Федір СТРИГУН: «Український театр врятував душу українського народу»

У приміщенні Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка за підтримки Міністерства культури України відбулися гастролі на відзнаку 100-ліття Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької (м. Львів). Заньківчани привезли до столиці свої нові вистави “Марія Заньковецька” І. Рябокляча (режисер Федір Стригун) та “Перед заходом сонця” Г. Гауптмана (режисер Алла Бабенко). Сьогодні головний режисер театру, народний артист України Федір Стригун — гість “СП”.

— Це вже друге сценічне прочитання п’єси “Марія Заньковецька” на сцені Вашого театру. А з чого все почалося?
— Вперше ми поставили цю п’єсу 1972 року. Я тоді був асистентом режисера і виконував роль Миколи Карповича Садовського. Ставив виставу Олекса Миколайович Ріпко. Автор узяв за основу хроніку життя Марії Костянтинівни Заньковецької.
Ставити було непросто, бо багато чого не пропускала прискіплива цензура. Навіть на здачі й на виставах сиділи люди, які записували на диктофон, на що реагують глядачі, коли аплодують. Приходили наступного дня і робили скорочення. Мою роль Садовського взагалі порізали. Викинули всі монологи, бо вони були дуже гострими на той час.
Виставу “Марія Заньковецька” ми зіграли понад 500 разів. Але коли виконавиця головної ролі Лариса Кадирова на початку 90-х переїхала до Києва, ми зупинили цей проект.
Торік святкували сторіччя нашого театру. Я розмірковував над тим, яку виставу поставити до ювілею і зрозумів: кращого, ніж написав Іван Рябокляч, ніхто не створив. І якщо повернути всі тексти, які є в п’єсі, то вона звучатиме на дуже сучасному рівні.
У позаминулому сторіччі, коли було видано Емський указ і Валуєвський циркуляр, коли забороняли друкувати українські книжки, газети, викладати в школі українською мовою, з’явилися прекрасні люди — Марко Лукич Кропивницький і Микола Карпович Садовський. До них долучилася творча молодь. Запросили Марію Заньковецьку, братів Тобілевичів. Це були люди інтелігентні й свідомі тієї справи, якій присвятили життя.
Звичайно, тоді були обмеження, але вони ризикнули. Завдяки їхньому таланту, а також блискучій драматургії Івана Карпенка-Карого, п’єсам, що були написані раніше, — “Наталка Полтавка” Івана Котляревського, “Сватання на Гончарівці” і “Шельменко-денщик” Григорія Квітки-Основ’яненка, “Назар Стодоля” Тараса Шевченка, “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського, — вдалося підняти український театр на високий професійний рівень. Надзвичайно великий успіх мали гастролі театру у Санкт-Петербурзі.
Влада цей театр вирішила знищити. Але не заборонити, а перекупити кращих виконавців, заплативши їм великі гроші. Та актори не зрадили ні свого народу, ні української мови, ні рідної сцени.
Вони не просто популяризували, вони врятували український театр у “тюрмі народів”. Їм заборонили гастролі у Києві, Житомирі, інших містах півночі. Дозволили виступати на зрусифікованому півдні — в Одесі та Херсоні. Трупа Кропивницького поїхала до Херсона, Ростова, потім у Грузію. За прикладом Кропивницького з’явилися інші професійні трупи, які добралися до Далекого Сходу.
Я впевнений: якби не український театр, не було б революції, може, не було б УНР, незалежної України. Не було б Грушевського, Винниченка, Петлюри, Вороного. До речі, всі вони стояли біля колиски Національного українського театру, нині театру ім. Марії Заньковецької.
Коли 1972 року ми ставили виставу про Марію Заньковецьку, то актор Василь Яременко, який був біля витоків нашого театру, сказав: “Я перебував на Соборній площі біля Софії, коли відбувався парад більшовицької армії після того, як вони під Крутами розстріляли студентів. Тоді Муравйов у своєму виступі сказав: “Надо было в свое время повесить Кропивницкого, Заньковецкую, Садовского и Саксаганского. И сейчас не было бы даже разговоров ни о какой Украине”. Так оцінив ворог. І це була правда. Театр зберігав традиції, усну народну творчість, мову, пісню, українську душу. Саме завдяки йому врешті постала українська держава.
Небезпечність української класики для себе розуміла і радянська влада. Свого часу заборонили для показу наші вистави “Степовий гість” і “Дума про вчителя”. “Різали по живому” виставу “Сестри Річинські”. Мені дуже болить наша історія, тому вирішив поставити виставу за п’єсою Івана Рябокляча.
— Трупа Марка Кропивницького з успіхом виступала в Росії. А чи бував із гастролями в Російській Федерації театр Марії Заньковецької?
— Багато разів. Приміром, за квитками на наші вистави у Воронежі люди звечора займали черги. Були з гастролями у Волгограді. А в Ярославлі нам замовили поза планом ще раз показати виставу “Украдене щастя”. Раз на два-три роки наша трупа з успіхом виступала у Москві. Тут показували “Марію Заньковецьку”, а в театрі ім. Маяковського — “Народного Малахія” Миколи Куліша. Також були з гастролями в Алма-Аті, Баку, Тбілісі, Прибалтиці.
До російсько-української вій­ни у Львів приїжджали російські трупи. Ми завжди ділилися костюмами і реквізитом. У нас були дружні стосунки. Але якщо зараз поставити у Львові російську класику, навіть у перекладі українською мовою, то хоч би якою була п’єса, люди не підуть.
— Будь ласка, кілька слів про виконавський склад.
— Народна артистка України Таїсія Литвиненко грає Віру Гаврилівну — вчительку Марії Заньковецької. Роль Марії виконує Альбіна Сотникова. Свого часу вона закінчила студію при нашому театрі, а зараз уже народна артистка України. Також у виставі грають інші випускники студії — народний артист України Орест Гарда (Марко Кропивницький), Андрій Войтюк (Микола Садовський), заслужений артист України Андрій Сніцарчук (Сергій Хлистов) та інші. Вся наша молодь.
Я граю батька головної героїні. Тексту небагато, але роль дуже відповідальна. Він той, хто спочатку заперечує її талант, а потім визнає його. Це — дуже великий шлях. Марії Костянтинівні довелося пройти через недовіру і небажання людей. Казали, що їй це не потрібно, чоловік і батько були проти.
Художник-постановник вистави — заслужений діяч культури Польщі Олександр Оверчук. Свою творчу біографію він починав робітником сцени нашого театру. Потім здобув професійну освіту. Багато працював у Львові, театрах інших міст і країн. Допоміг нам оформити кілька вистав. Разом із ним працюємо над виставою “Мазепа” за Юліушем Словацьким. Олександр — творча, по-сучасному мисляча людина.
— У виставі “Марія Заньковецька” використано пісні у виконанні сестер Тельнюк. Напевне, це вже не перша Ваша спільна робота?
— 2001 року прочитав п’єсу Галини Тельнюк “УБН”. Вона мені дуже сподобалася. Потім вирішили зробити спільний проект і поставили цю виставу з їхнім музичним оформленням. Вистава вийшла гостра, я її дуже любив. Це невмируща тема. Тим паче, що це — театр “дель арте”, імпровізаційний, добре пристосований до сьогодення. Коли ставив “Украдене щастя”, то використав пісню “Ой, верше, мій верше” в їхньому виконанні. У виставі “Марія Заньковецька” звучить пісня “Де ти бродиш, моя доле”.
Леся і Галя дуже відповідально ставляться до свого репертуару. Вони дочки письменника Станіслава Тельнюка, якого я добре знав. Бачив їх ще маленькими. Дуже дивно, що у зрусифікованому Києві виросли дівчата, які так добре володіють українською мовою і мають такі українські душі.
— Крім “Марії Заньковецької” театр привіз на гастролі виставу за п’єсою Герхарда Гауптмана “Перед заходом сонця”. Що це за робота?
— Режисер-постановник вистави — народна артистка України Алла Бабенко. Я грав у багатьох її виставах за творами В. Шекспіра, Г. Ібсена, І. Карпенка-Карого, інших авторів.
Один із корифеїв нашого театру, народний артист України Богдан Козак дуже хотів зіграти у цій виставі. Можна сказати, що це їхня спільна робота. Постановка виявилася надзвичайно сучасною. Головний герой завершує своє життя і його хвилює, як це буде. До речі, це перше сценіче прочитання п’єси в Україні.
— Ви вже згадали, що наразі працюєте над виставою “Мазепа” за Юліушем Словацьким. Розкажіть про цей проект.
— Раніше я ставив у нашому театрі виставу про Мазепу за трилогією Богдана Лепкого “Мот­ря”, “Не вбивай” і “Батурин”. Це була просвітницька вистава, аби люди знали, хто такий Іван Мазепа. Раніше його зображували як зрадника і запроданця. Але кого він зрадив: свій народ чи царя? Мазепа залишився українцем на все життя, прагнув побудувати незалежну Україну.
Цього разу звернувся до п’єси польського письменника. До речі, вистава за його твором йшла у театрі Садовського. У ній Садовський грав воєводу, а Лесь Курбас — Мазепу. Ставили цю виставу і 1985 року в столичному театрі імені Івана Франка.
Твір зацікавив мене саме зараз, коли загострилася напруга у відносинах України і Польщі, а в польській стороні з’явилися люди, які хочуть відновлення старої Польщі “од можа до можа”.
Серед героїв п’єси — молоді люди: Мазепа, королівський паж і Збігнєв, син воєводи. Вони знаходять шлях до порозуміння. У той самий час, коли консервативні старі прагнуть ворожнечі.
У п’єсі показано, що Велику Польщу знищив гонор шляхтичів. Ніхто нікого не слухав, кожен сам собі був гетьман і беріг свої інтереси, а не державні. Схоже сьогодні відбувається в українському політикумі.
— Що Вас турбує як митця?
— За своє життя поставив понад 50 вистав. Серед них багато української класики, яку дуже шаную. Крім Львова ставлю вистави в Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі. Я очолюю відділення Національної спілки театральних діячів у Західній Україні. Коли мене обрали, то в усіх цих театрах поставив “Український вертеп”, аби познайомитися з трупами. Театральне мистецтво у західному регіоні тримається на високому рівні. Але є загроза.
Маю на увазі недолугий закон про культуру. Ми ще не готові до контрактної системи. А рішення продовжувати чи не продовжувати людині контракт вирішує одноосібно директор театру. Не можна таку владу віддавати в одні руки. Раніше це питання вирішувала художня рада і була атестаційна комісія. Щоп’ять років робили переголосування, і все було добре. Чому відмінили?
— Чим Вам близькі саме українські твори?
— Всі ми рвемося у Європу. Але в чужому сіряку, в чужій свитці, чужій одежині. При цьому не можемо збагнути одного: такі ми там не потрібні.
Так, ми повинні грати Шекспіра, Мольєра, Гольдоні, Теннессі Вільямса, сучасних західних драматургів. Але ми є національним українським театром і повин­ні входити у світ зі своєю українською драматургією — сучасною чи класичною.
Свого часу мав можливість піти на російську сцену. Моєю дипломною роботою була роль Микити у виставі “Влада темряви”. Але коли я подивився у Москві, як цю роль грає Віталій Доронін, то зрозумів, що лише росіянин може так зіграти. Але й він би ніколи так, як українець, не зіграв Назара Стодолю.
1960 року, коли я закінчував театральний інститут, мій педагог Володимир Неллі сказав мені: “Федоре, у тебе буде можливість працювати в столичному театрі російської драми імені Лесі Українки. Але в тебе природа українського актора, не зраджуй їй. Тому — тільки український театр”.
Я такий щасливий, що тоді його послухав. Закінчується моє життя, я його віддав прекрасному театру Марії Заньковецької. Ще застав таких акторів, як Борис Романицький, Василь Яременко, Надія Доценко, Доміан Козачковський, Леся Кривицька, Володимир Максименко. А театру ім. Марії Заньковецької дуже пощастило, що після евакуації в Тобольськ у роки ІІ Світової війни його направили до Львова. Це важливо, коли актор не лише зі сцени розмовляє українською мовою, а й у місті, серед людей, оточення. Тоді розумієш, для кого ти працюєш.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото надані театром

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment