Українська Церква створила неповторну музичну культуру

Дмитро СТЕПОВИК,
доктор мистецтвознавства, доктор філософії, доктор богословських наук, академік Академії наук Вищої освіти України

Народна пісня віками рятувала українців від розпачу. Спів полегшує, а то й змітає горе, яке насідає на людину. Народна пісня – більше весела, ніж сумна — рятувала нас від стресів і депресій. Про це чудово і містко написала славна Леся Українка: “Ні, я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні”. І це не лише поетичний зворот: психологи доводять як беззаперечний факт вплив співу на поліпшення самопочуття і навіть пришвидшення одужання після хвороб.
І що ж стається, коли народний мелос входить у таку специфічну галузь музичної культури, як літургіка (літургія — основна Служба Божа у храмах Східної, тобто Православної і ГрекоКатолицької Церкви)? А стається ось що: єдиний стандарт співу, який запропонувала Візантія ще на початку Христової ери, а потім у Середньовіччі, зазнавав змін в усіх православних народах і країнах: змін у бік поліпшення, більшої естетизації. Це й доводить у своїй великій і глибоко науковій книзі Наталія Костюк на прикладі України — і то в найбільш несприятливий для української культури і Церкви період ХІХ та початку ХХ століть, коли шовіністичний наступ на все українське набув нищівного і масового характеру. І сталося чудо: чим більшою була ворожа дія — тим сильнішою була творча протидія. Дев’ятнадцяте століття за найнесприятливіших обставин дає шедеври літургійного співу. Вони виникали не спонтанно, а на базі традицій XVIII століття і творів геніальної трійці церковних композиторів — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артемія Веделя.
Епіграфом до книги Наталії Костюк можна було б узяти слова сирійського архидиякона Павла з міста Алеппо, який супроводжував Антиохійського патріарха Макарія в його подорожі в Україну і Московію, і який вів щоденник, де є багато порівнянь культури української й московської, зокрема співочої. Сирійський араб Павло, який уперше в житті почув спів українців і московитів і не мав жодних упереджень до обох націй, порівнює наші й московські церковні співи: “Спів козаків радує душу і зцілює від суму, бо їх наспів приємний, йде від серця та виконується наче з одних уст. Вони дуже люблять нотний спів, ніжні й солодкі мелодії. У цих же, у московитів, спів іде без науки, як випадає, — все різно: вони цим не переймаються. Кращим голосом у них вважається грубий, густий, басистий, який не дає задоволення слухачеві”.
Подібних похвал нашому церковному співу (і народному світському також) від іноземців можна навести багато. Гідно оцінюємо свою музичну культуру і ми самі, українці. Я багато подорожував світом і чув не раз, що українців деякі чужинці пізнавали переважно за їхні гарні голоси. Особливо мені запам’яталася розмова з двома старенькими італійцями влітку 2002 року в Римі. Я все літо того року перебував у столиці Італії як консультант митців, що працювали в ділянці мозаїчної творчости у Центрі монументальних мистецтв імени Еціо Алетті. Якогось дуже гарячого дня ми з митцем Євгеном Андрухівим, який навчався в Центрі імени Еціо Алетті, поїхали в передмістя й стали свідками того, як чоловік і жінка вихваляють українську мову, якою розмовляли українкизаробітчанки. Коли ми запитали пару, чим їм припала до смаку українська вимова, вони вказали на велику кількість голосних звуків. Тому вона, як і їхня рідна італійська, добре лягає на спів. А дізнавшись, що ми з Євгеном українці, старенькі попросили нас щось заспівати. Тоді ми підійшли до наших жіноккраянок і проспівали разом з ними кілька пісень. Італійці після кожної з них казали: “Белло, беліссімо!” — “Гарно, прекрасно!”
Тож Наталія Костюк красу й велич українського співу ставить у своїй книзі на наукову, теоретичну основу. Вона дає точні часові рамки дослідження — від початку ХІХ століття, через усе це століття, плюс 16 років століття ХХго. Таке обмеження узяте, звісно, не навмання. Це був час великих змін у церковній співочій культурі, коли до творчості долучаються професійні композитори, регенти й диригенти. І наступна зміна — це нормативне введення українського багатоголосся у спів усіх церков — від кафедральних соборів до маленьких каплиць. У церковний спів українців входять і кращі зразки християнського співочого фольклору, мелодії яких раніше московити називали “язичєскімі пєснопєніямі”. Та такі заборони, що накривали у це століття все українське життя (за винятком західноукраїнських земель), не мали результатів. Навпаки, в московську церкву входить український варіант багатоголосого співу, витісняючи “грубі, густі, басисті” голоси.
У чотирьох розділах цієї книги авторка дає дуже широку панораму співіснування в ХІХ столітті дидактичних форм навчання, наукової музичної літургіки і професійної творчости. Авторка слушно підкреслює не тільки креативність самої богослужбовоспівочої традиції, а й надає інформацію, як її досліджували — у статтях, книжках, дисертаціях. Так, і дисертаціях, що сьогодні особливо цікаво, бо різновиди церковного співу стали предметом науки музикознавства. Сьогодні навіть не всі шанувальники і дослідники творчості знаменитого українського диригента Олександра Кошиця знають, що він 1901 року захистив дисертацію “Монастирські обіходники XVI—XVII століть та їх значення в історії статуту: історичний нарис”, яку аналізує авторка.
Вважаю цінною рисою книги пані Костюк, що вона детально характеризує церковноспівочу творчість західноукраїнських композиторів і диригентів, які працювали для ГрекоКатолицької Церкви. На особливу увагу заслуговує четвертий розділ книги про так званий “новий напрямок” в українській богослужбовомузичній творчості кінця ХІХ й початку ХХ століть. Цей напрямок створили славетні композитори Микола Лисенко, Микола Леонтович, Кирило Стеценко і не менше славетні хори та їхні керівники. Цей музичний скарб живе і нині в храмах УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ та у новоствореній і визнаній світовим православ’ям Українській Православній Церкві.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment