Останнє пристанище Корнила Устияновича

Роман ГОРАК,
м. Львів
115 років минуло від відходу Корнила Устияновича, сина Миколи Устияновича, якого “Руська Трійця” на чолі з Маркіяном Шашкевичем вважала своїм четвертим членом та якому так багато зобов’язана українська література, театр і малярство в Галичині.

Перекотиполем пронеслось його життя по селах, містах і містечках Галичини, затримуючи його на одному місці стільки, скільки цього вимагала робота, аби розписати церкву, намалювати запрестольний образ чи ікони для іконостасу. Це не була легка робота, і не давала вона ні постійного заробітку, ні грошей, щоб можна було утримувати сім’ю, якої зрештою в нього і не було, хоч за ним мліло не одне жіноче серце. Був прекрасним декламатором, і навіть Іван Франко брав його у склад третьої студентської мандрівки Тернопільщиною, аби перед слухачами читав вірші. Виступав з ними і на численних концертах, присвячених важливим подіям у Галичині. Жив винятково з малярства. Не мав майстерні та й, зрештою, у ті часи подібну роботу виконували на місці. Вдома можна було заготовити лише ескізи, які потім потрібно було узгоджувати з отцем духовним церкви та його братством, бо саме вони платили за цю роботу. Працював у погано освітлюваних, сирих приміщеннях на протягах — та й то тільки влітку, коли було тепло. Працювати в холодну пору було неможливо. Здається, всього раз усміхнулось щастя Корнилові Устияновичу, коли його у себе вдома пригрів великий меценат Володислав Федорович, батько відомої письменниці Дарії Віконської, власник села Вікна на Тернопільщині. Але й те, що зробив у цей час, забрали з собою роки Першої світової війни і так звані революційні події після неї.
Надії на постійний заробіток з малярства не було. Мусив гіркою працею заробляти на хліб насущний, задовольняти смаки тодішньої суспільності образами, які купували та про які Іван Труш казав, що вони для “кімнатного домашнього уживання”. Творити щось більш грандіозне не мав де, не мав і за що. Сподівання, що йому повернуться гроші бодай за фарби та полотно, які були витрачені на великий образ “Христос перед Пілатом” (1880) та “Мойсей” (1887), які тепер прикрашають стіни Преображенської церкви у Львові, були марними. Громада за ці ікони не спромоглася поставити на його могилі бодай недорогий пам’ятник. Не сподівався на якийсь літературний заробіток на вбогій ниві українського письменства, на яку вступив 1861 року. Не принесли йому широкого визнання історичні поеми “Іскоростень”, “Вадим”, “Святослав Хоробрий”, драми “Ярополк”, “Олег Святославич, князь Овруцький”, які відкривали новий етап у тематичному розвитку українського театру, хоч обидві були поставлені в театрі “Руської Бесіди” у Львові (1878 і 1883) і принесли заслужену славу великим артистам Іванові та Іванні Біберовичам. Йому ж ні копійки.
Крім розчарування не принесла Корнилу Устияновичу нічого і його поема “Мойсей”. Ні вона, ні образ, що в Преображенській церкві, не викликали особливого захоплення в Івана Франка, зате сприяли появі 1905 року безсмертної його поеми “Мойсей”, вступ з якої “Народе мій, замучений, розбитий”, шмагає нас по обличчю й зараз — у час нашого нелегкого вибору.
Не дочекався Корнило Устиянович бути пошанованим бодай скромним бібліографічним довідником його творів, літературних і малярських. Не поспішають з цим наші бібліографи з Національної бібліотеки ім. Стефаника НАН України…
Корнило Устиянович незадовго до смерті писав: “Півсотні церков має мої ікони, п’ятнадцять — іконостаси, одинадцять — стінописи, у сімох залишив я, крім декоративних картин, вартісні твори мистецтва за час від 1862 р. до 1902 р. І тих 40 літ праці не принесло мені ані грошей, ані слави. Так само, як і моя літературна праця не діждалася заслуженого признання. Був я і загину загально відомим, але ніким не поважаним, не любленим щиріше і дилетантом у всьому. Не захопив я нікого і так зійду зі світу, хоча бачиться мені, що так воно бути не повинно…” І ніби навмисно відразу після його смерті з’явився некролог Івана Труша, якому не подобався академічний стиль малярства Корнила Устияновича і який у пориві боротьби за реалізм у мистецтві писав: “Трудно рішуче сказати, чи покійник був значний артистичний малярський талан, чи ні; сказати лиш сміло можна, що всі значніші картини не дають свідоцтва артистичної індивідуальності, фактора виразних, справдішніх талантів”.
Байдужість до творчості Корнила Устияновича призвела до того, що тільки 1990 року, коли вийшов історикоетнографічний нарис Миколи Батога “Вовківська земля”, стало відомо, що Устиянович народився у Вовкові на Львівщині, де його батько був священиком.
Дата смерті Корнила Устияновича відома. Про неї повідомив часопис “Діло”, найпопулярніша на той час українська газета, у своєму № 152 від 9 липня за старим стилем (22 липня за новим стилем) 1903 року: “Ділимо ся з нашими читачами сумною вісткою, яка дійшла до нас в послідній хвили. Корнило Устиянович, відомий усій Руси—Україні поет і артистмаляр упокоїв ся сегодня в Довгім Дрогобицького повіту, проживши 64 літ. Похорон відбуде ся дня 23 н. ст. липня”. Обіцяв при цьому часопис, що РусьУкраїна ніколи не забуде свого сина. Повідомив трьома рядками тексту про смерть Корнила Устияновича і москвофільський “Галичанин”. І все…
Обставини смерті у трактуванні різних авторів та дослідників — найрізноманітніші і дуже далекі від правди. Навіть поважні видання продовжують стверджувати, що Корнило Устиянович загинув, коли впав з риштувань, розмальовуючи тамтешню церкву! Гарна і символічна смерть для художника! Кращу й не вигадати: ось ще останній штрих, останній мазок, але падає додолу пензель, а за ним і маляр… Нічого подібного не було. Ті, хто писав про це, не завдали собі труду з’ясувати, про яку ж церкву в Довгому йшлося. Річ у тім, що ріка Стрий ділить це село на дві частини, ліва називається ЗаріччяРівень. Там віддавна була церква Уведення у храм Пресвятої Богородиці. Вона була стара, і люди вирішили її розібрати та поставити нову. Але сталося поіншому. 1888го року дяк після хрещення дитини забув погасити свічку. Церква згоріла дотла, а з нею і вся документація, зокрема й метричні книги. Село, очевидно, було так далеко від місць цивілізації, що шематизмидовідники Перемиського єпископства, де вони складались, називають церкву в Заріччі то церквою Покрови Пресвятої Богородиці, то Різдва Христового. Дерево на будівництво нової церкви збирали довго, роками сушили і на початку 1900го нарешті розпочали будівництво, яке було закінчене 1903 року. Церкву вирішили освятити іменем Івана Хрестителя, та потрібен був новий іконостас, бо старий згорів, тож роботи для малярів вистачало. Уже 1903 року церква була готова для роботи малярам.
На правому березі більшої частини села була церква Святого отця Миколая, збудована 1724 року на місці давньої 1645 року. У неї вже протікав дах, вона перекосилась на один бік, і люди також вирішили поставити нову. 1903 року біля старої церкви спорудили дерев’яну, там, де був цвинтар. Стара стояла аж до Першої світової війни, потім її розібрали на паливо. На її місці донедавна стояв хрест. Згадані шематизми з невідомих причин подають час побудови цієї церкви 1909 роком, що вводило в оману шанувальників творчості Корнила Устияновича, бо всюди стверджувалось, що саме він розписував цю церкву, хоч помер за шість років до того, як її звели. Нову церкву збудували там, де колись був старий цвинтар і де могила Корнила Устияновича та пароха церкви Юліана Шиха і його родини, надмогильна таблиця на якій сповіщає, що тут поховані : “о. Юліан Ших *30 Х 1846 — +12 ХІІ 1933, Душі Іх во благих водворятся; о. Михайло Дзєдзіцький *5 ХІІ 1778 — +20 VIII 1866 (тесть); о. Теодор Ших *15 VII 1810 — +30 Х 1889”. Внизу підписано: “Т. Валігура, Дрогобич” (відомий майстер надмогильних пам’ятників).
Обидві частини села з’єднував плохенький підвісний міст, який при розливі Стрия зносило і після цього доводилося ремонтувати. Після розливу 1903 року люди переходили річку вбрід або верхи на коні.
Навесні 1903 року о. Юліан Ших, парох села Довгого і родич Миколи Устияновича, запросив Корнила Устияновича приїхати зі своєю бригадою, бо є свіжа робота.
Шихи віддавна були священиками в Довгому. Перед о. Юліаном до 1889 року парохом села був його батько Теодор. У Довгому 1846 року народився сам Юліан, а по смерті батька став на його місце. Плебанія отця стояла на правому березі річки, неподалік старої церкви Миколая. В ній і замешкав Корнило Устиянович. Приїхав хворим. Бригада розпочала на протилежному березі річки роботу. Корнило Устиянович, переїжджаючи річку, впав у воду, застудився і зліг. Ще в останні хвилі почав малювати портрет о. Юліана Шиха — і це була його остання робота. Отець Юліан Ших поховав Корнила Устияновича на цвинтарі неподалік могили батька, де, зрештою, поховають і його. Надто далеко від Довгого були друзі, родина, тож на похорони Корнила Устияновича не прибув ніхто. Ніхто не знав про те, що в Корнила Устияновича був позашлюбний син Володислав зі служницею Францішкою Михайляк, з якою так і не зміг одружитися… Син був під постійною опікою батька, який тягнувся з останнього, щоб йому та матері створити більшменш пристойні умови життя. На час смерті батька син був учнем другого класу Станіславівської гімназії. Вже 28 липня Володислав отримав від Миколи Устияновича, брата Корнила, що був учителем у Радівцях, листа, в якому той писав про смерть його батька (в листі назвав його опікуном) та просив подати свою адресу в Станіславові, щоб переслати речі покійного. Повідомляв, що покійний жодних грошей не полишив, бо перед смертю не міг два місяці працювати, проте нехай Володислав не журиться, бо якісь гроші капнуть, оскільки розпочату опікуном роботу докінчує інший маляр. 31 липня 1903 року Володислав дістав батькові речі, серед них годинник. Микола Устиянович обіцяв, що буде піклуватися про племінника. Піклувався, зрештою, недовго. Володислав помер 1910 року від туберкульозу у 21 рік.
На могилі Корнила Устияновича поставили звичайний дерев’яний хрест, не зазначивши, хто тут похований. Хрест невдовзі зогнив і впав. Отець Юліан Ших помер 1933 року. Ніхто й не думав про якийсь пам’ятник. Отці з Преображенської церкви, до котрих звертались, нічим зарадити не могли. На місце Юліана Шиха Перемиська консисторія скерувала о. Йосифа Кецуна. Той уже не застав на могилі Корнила Устияновича жодного хреста. Та й сама могила майже зрівнялась із землею. На старому цвинтарі вже нікого не хоронили. Могила Корнила Устияновича нікого не цікавила, і у 1970х роках про неї знав тільки отець Луцький. Людина похилого віку, він непокоївся, що помре і забере з собою пам’ять про місцепоховання Корнила Устияновича, а тому звернувся до Львівської організації Товариства охорони пам’яток історії культури, головою якої на той час був Ігор Кудин. Тільки дякуючи йому, невдовзі на могилі постав пам’ятник роботи Євгена Дзиндри. Правда, призначався цей пам’ятник зовсім не для художника. Скульптор робив його на могилу письменника Михайла Яцкова, що похований на Личакові у Львові. Оскільки збереглася форма, то неважко було знайти кілька мішків цементу і кілька шуфель піску, щоб виготовити пам’ятник і для Корнила Устияновича. Той пам’ятник кантували до Довгого майже рік, поки нарешті поставили. Планувалось, чи тільки так говорилося задля годиться, що в майбутньому на могилі Корнила Устияновича буде збудований достойний, а не серійний пам’ятник. Так не сталось.
…У планах “нашої мудрої” комуністичної партії та її уряду виникли далекосяжні плани. “Для блага народу” потрібно було збудувати потужний завод для очищення радіоактивного палива. Для його роботи потрібно було дуже багато води для охолодження розігрітих реакторів. Невідомо чий перст вказав на село Довге і на річку Стрий. Там мало бути створене штучне море і затоплено 44 населених пункти. Могила Корнила Устияновича мала бути на самому дні цього рукотворного моря. Простягатись воно мало аж до селища Кропивника. Розпочалися будівельні роботи зі спорудження височезної дамби, яку сьогодні в добру погоду видно за кілька кілометрів. Половину села переселили в одне з передмість Дрогобича. Село як населений пункт зняли з обліку. Проте сам Господь постояв за людей. Дамба почала обвалюватися, почала обвалюватись і гора, а головний її проектант завбачливо втік за кордон. Так і стоїть той пам’ятник людського безголов’я дотепер.
В Україні вже давно укорінилася традиція затоплювати наші села і нашу історію, а на їхньому місці утворювати великі моря, звичайні водозабірники, які перероджувалися у смердючі гнилі багна. Під водою опинилися Шевченкові місця неподалік ПереяславаХмельницького, але принаймні там вдалось врятувати чимало пам’ятників народного зодчества і перевезти їх у тамтешній скансен…
Село Довге, яке формально вже не існувало, відновило свій статус тільки 2004 року. Могила Корнила Устияновича й надалі забута…
Церква на Заріччі до встановлення української державності була закрита, все, що можна було з неї викрасти, викрали. Чи було там щось із образів Корнила Устияновича — сказати важко, так само важко сказати, чи є щось у церкві Миколая, яку ще охрещують церквою Преображення Господнього. Невідомо, яких стін торкався його пензель. Тих розписів ніхто не сфотографував досі, ніхто не досліджував, вони не включені у відповідні альбоми чи принаймні реєстраційні картки музеїв. Одне, що залишилось, — запущена з вицвілими буквами напису про особу покійника могила Корнила Устияновича на покинутому цвинтарі, де паламар косить траву…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment