«Просвіта» і мова

Іван ЮЩУК,
професор Київського міжнародно­го університету, заслужений діяч науки і техніки України

1. Мовне питання в ХІХ столітті
ХІХ століття можна назвати століттям пробудження людської гідності. Почалося воно антифео­дальною французькою революцією 1789—1794 років. Кульмінацією боротьби за людську гідність стала Весна народів 1848 року, коли Європою прокотилася хвиля національних революцій і повстань. Для слов’янських народів це було піднесення національно-визвольної боротьби, боротьби за свої національні права і не в останню чергу — за збереження рідних мов.
Чеський історик Франтішек Палацький перед 1848 роком гірко скаржився, що чехи, мовляв, дожилися до такого, коли під німецьким тиском загине останнє чеське слово. Навіть свою багатотомну історію Чехії він почав писати німецькою мовою, але вже після 1848 року, коли мовна свідомість у краї різко зросла, видає її чеською мовою.
У Словаччині, яка була під Угорщиною, національний рух домагався створення словацької періодичної преси, введення словацької мови в школі, судочинстві, адміністрації, допущення церковної проповіді словацькою мовою.
За свої мовні права повстали й хорвати, коли угорський уряд ввів угорську мову в хорватських установах та школах.
Поляки, які були розчленовані між трьома державами — Росією, Австрією й Пруссією, ставили своєю метою відновлення польської держави “від моря до моря”, тобто й з Україною включно, і запровадження на всіх цих землях польської мови як офіційної.
Так само гостро мовне питання, поряд із соціальним та державницьким, стояло і в Болгарії, Македонії, Словенії, Боснії, у сербській Воєводині.

2. Специфіка мовного питання в Україні в ХІХ ст.
В Україні мовне питання було, мабуть, ще болючішим, ніж в інших поневолених країнах. Шевченкові, коли він випустив у світ “Кобзар”, настирливо радили писати російською мовою. “Теплий кожух, тільки шкода — не на мене шитий”, — відповів Шевченко тим доброзичливцям у “Гайдамаках”. А в іншому місці він заявляв: “…На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”.
У тій частині України, яка була окупована Росією, українську мову виганяли не тільки зі школи, з книг, а й з побуту. Ось, наприклад, свідчення одного з наддніпрянських українців, надру­коване у львівському часописі “Слово” 1863 року: “За українську мову не дадуть вам ніколи служби та оддадуть під надзор поліції… Як спіткне вас на улиці офіцер, то заведе в поліцію, кажучи: “По-хахлацки не говори. Малороссии нет со времени царя Алексея Михайловича”. Про ставлення до української мови в підросійській Україні красномовно свідчить і Валуєвський циркуляр цього ж таки 1863 року, в якому стверджувалось, що “малорусского языка не было, нет и быть не может”, і так званий Емський указ царя Олександра ІІ 1876 року, яким заборонялося навіть співати українською мовою.
Становище тієї частини України, яка була під Австро-Угорщиною, було трохи краще, принаймні не заборонялося друкувати книги, журнали, газети українською мовою. Але тут була інша біда: з одного боку, поляки, які переселилися сюди за часів панування Польщі в XIV—XVIII століттях, і далі посідали панівне становище в краї та накидали тутешнім українцям польську мову й культуру, а з другого — так звані “москвофіли”, доморощені галицькі агенти російського царизму, які не визнавали права українського народу на самостійне існування; українську мову вважали “псевдомалоруським жаргоном”, а відкриття українських шкіл — “мережею згубних гнізд і розсадників мазепинської агітації”. “Москвофіли” вітали Валуєвський циркуляр, який забороняв українську мову, а натомість витворили й просували як літературну мову штучне “язичіє” — безладну суміш елементів церковнослов’янської, російської й польської мов та галицького діалекту.

3. Рух на захист українців та української мови
Одними з перших у ХІХ столітті, хто виступив на захист прав українського народу, зокрема його мови, були члени Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847 роки) — Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Микола Гулак, Олександр Навроцький та ін. У “Книзі битія українського народу” вони проголосили: “І встане Україна з своєї могили… І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою…” Але їх поки що було мало, і розгорнути ширшу діяльність, розворушити маси їм не вдалося. Це було закрите коло однодумців.
Але вже 1859 року в Києві представники української патріотичної інтелігенції засновують першу культурно-освітню організацію — “Громаду”. Майже одночасно “Громади” виникають у Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі, багатьох повітових містах. “Громади” почали видавати популярну літературу українською мовою для народу, організовувати недільні українські школи, писати для них підручники українською мовою. Тарас Шевченко пише й видає “Буквар южнорусский” для таких шкіл.
Проте російський царський уряд звинуватив громадівців у сепаратизмі і почав переслідувати їх, а 1876 року зовсім заборонив діяльність “Громад”. Частину громадівців заарештували й відправили на заслання, зокрема й Павла Чубинського, автора українського національного гімну. Частина їх, як, наприклад, відомий діяч українського національно-визвольного руху Михайло Драгоманов, щоб уникнути арешту, емігрувала за кордон.
У Західній Україні, яка була в складі Австро-Угорської імперії, де політичні умови були набагато ліберальніші, ніж у царській Росії, у 60-х роках ХІХ століття серед української інтелігенції, греко-католицького і православного духовенства виникає як протидія польському шовінізмові й галицькому “москвофільству” патріотична течія народовців-українофілів.
Саме народовці й виступили 1868 року засновниками “Просвіти”. Політику народовців, і зокрема засновану ними “Просвіту” підтримували такі відомі діячі київської “Громади”, як історик Володимир Антонович, письменники Олександр Кониський, Іван Нечуй-Левицький, Борис Грінченко та ін. Мета в усіх була одна — освіта народних мас через рідну мову, пробудження національної свідомості, визволення України з-під чужоземного панування та створення соборної Української держави.
Основним напрямом діяльності “Просвіти” з перших днів її заснування й до кінця було книгодрукування, а трохи згодом — організація народних читалень і бібліотек. Ще на перших, установчих, зборах було вирішено видавати книжки чистою українською мовою без польських, російських та церковнослов’янських слів, у простому й доступному стилі. Нести знання, освіту рідною мовою в народні маси, пробуджувати народ до активного суспільного життя — таке було її основне завдання.
Один із засновників “Просвіти” студент Андрій Січинський у своїй промові на перших зборах так виклав мету створюваного товариства: “Кожний нарід, що хоче домогтися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоб нижчі верстви суспільства, народні маси піднести до того ступеня просвіти, щоби ця народна маса почула себе членом національного організму, відчула свою громадянську і національну гідність й узнала потребу існування нації як окремішньої народної індивідуальності, бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього”.
Тільки за перші сім років свого існування члени “Просвіти” створили й видали українською мовою 22 підручники для українських шкіл Галичини. “Просвіта” друкувала твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Леоніда Глібова, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського та інших українських письменників, які не могли побачити світ у підросійській Україні. Великою мірою саме завдяки діяльності “Просвіти” українське слово, попри утиски й переслідування, жило, розвивалося й набирало сили.

4. “Просвіта” в період національно-визвольної боротьби
Революція 1905 року в Росії хоч і не домоглася скасування антиукраїнських циркулярів російського царату, проте змусила владу піти на певні поступки в національно-мовній сфері. З’являється українська преса, збільшується кількість літературно-художніх альманахів, легалізується україномовна наука (переважно гуманітарного профілю).
Виникають “Просвіти” в Наддніпрянській Україні як продовження колись ліквідованих російським царизмом українських “Громад”. Однією з перших тут виникає київська “Просвіта” 1906 року, організатором і головою якої став видатний український письменник і громадський діяч Борис Грінченко. У статуті, укладеному ним, було записано: “Товариство має на меті допомагати розвиткові української культури і першим чином прививати її українському народові в його рідній мові… А для того Товариство має видавати книжки, брошури, часописи і т.п. українською мовою; заводити свої біб­ліотеки, музеї, читальні, книгарні, школи, притулки, ясла і т.п.”
У 1905—1922 роках “Просвіти” були тут основною організаційною формою залучення народних мас до участі в національно-культурному відродженні.
Вояки, які у 1918—1922 роках добровільно, за покликом серця, не жаліючи життя свого, захищали незалежну українську державу — Українську Народну Республіку — були виховані передусім “Просвітою”, в її читальнях, на виданих нею книжках. Якби не було “Просвіти”, яка несла в народ твори Тараса Шевченка, будила національну самосвідомість українців, то навряд чи з такою силою розгорнувся б національно-визвольний рух у ХХ столітті, навряд чи були б умови для появи таких самовідданих, стійких борців за незалежну, самостійну Україну.

5. Відновлення “Просвіти” як Товариства української мови ім. Т.Шевченка
У 1980-х роках різко посилився русифікаторський тиск Москви в Україні. Один за одним з’являються накази, розпорядження, мета яких — насильне насадження російської мови поза Росією.
10 червня 1983 року ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР приймають постанову „Про організацію виконання в республіці постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР „Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік“. У ній російська мова в Україні ставилася в особливе, привілейоване становище: „1. …Добиватися, щоб вільне володіння російською мовою стало нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади, громадським обов’язком кожної молодої людини… 5. …Збільшити час на вивчення російської мови в загальноосвітніх та інших середніх навчальних закладах з неросійською мовою навчання; передати на ці цілі частково або повністю години, що призначені для вивчення іноземної мови; при вивченні російської мови і літератури дозволити поділ усіх класів і груп з кількістю учнів більш як 25 чоловік на дві підгрупи… вдосконалювати мережу загальноосвітніх шкіл з російською мовою навчання“. Тобто збільшувати їхню кількість, що й робили за рахунок українських дітей.
Наприкінці 1980-х років посилюється національно-визвольний рух в Україні: з березня 1987-го при Спілці письменників у Києві починає працювати Клуб шанувальників української мови (започаткував його письменник Сергій Плачинда)‚ з жовтня 1987-го діє клуб “Рідне слово” в Полтаві‚ на початку 1988 р. виникає гурток “Криниця” в Переяславі-Хмельницькому‚ “Шанувальників рідної мови” в Рівному‚ у червні 1988 р. організовується львівське Товариство рідної мови‚ у листопаді 1988-го — тернопільське Товариство рідної мови‚ одеське Товариство української мови та культури ім. Т. Шевченка “Південна громада” та ін. 12 лютого 1989 створюється Товариство української мови ім. Т. Шевченка‚ яке об’єднало всі розрізнені патріотичні гуртки й товариства.
Товариство розгорнуло боротьбу за утвердження української мови в усіх ділянках суспільного життя. Воно взяло участь у підготовці Закону про мови в Україні (1989)‚ а потім у контролі за його дотриманням. Важливу роль відіграло Товариство в консолідації національно свідомих сил і в проведенні виборів до Верховної Ради України 1990 року‚ яка проголосила спочатку суверенітет‚ а потім і незалежність України. Товариство було організатором патріотично-агітаційного походу по Україні “Дзвін-90”‚ святкування 500-річчя українського козацтва‚ вшанування пам’яті героїв Крут‚ започаткувало фестивалі української пісні “Червона рута” тощо.
Товариство, яке наприкінці 1991 року прибрало назву Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, уже в незалежній Україні було ініціатором акції “Передаймо нащадкам наш скарб — рідну мову!”‚ проведення “круглих столів” за участю урядових структур та інших заходів‚ спрямованих на утвердження в суспільстві української мови як національної і як державної, організувало свої видавництва, видає низку газет, зокрема “Слово Просвіти”.
У своїй діяльності і колишня, й теперішня “Просвіта” виходить з того, що українська мова є одним із найважливіших чинників консолідації українського суспільства, зростання національної самосвідомості українського народу, а відтак, як наслідок, піднесення економічного добробуту, зміцнення Української держави.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment