації свою статтю “Зоря над українським вертепом”. Згодом виникла ідея перевидати доповнену книгу “Блудні сини України”, за яку автор свого часу отримав Шевченківську премію. Ми працювали над нею рік, а молодий науковець Радомир Мокрик (зараз навчається в Окс­форді) взяв на себе обов’язки відповідального секретаря. Возив варіант книги у Київ, звідти привозив нові статті, які ми опрацьовували, і знову повторював маршрут. Таких мандрівок було десь зо п’ять. Радомиру було дуже цікаво, адже пан Євген приймав його вдома, а для майбутнього науковця це було спілкування з людиною-епохою. Мені ж пан Євген завжди передавав у подарунок свіжі номери газети “Наша віра”, яку він заснував ще 1989 року.
— До речі,  газета “Наша віра”, яку започаткував Євген Сверстюк, і нині не втратила свого духовного стержня.
— Так. Зараз її готує до друку Раїса Лиша. Я дуже вдячна новому редакторові, адже в газеті й сьогодні друкують матеріали дітей творчої студії “У Кобзаревій світлиці”, що працює в нашому Музеї. З нетерпінням чекаю на газету, там підібрано матеріали, які не втрачають актуальності. Це скоріше збірка духовних порад, що допомагає, навчає, виховує — кожне слово в ній цінне й дороге, бо ж газета не тільки релігійна, а й філософська. Пан Євген якось написав, що “феномен великої віри — рятувати людство в критичні моменти історії”. Очевидно, він відчував, що “трудівників на ниві духовній є мало” і створив “Нашу віру”, щоб підняти той духовний ґрунт, який прийме зерна вічної правди. Адже коли ти нею живеш — то не пропадеш у будь-яких умовах. Він сам був таким трудівником, виховував своїх учнів тихо, умиротворено.
— Якою була наука Євгена Сверстюка?
— Найперше, це була наука про духовні багатства, родину, рід, народ, гідність. Ці поняття завжди стоять на сторожі, оберігають “від випадкових впливів випадкового середовища”…  Мене у його текстах пронизує кожне слово. Ось, наприклад: “Хто є батьки? Ті, що несуть обов’язок і спадщину предків, що плекають ниву і залишають пряму і чесну дорогу… Слава тому дідові, що передав талановитому внукові українське світосприйняття…” Тут цілий світ для роздумів, зосереджений у кількох словах. Я, коли читаю ці рядки, одразу сповнююсь почуттям вдячності до своїх батьків і давніших предків. Мене завжди цікавило, звідки ж береться отака “духовно вироблена людина” і відповідь знайшла у книжечці “Мій батько”. Олександр Сверстюк, тато Євгена, був людиною неграмотною, Біблію читав по складах. Але на все життя син запам’ятав його науку: “Ми люди прості, не вчені. Ти вже своє знаєш — ми того не знаємо. Але одне тебе прошу — не забувай Бога”.  Будучи дорослим, син пише: “Батьки мої були двожильними: вони гори перевертали — гори роботи. Від світанку до ночі. Але атмосферою дому завжди була відповідальність за дітей”. Це зворушує мене до глибини душі. Ось і бачимо результат такої простої, щирої батьківської науки. Ще один фрагмент із цієї книжечки, який я не можу залишити поза увагою. Коли батько віз фірою сина до потяга, відправляючи на навчання до Львова, дорогою відбулася розмова з дядьком Родіоном, який казав: “Викиньте собі з голови ту думку про науку. Господарський хлопець повинен бути господарем. Ви ж бачите — він хворий на очі. Йому треба працювати на природі, а не сидіти за столом”. Але мудрий батько відповів: “Хіба то я собі взяв до голови? В нього душа лежить до науки. Я заважати не буду. Хай працює, де хоче, моя справа — підтримати”. Жодні аргументи не тривожили його, сумніви не мучили. Батько мав принципову позицію — покладався на волю Божу. Ось де корінь всього. Книжечка “Мій батько” (видавництва “Терен”, м. Луцьк) завжди зі мною. Уже коли пан Євген відійшов у вічність, на Благовіщення 2015 року, у мене зародилась думка, що потрібно її перевидати. Юрій Николишин, засновник видавництва “Апріорі”, радо підтримав цю ідею, але запропонував доповнити. Тоді ми вирішили додати афоризми з “Блудних синів України”. Так вийшло видання “Духовний Учитель: Євген Сверстюк”. Невеличка за обсягом, якщо порівнювати філософські книги інших авторів. Але ж Нагірна проповідь Христа займає всього півтори сторінки…
— А якою людиною був Євген Сверстюк у звичні повсякденні хвилини?
— Мене найбільше захоплювало, як він умів слухати інших. Якось під час Форуму видавців я супроводжувала пана Євгена до Музею, а між стендами його просто за рукави ловили люди, питали поради. Я жартувала, що можна поїхати до Києва без рукавів, треба заховатись. Він кожного вислуховував і лише тоді озвучував свої думки. Це було дуже цінне вміння — слухати іншу людину. Сьогодні ж бо всі хочуть виговоритись, тут же давати свої правильні настанови. В його присутності мені завжди було легко. Інколи задумуюсь: чому з такими світочами при спілкуванні немає жодних бар’єрів? Світло його душі й розуму осявало всіх довкола. Згадуючи розмови і перечитуючи книги цієї щирої людини, ніде не бачила демонстративного “я”. Попереду йдуть його діла. Мене це вражає. Коли люди питали якоїсь поради, він спокійно казав: “Кожен несе свій хрест — несімо свій хрест”. Бути чинним на своєму робочому місці, добре і совісно працювати, не галасувати, але вміти відстояти свою позицію — от і вся його філософія. Якось пан Євген сказав: “До співу я не вдався і голосу не маю, щоб перекричати галасливих, але в загальній тиші я дуже часто можу сказати одне-єдине слово — “Ні”. Ця людина вчить мати свою думку, яка ґрунтується на правді й глибинній вірі.
— На фото ми бачимо пана Євгена усміхненим, позитивним. Разом з тим його слово суворе і категоричне. Як ця м’якість і сила поєднувались в одній людині?
— Для нього сонячний день — це найкраще, що може бути. Він був дуже чутливим до сонця. Разом із тим — це сяйво творчості. Слово його настільки вагоме і так лягало на душу, що довкола панувала тиша, коли він говорив. Тим більше, що це слово ніколи не розходилося з ділом. Як жив, так повчав — як повчав, так і жив. Цілісна і принципова людина. “Коли не видно ясних доріг і сонячних плаїв — залишається дорога найважча, дорога шляхетна”, — говорив пан Євген. І він достойно пройшов цією дорогою.  Не любив людей дволиких, якось навіть написав: “Нині зрадник, замість тихо повіситись, як Юда, йде на телебачення і пояснює користь і об’єктивність своєї позиції”.
— І роки заслання не зламали його?
— Під час Форуму книговидавців у 2013 і 2014 роках у нашому Музеї відбувалися зустрічі з молоддю. Хтось тоді запитав пана Євгена: “А Ви не боялися у роки заслання?” він трошки помовчав і відповів: “Так, боявся”. А за мить додав: “Втратити людську гідність”. Чи можемо собі уявити, що людина була в місцях, “де навіть “Отче наш” у недільний ранок записували як виголошення промови і порушення режиму”? І там своєю внутрішньою позицією він змушував кегебістів (слуг диктатури насильства) ставитись до нього гідно, хоч гідності там, на дні болота, не було. Але навіть бездушні кати звертались до нього “Евгений Александрович”. Значить, щось невидиме світилося в темряві. В’язень сумління не йшов проти себе навіть у тих тяжких муках. Це прийнялося в душі і зросло посіяне батьками в дитинстві Слово Боже. Там, у неволі, допомогло вижити лише повернення до молитви й віри. Я собі, як скарбиночку, виписала слова з книги “На полі чести” (видавництво “Кліо”, м. Київ): “…Отче наш, що єси на небі, хай святиться ім’я Твоє” — який високий світ свободи прийшов до мене в камеру! Як легко мені стало розмовляти з рабами рабів, запопадливими слугами лжі і лукавства. У моєму світі було чисто і прозоро, у їхньому низькому світі панували примітивні хитрощі, постійний обман і такий дріб’язок, що навіть дивно, як людина може розмінюватись на це”. У книзі “Собор у риштуванні”, яка і стала причиною для арешту, Євген Сверстюк намагався показати нам, що треба відбудовувати людину, починаючи з себе, потрібно виховувати людей, чуйних до краси: “У наділених тонкою душевною організацією — художній смак вищий, ніж у багатьох художніх ремісників”.
— Є певні паралелі між долями Тараса Шевченка і Євгена Сверстюка: неграмотний батько, який спрямовує сина на науку; дід, який прищеплює любов до українського; роки неволі…
— Я вважаю, що це селянський аристократизм, який передається від роду до роду. У селі земля виховує, рідна нивка привчає до відповідальної праці, адже для своїх рідних погано не зробиш. Цього не може навчити жоден університет, це надто глибинна наука. Вся поезія Шевченка — це розмова з Богом. І філософ нашого часу, коли багато мовиться про духовність, питає: “Хто з сучасних авторів знає Псалтир так, як його знав малий Тарас?” Серед лектури, яка підтримувала їх обох на засланні, було “Наслідування Христа” Томи Кемпійського. Обидва в’язні сумління були і залишаються людьми високої культури, передусім народної культури, в усіх проявах життя; вони вміли також відчути це в інших. Шевченко і Сверстюк схожі навіть тим, що завжди почувалися внутрішньо вільними. “Доля у Шевченка — суто національна”, — писав Євген Сверстюк. Він виводив на чисту воду все радянське фальшування, яким займалися так звані шевченкознавці того часу. До деяких з них він звертався такими словами: “Ви все життя вивчаєте Шевченка, а дух у вас не шевченківський”. Адже Кобзар виступав не проти Бога, а проти фальші у християнстві, у той же час Тараса вважали атеїстом. Його віра пульсує з глибинного джерела любові до людей і світу. Так добре Шевченка розуміють лише люди морально здорові й релігійно освічені. Бо для людей ринку — Шевченко чужий. “Телевізорний народ так засмітив всі стежки до серця, що він не чує, що те серце говорить і кого воно любить”, — зауважував Євген Сверстюк.
— Певно, йому було радісно співпрацювати з Народним музеєм Тараса Шевченка?
— Після наших зустрічей пан Євген завжди казав, що йому в нас надзвичайно тепло. Ми намагались створити родинну атмосферу, адже, де був цей сивочолий чоловік зі світлими очима, — там завжди були легкість і одухотвореність. Багато років у Музеї діє творча студія “У Кобзаревій світлиці”, і кілька моїх учнів мали щастя побувати на зустрічах із мудрецем сучасності, тихим і скромним, який ніколи не згадував про свої нагороди. Хоча деякі учні вже давно стали дорослими, вони й досі згадують ті моменти спілкування з особливою ностальгією, мов доторкнулися душею до чогось вищого, небесного. Зараз також намагаюсь донести молодому поколінню думки Євгена Сверстюка про те, що головне — це завжди зберігати людську гідність, а не усвідомлювати свої помилки в старечому віці. Хочу, щоб учні зрозуміли на початку життя, що є вузенька стежинка правди і широка дорога брехні. Що ти обираєш? У цьому допомагають твори Євгена Сверстюка, життєвий шлях людей совісті, на якому вони здолали неймовірні труднощі. І стали переможцями. Хоч одного з них уже немає поруч у земному образі, та світло животворного  слова залишилося. Виховує, спонукає до роздумів про ті скарби, які становлять нетлінне багатство і окремої людини, сім’ї, і цілого народу.

Розмовляла
Іванна ПОДОЛЬСЬКА,
фото Мирона МАСЛЮКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment