Ювілейна академія
“Товариство “Просвіта”: вчора, сьогодні, завтра” — тема ювілейної академії з нагоди 150річчя Товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, яка відбулася 7 грудня ц. р. в Інституті літератури НАН України.
Павло Мовчан, голова Товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, почесний доктор Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, відкриваючи конференцію, виголосив ґрунтовну доповідь про великий і тернистий шлях однієї з найстаріших і найавторитетніших українських громадських організацій, яку ми подаємо в цьому числі тижневика.
В ювілейній академії зокрема взяли участь і виступили зі змістовними доповідями голова Асоціації українців у Словаччині, іноземний член Національної Академії наук України Микола Мушинка, перший заступник Голови товариства “Просвіта” академік НАПН України Георгій Філіпчук, професори Олександр Пономарів і Іван Ющук, доктор філософії, голова партії “Патріот” Микола Голомша, голови обласних і міських об’єднань товариства “Просвіта”, науковці з Інституту літератури НАН України та ін.
Не обійшлося на ювілейній академії, як ведеться на таких заходах, без привітань від всеукраїнських громадських організацій: УВКР — Михайло Ратушний, ГО “Захист прав творців” — Анатолій Бойченко, Товариства “Знання” — Василь Василашко, НСПУ — Михайло Сидоржевський та інші. Їхні виступи, поздоровлення та привітання Всеукраїнському товариству “Просвіта” ім. Тараса Шевченка будуть надруковані у наступних числах “СП”.
Для того, щоб збагнути, де ми, потрібно, як рекомендував Михайло Грушевський, озирнутися у недалековпізнаване минуле на 150—170 років назад, аж до КирилоМефодіївського братства, яке було прообразом “Просвіти”, адже ставило за мету відродження української мови і культури, видання корисних для народу книг живою мовою та заснування мережі сільських народних шкіл та читалень.
Фінал добре відомий. Костомаров — на засланні, Шевченко — в солдатчині, інших братчиків розіслали по імперських просторах, як горох, за висловом П. Куліша…
Проте історія має свою логіку розвитку, переходячи в метаісторію. У Відні у березні 1848 року вибухнула революція. І вже того ж року у Львові “заложене перше національнополітичне товариство під назвою “Головна Руська Рада”, яка уложила першу програму праці над відродженням українського народу в Австрії, та “ГалицькоРуська Матуся”, яка час від часу видавала “Сборники”, та для загалу була ані цікавою, ані зрозумілою, бо “виходила такою страшною мовою,.. мішаниною церковщини, російщини, полонізмів, словом, тарабарщиною. Скажімо, “Короткоє наставлєніє до розширєнія засадження дерев всякого рода для сельского міра” (Степан Перський). А гімназійний учитель Богдан Дідицький проголосив одність галицької частини русинів з цілим “русскім міром” і закликав білого царя прилучити Галичину до себе…
Чому я згадую ці епізоди? А тому, що формувалася “Просвіта” не за ідеальних умов, а в протидії і конфліктах… Саме 8 грудня 1868 року відбулася, за визначенням першого почесного Голови “Просвіти” М. Грушевського, феноменальна подія, яка змінила не лише Галичину, а й всю Україну. До речі, відроджена після заборони Московщиною “Просвіта” на Першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт”, що відбувся в Києві 20—23 вересня 1917 року, деякими істориками називалася органом Центральної Ради, оскільки відкрив цей з’їзд і виступив з першою доповіддю Генеральний секретар Української Центральної Ради Іван Стешенко, а на пропозицію голови Київської “Просвіти” Лотоцького М. Грушевського обрали почесним головою з’їзду. А Симон Петлюра зазначив, що віра в “Просвіту” дає надію, що український рух побільшає і зміцніє.
50 років тому Голова товариства Читальні “Просвіта” у Вінніпезі Михайло Воробець у вступному слові до ювілейного збірника “Сторіччя Матері “Просвіти” зазначив: “Не забуваймо, що наші вороги, москалі (і поляки) знищили “Просвіту” на рідних землях, забороняли нашим братам не тільки святкувати, а навіть згадувати про цю нашу найбільшу культурноосвітню святиню. Дай нам Боже, — писав М. Воробець, — діждатися того, щоб колись святкувати річницю матірного товариства “Просвіта” на рідних землях, і я твердо вірю, що цей час прийде…”
Прийшов разом із черговим відродженням української державності. А вже і 25 років тому, і 10 років тому українське суспільство відзначало славні ювілеї “Просвіти”, яка відродилася з “Товариства української мови “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка” майже 30 років тому, ще за комуністичних часів… “Товариство української мови “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка” стало, як і матірна “Просвіта”, наймасовішою громадською організацією, що мала визначальний вплив на формування вже політично народного Руху України, сформованого в стінах Спілки письменників України.
Ось чому нам необхідно озирнутися назад не лише на 150 років, а й на 30 років, аби збагнути, де ми. Маємо зрозуміти, наскільки ми просунулись уперед. Адже за роки незалежності і за останні чотири роки ми ствердилися: ми Українці! Так, ми маємо тяглу свою історію, знання якої нас позбавляли; ми маємо свою мову, від якої нас відлучали шляхом заборон, асиміляції, русифікації, полонізації, мадяризації та румунізації… Слідом за нашими національними провідниками суспільство усвідомило, що ми наділені своєю тисячолітньою культурою, яка формувалась на Богом даній українській землі… Що ми маємо неперехідні цінності, якими гріх гендлювати: працьовитість, спраглість знань, героїчність, прагнення справедливості, толерантність до сусідів, високу духовність, зумовлену просвітленістю вірою Христовою. Отже, маємо і свою церкву, в якій мусить панувати світло Христове, а не лицемірносатанинські постулати “особенного русского мира”, в якому замість любові до ближнього чути “убєй бандєровца”… В 1910—1912 роках, коли закривали “Просвіти” в Київській, Чернігівській та інших губерніях, С. Щоголев у своїх теоретичних обґрунтуваннях зазначав: “Под южнорусским сепаратизмом, или отщепенством, мы разумеем попытки ослабить или порвать связь, соединяющую малорусское племя с великорусским. По тем средствам, с помощью которых сепаратисты стремятся к достижению своей цели, мы можем различать сепаратизм политический (государственная измена гетманов Выговского и Мазепы) и культурноэтнографический или украинофильский (Костомаров, Кулиш)”.
Ви, шановні, розумієте чому я наводжу цю цитату ідеолога “русского міра” сторічної давності, адже вона нічим не відмінна від тих формул Путіна, які він озвучував і 10 років тому Бушумолодшому, і які він ретранслює нині у світовому політичному просторі, що ми — “недодержава і недонарод…”
Уже 100 років тому саме просвітян і саме “Просвіту” потрактовували як мазепинську структуру, “как особо опасное сепаратистское движение”. Заснувавшись 8 грудня 1868 року, “Просвіта” через невеликий проміжок часу мала вже розгалужену мережу по всій Галичині та Буковині, де інтенсивно засновувались хатичитальні, формувалися хори, видавалися масово дешеві книжки для народу рідною українською мовою, проводилися курси для неписьменних, відбувалися вечорниці, ставилися театральні вистави, засновувались позичкові каси, ощадкаси, утворювались рільничогосподарські та промислові спілки…
Проте я хочу звернути увагу на ту протидію Росії, що мала місце 150 років тому у формуванні нашої націєтворчої організації. Відомий своїми москвоцентричними поглядами професор Яків Головацький стверджував, що нема потреби творення своєї культури, осібної від великоруської, мовляв, “не дали ми собі накинути 1848 року латинського абецадла, а тепер прагнуть обкроїти фонетичний правопис, забираючи святе ъ (йор), ы (йори), ъ (Яків) та ь (їр)”, який нібито впровадили ще св. Кирило і Мефодій до богослужебних книг.
“А роблять це тому, — стверджував Я. Головацький, — щоб відчужити нас від церкви і історичної минувшини та розірвати звязь з “русскім міром”…
Як бачите, термін “русскій мір” такий же давній, як давня спроба москалів позбавити нас права на самих себе. Саме тому потрібно всіляко підтримувати гасло Хвильового “Геть від Москви”, на якому закцентував свою увагу Президент України П. Порошенко.
Але мало проголосити гасло, його необхідно здійснити, передовсім зліквідувавши дезінформацію, промосковські джерела в Україні, такі як “Ньюсван”, “112”, “НАШ”, деякі радіоканали та низку періодичних видань…
На велику Україну “Просвіта” пересілася лише на початку ХХ ст., і починаючи з Одеси, Катеринослава, Чернігова, Житомира, Києва, Миколаєва вона розкущилася практично на всіх українських посілостях включно з Кубанню, Берестейщиною, Курщиною, Воронежчиною та Зеленим Клином. Її очільниками стали видатні українські діячі культури та літератури: Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Микола Лисенко, Леся Українка, Микола Аркас, Дмитро Яворницький, Іван Огієнко, Симон Петлюра, Степан СмальСтоцький, Андрій Ніковський, Остап Нижанківський, Володимир Науменко. Іван Липа, Климент Квітка, Сергій Єфремов, Володимир Дурдуківський, Олександр Дорошкевич, Володимир Винниченко, Августин Волошин, Григорій Голоскевич, Михайло Грушевський та інші. Зпоміж цього великого списку фундаторів “Просвіти” в Україні необхідно виокремити постать видатного українського композитора, педагога, музикознавця Анатоля Вахнянина, упорядника першого німецькоукраїнського словника, редактора часопису “Вечерниці”, “Пісьмо з Просвіти”, одного із тих, хто запровадив у вищих гімназійних класах кулішівську фонетику, засновника співочого товариства “Торбан”, диригента хору “Львівський баян”, автора першої професійної опери у Галичині “Купало”, засновника і директора Вищого музичного інституту.
Зважаючи на масовість матірної “Просвіти”, може скластися уява про винятково сприятливі умови для її поширення. Але це буде, як я вже зазначав, помилковий висновок… “Просвіта” створювалася всупереч обставинам, всупереч волі тих, хто прагнув нас асимілювати… Це стосувалося і наших сусідів із заходу. Польський історик Белевський категорично відмовляв нам у праві бути собою ще в середині ХІХ ст.: “Визнати русинський народ окремою нацією — це прикласти бритву до польського горла”.
Щодо наших братовбивць із півночі, то їхня реакція на формування просвітянського руху була ще більш категоричною. Цитую відомого ідеолога “русского міра” С. Щоголєва: “Чтобы углубить противоположную отчужденность этого племени от остальной Руси, для него придумали имя украинского народа, а территории с преобладающим малорусским населением присвоили название Украйны, воспользовавшись для этого совершенно произвольным узким географическим термином весьма определенного содержания. Украинофилы галицкие купно с южнорусскими выработали план культурнополитического объединения всех частей “украинского” народа в автономную единицу — Соборную (то есть объединенную) Украйну”.
Ці сентенції були виголошені 115 років тому в Києві… Але чому подібні умовиводи лунають з відверто антиукраїнських теле і радіоканалів з уст “наших” україноненависників Мураєвих, Співакових, Червоненків, Рабіновичів і Медведчуків, поганих правнуків тих, хто сто років тому задушив у “братніх” лещатах відроджену українську державу і трьома геноцидами винищив десятки мільйонів найпродуктивнішого і етнічно стійкого українського “елементу”?!
У зв’язку зі сторіччям Національної академії наук України, яка бере свій початок від Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка, не можу не навести цитату з Петроградської газети “Свет” під заголовком “Покровители мазепинства”, видрукувану 104 роки тому. Низка українських учених, які згодом склали ядро НАУ, створили 1906 року комісію для відміни обмежень і регламентацій “малорусского печатного слова в Росії” і подали відповідну записку. Цитата з газети “Свет”: “Начать с того, что после этой записки обязательное правописание, употреблявщееся с 1876 года в малорусской литературе, прозванное весьма знаменательно “романовским”, было заменено фонетическим правописанием, так называемой кулишевкой, признанной официально в австрогалицких школах (завдяки “Просвіті”. — П. М.), где оно насильственно в 1893 году было введено вместо исторического русского правописания”… Вслухайтесь у цю аргументацію і порівняйте: “исторически так сложилось, насильственно украинизируют, насильственно заходят суда в наши воды…”
Аргументація та ж, що і сто, і триста років тому: “Австрийская казенная фонетика (тобто наша — українська) выдумана австрийскими политиками для полного разделения обоих наречий единого языка…” Литературное (просвітницьке українство) быстро выродилось в политическое мазепинство… За спиною мазепинцев стоят как АвстроВенгрия, так и Германия. Сьогоднішнє мазепинство в російському політиканстві замінено згодом на довготривалий термін “петлюрівство”, тепер — на “бандерівство”. А замість АвстроВенгрії тепер у мові росіян фігурують США і Європа…
Тема української мови була і залишається центральною темою не лише “Просвіти”, а й усієї української нації. Саме проти неї були спрямовані зусилля російськоімперської влади, та, починаючи з 1847 року, року заборони КирилоМефодіївського братства, ведеться системний наступ на все питомо українське. Виокремлю бодай дещицю цих “атак”:
1. Грудень 1847 року. Ректор Київської духовної семінарії вказує цензурному комітету при Духовній Київській Академії про небажаність публікацій українськомовних проповідей, ось саме чому: “дабы под предлогом общенародности, ложной простоты не искажать русского языка, а наипаче не подвергать уничижению Слово Божие”. (Яка суголосність з аргументаціями нинішнього одеського владики Агатангела!)
2. Листопад 1859 року. Догана Губернатора київського, подільського, волинського І. Васільчікова старшому вчителеві чернігівської гімназії Тулубу за схвалення до друку українських прислів’їв та приказок…
3. Квітень 1862 року. Донесення київського губернатора Гессе про затримання дворянина Вілігорського за появу в українському національному вбранні на вулицях Києва.
4. Березень 1863 року. Анонімний лист від “благонамеренных малороссов” до начальника ІІІ відділу В. Долгорукова про можливі політичні наслідки і шкоду, якої може завдати державі переклад Біблії українською мовою “сепаратистамихохломанами”, а також про те, що цей переклад Святого письма може призвести до легітимізації української мови та претензій на автономію Малоросії, а спроба видання “Народної газети” 1863 року потрактовується як “дерзкая затея хохломанов”…
5. У червні 1863 року відомий шовініст М. Катков у газеті “Московскіе ведомості” пише про неприпустимість формування української літературної мови та осуд М. Костомарова за видання книжок для народної освіти, оскільки, на його думку, “Украина не может иметь особенного политического существования”.
Звертаю увагу на аргументацію голови Київського цензурного комітету О. Новицького, чому необхідно заборонити книги українською мовою: “никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может…”
Цю формулу, виведену малоросом Новицьким, потім озвучить не лише міністр внутрішніх справ П. Валуєв, а й сам імператор Олександр ІІ. “Хохольское наречие”, як ми знаємо, відтоді було під забороною. Навіть тоді, коли Британське Біблійне товариство на замовлення ще іншого імператора видало “Святе письмо” багатьма мовами включно з калмицькою та уйгурською, української Біблії в цьому списку не було.
І попри всі заборони, утиски, поскрибування, українська мова була, є і буде! Саме тому ВУТ “Просвіта”, відроджена 30 років тому, заходилася видавати “Словники” і перевидавати найголовнішу книгу для кожного українця — “Кобзар” Т. Г. Шевченка. Протягом свого нового тридцятиріччя просвітяни видали “Кобзар” загальним накладом 1 мільйон і розповсюджували по всіх бібліотеках, включно зі шкільними… Але я не зупинятимуся на здобутках “Просвіти”, адже найважливішим здобутком залишається Українська держава, де і через 27 років з дня проголошення її незалежності залишилось нерозв’язаним саме мовне питання. Закону про українську мову і досі не ухвалено! Тому учасники наукової конференції, присвяченої 150річчю “Просвіти” та 100річчю НАНУ, вимагають від Президента України докласти необхідних зусиль, аби ВР України ще цього року ухвалила доленосний, визначальний і необхідний “Закон про українську мову”, аби припинити будьякі політичні спекуляції навколо мовного питання. Ми розраховуємо на рішучість і послідовність Президента в обстоюванні фундаментальної цінності — української мови, без повносущого її функціонування перспектива української нації затьмарюється…
Пане Президенте, за Вами не лише гаслослово, а й словочин: це має бути справді державний закон про державну мову!
Заборона української мови в російській імперії зумовлювалася нищенням української нації. Сьогоднішня аргументація адептів “русского міра” — і в Україні, і в Росії про те саме. “Пользуясь невежеством в русской истории русского общества и славянской интеллигенции вообще, профессор М. Грушевский выводит на историческую арену никогда не существовавший “украинский народ”, якобы существовавший в IV в. по Р.Х., о котором до сих пор никто не слыхал. Но ведь всякому маломальскому учившемуся русскому известно, что наши летописи написаны на общерусском языке, на котором говорила вся Древняя Русь от Киева до Новгорода, от Сяна до Волги. Наконец, вся история Древней Руси, по утверждению Грушевского, есть история украинского народа”.
Це з телепрограми 4 грудня ц. р. московського ідеолога русского фашизму Влад. Соловйова, який аргументує так само і те саме, що й Затулін, Проханов, Куликов, які оперують “аргументами и фактами” про “единый русский народ, который жил еще в начале ХХ века в Галиции и был уничтожен бандеровцами”… Ідеологія русского фашизма в Росії діє, підтримується різними фондами, зокрема “Православным центром имперских политических исследований”, а видавництво “Имперская традиция” величезними накладами продукує цю ідеологічну брехню і поширює її через церкви московського патріархату в Україні…
Якщо не зупинити цю навалу, ми матимемо непередбачувані внутрішні сюжети з демонтажу української держави, тому церковне питання, питання Української Помісної Церкви є надважливим, як і отримання Томосу. Просвітяни солідаризуються з позицією Президента України і в цьому питанні…
Підводячи підсумки, хочу зазначити, що роль історичної “Просвіти” — феноменальна, а роль теперішньої необхідно підсилити синергетично з державними органами влади задля повного унезалежнення України, її деколонізації і декомунізації. Матері “Просвіті” — 150. Українці — господарі своєї держави на своїй землі. Слава Україні!
