Віктор ТЕРЕН Поліські таємниці

Новела

Було спекотне сухе літо, і я відчув просто фізично, що більше його не витримаю. Сонце смажило й пекло до пізнього вечора. “Треба кудись тікати, — подумав я. — На прохолодне Полісся. Повернусь до природи ”.
Повернення до природи — це ніби мандрівка в часі, подорож назад, у ті екзотичні часи, коли в зеленому палеозої жили всякі іхтіозаври, динозаври та інші представники цієї доброзичливої фауни. Зараз вони вже повимирали, а на Поліссі щось подібне до них ще живе і здрастує. Зубаті сови, які жалібно кричать у нетрях та болотах, волохаті кажани, що збиваються в клубки, як омела на деревах, та й не лише це! На Поліссі жвавішають і витворяють з нами різні каверзні штучки якісь непояснимі, надприродні сили, що бентежать і страхають людей, аби ми про них не забували і вкотре переконалися, що вони є й нікуди не дінуться усупереч безнадійному тупенькому матеріалізму.
Вочевидь, на Поліссі якась патогенна зона, а може й правду казав той дядько, який нібито бачить крізь землю: там близько до поверхні підходить біла й чорна вода, от вони й змагаються між собою, і тому й сіється і плодиться теж біле й чорне, добре і зле. Все може бути. Але справа в тому, що всі ці полтергейсти та інші подібні витівки — то якраз і є мій хліб. Через те, що я письменник-фантаст. Пишу книжку про паранормальних коней, які раптом затупотять у степу, про те, як приручити Місяць і зупинити годинник смерті, про зашифровані небесні знаки й невидимців, які жартують з дівчатами і перекидають криниці. Отож я вибрав село, яке виглядало на карті маленьким острівцем серед густої зеленої фарби, прихопив цупкого дощовика й забився аж сюди, в оточену лісами Дорожинку, щоб пожити у товаристві зубатих сов, а заодно й дописати роман, в якому розгулялась моя незагнуздана уява.
Приїхав маршруткою. Тихеньке сонечко уже перехилилося за обідню межу, я йшов селом і роздивлявся навсібіч. Садкам було мало двору й вони вибралися аж сюди, за почорнілі від дощу штахетники, лелеки намостили на стовпах гнізда (адаптувалися до цивілізації) й виводили своє цибате потомство, і так само, як і в моєму дитячому селі, цвіли й панували кручені паничі. Людей — ані живої душі. Хтось хазяйнував на подвір’ї, інші порпалися на грядках або вибралися на сінокіс, діти позабігали на пастовні — в тутешніх селах ще держали корівок. Багато хто проміняв своє заросле травою Полісся на доглянуту Іспанію або сусідську Польщу й подався на гарні заробітки. Отак влаштується якась вчителька або медичка прибиральницею, а ще ліпше нянькою в заможну родину, то вже повернеться такою павою, що йтиме в сільмаг і нікого не помічатиме перед собою.
Та ось на цій безлюдній вуличці мені зустрілася якась жінка. Була вона запнута великою хусткою, кінці якої перехрещувалися на грудях, і нагадала мені вітрячок, повз який я щойно проходив. А коли ми порівнялись, то мені навіть здалося, що від неї запахло теплим борошном.
Я привітався й запитав, чи вона часом не знає — в селі немає вільної хати? Зараз багато хат по селах спорожніло. То я б найняв і пожив до осені.
Жінка якось насторожилася, ніби я запитав бозна-що. Подумала, що я приїжджий злодюжка? Я чемно пояснив, що мене втомила міська спека, і тому й вирішив пожити на природі, подихати повітрям і підлатати здоров’я.
Вона теж погодилася, що в місті б не жила й одного дня.
— То значить, ви дачник?
— Ну хай буде й так, — усміхнувся я. — Аби тільки знайти невеличку хату. Я б не поскупився.
Жінка замахала руками і стала й зовсім схожою на той вітрячок.
— Ні, ні, не про гроші йдеться! І в мене є вільна хата, є, але ж вона стара, така стара, що в ній усе могло завестися. А ви не боїтеся нечистої сили? — раптом запитала вона й відразу затнулася.
Що вона хотіла цим сказати? Я нічого не дотямив і сказав, що ні, наче не боюся.
— Ну якщо не боїтеся, то я б тільки рада була, якби ви поселилися. Людським духом запахло б. А то стоїть ота хата пусткою, як сирота. Колись ми в ній жили, а тоді з чоловіком перебралися в іншу. А я туди навіду­юсь, приглядаю, чогось мені її жалко. Може, вона й не винна, а я на неї тільки грішу.
Дивна якась ця жінка, щось каже й не доказує! Та, врешті, яке мені діло до її дивацтва? Головне, що в неї є незайнята хата. Якраз те, що мені й треба. Ну а щодо якоїсь сили, яка б могла завестися в тій старій хаті, то це навіть цікаво. Нехай щось грюкає і стукає, сиплеться з стелі сніг або сама собою займається свічка — байдуже. Буде сюжет для мого фантастичного роману.
Правда, колись мене застерігали добрі люди, аби не жартував невідомо з ким і не викликав вовка з лісу. Але на це в мене була відповідь: вовка боятися — в ліс не ходить. І від цього правила я не відступився й зараз. Поселився в тій покинутій хаті, і ніякий вовк до мене не приходив. Хіба-що все ближче підвивали приблудні чорнобильські сіроманці.
Хату, в якій почалося моє життя поліського самітника, а точніше б сказати, пустельника, колись давно склали з недбало обтесаних дубових колод, які за довгі роки ніщо не могло ні розхитати, ні зрушити з твердого закам’янілого суглинку. Вона ніби приросла до землі й не переймалася тим, що незабаром і сама піде в землю. Дах був з чорної, вистеленої товстим мохом ґонти, вікна обрамлені вигадливою лиштвою, на якій розпізнавалися нетутешні потріскані птахи, а на дверях якась добра душа вирізьбила глибокого трьохраменного хреста, щоб відлякував потопельників, які мерзли під дощем і скиглили аби їх пустили просохнути, бо ця вічна вода їм уже до кісток в’їлася. І важкі фортечні колоди, й прорубані в них вікна, які вдосталь надивилися сумного й веселого, своїх селян і пришлих з київської лаври ченців, весільної перезви і розп’ять над довгими тужливими процесіями (голова Спасителя схилена трошки праворуч, до розбійника, що розкаявся й теж помирав на хресті) — усе це, майже середньовічне, але водночас вабливе й рідне, гармоніювало з безмежним лісом, димом невидимих багать і голосами з чиїхось незакінчених розмов, які долинали сюди з минулих століть і летіли далі й далі.
Але мені в цій хаті було добре. Я втомився від безугавної київської метушні й тепер відсипався, відлежувався в дерев’яному ліжку, а потім ходив, де очі бачать. Роздивлявся гостренькі копички сіна з приставленими до них жердинами (берегли од вітру), усміхався сосонкам-самосійкам, яким здумалося вибратись аж на кручу, на стрімке урвисько, а то пізнавав свій степовий петрів батіжок, який колись і мене малого цвьохкав по литочках. І думав — ну хіба це не щастя? Не сотворення світу? Авжеж, сотворення світу ніколи не обмежувалося біблейськими сімома днями, а тривало завжди, продовжувалося, поверталося до себе й починалося знову. Як і подобає пустельнику, я знаходив утіху від своїх щоденних спостережень над пташкою, комашкою, гарбузовою квіткою, оновлювався душею й тілом, а вечорами подовгу розмовляв з вогнем, що миготів у пічці.
Одне лише мене бентежило — люди. Дорожинка була маленькою, в жменьці поміститься, тут нічого не втаїш і ні від кого не сховаєшся, і через це в селі мене вже всі знали. Приязно віталися, казали аби приходив за молоком та свіженькими яйцями, і все одно тут було щось не те. Мене ніби остерігалися. І розмовляли так, наче зі мною от-от повинно було щось трапитись.
Починали здалека.
— Як ви там, ще живенький?
— Та все гаразд, — відповідаю.
— То й слава Богу, що живенький. І нічого не сталося?
— А що б могло статися?
— А хто ж його знає! А ви не забувайте молитися. І не спіть проти місяця.
Потім розмови переходили на одне й те ж саме.
— А хата, хата як? Нічого там такого?
— Якого?
— Ну, такого, що стукає й лякає, а самого не видно. То кажете, добра до вас хата?
Я знову запевняв, що на хату не скаржуся, а місяць світить в інше вікно. Та наступного разу все повторювалося. І про мене, й про хату. І тоді я наважився й прийшов до тітки Ганни. Це до тієї жінки, яка й віддала мені на прожиття свою хату.
За столом, під великою гіллястою грушею, тітка Ганна сиділа з дочкою і своїм чоловіком, дядьком Петром. Достоту, як у Шевченка — “сім’я вечеря коло хати, вечірня зіронька встає”. Зіронька справді вже засвітилася, висока й чиста, як Боже дихання. Мене не запитували чого це я прийшов проти ночі — запитувати про таке в селі не годилося. Прийшла людина — то й прийшла, а чому — сама скаже. Для мене приставили до столу стілець і запросили разом повечеряти. Розмовляли про се, про те, а я думав, як завести розмову, щоб не здавався пустомолом. Тоді так і сказав, що люди мене запитують про одне й те саме: чи зі мною нічого не трапилося й чи не лякає мене ваша хата? Начеб вони зарані змовилися між собою або знають якусь таємницю, що тепер і мене стосується.
— Розкажи, Ганю, — озвався дядько Петро. — А то й справді негарно виходить.
Тітка Ганна зітхнула й почала розповідати.
— Пробачте, що втаїла й зразу не розказала, боялася, що ви передумаєте й не поселитесь. А таємниці тут ніякої немає, про це вся Дорожинка знає. А тепер і ви знатимете. Одного разу — це ще тоді, як ми жили в тій хаті, де й ви зараз — справляли доччині народини. Поприходили хресні, сидимо, випили трошки, а тоді Петро й каже: спущуся я в льох та принесу квашеної капусти. Льох там у хаті, змурували його в дальшому кутку, ви напевне бачили. Узяв Петро миску та й пішов за капустою. І нема його й нема, немає й немає, то я вже перестрашилася: може, з драбини зірвався? Чи не дай Боже, серце прихопило? Він уранці на серце жалівся. Я встала, глянула — а льох порожній. Та що ж це таке, не може такого бути, де ж мій Петро подівся?! Усі ж бачили, як він у льох спускався! Ми тоді все обдивилися, в діжку заглянули, в печерку з картоплею — нема, пропав Петро. Вранці викликали міліцію, тоді ще міліція була, а не поліція. Вони теж оглянули всі закапелки, шукали навіть на подвір’ї й чогось на горищі, а потім допитували по одному і звіряли наші показання. Склали якогось протокола та з тим і поїхали. А на прощання ще й посміялися: не морочте, тітко, голову, втік ваш чоловік до чужої молодички, а ви понапивалися й не помітили, як він з льоху вибрався.
Залишилася я сама з дочкою. Боялася спати, то мене родичі навідували або й зоставалися на ніч. І ось так, як і сьогодні, сидимо одного разу за столом, вечеряємо та згадуємо Петра. Коли це ляда — стук! Оглянулися ми й сторопіли: вилазить з льоху мій Петро й тримає в руках миску з капустою.
Свят-свят, Петро! Справді, Петро! Нам як заціпило. Мовчимо й тільки очима блимаємо. А тоді трохи отямилися, кинулись до нього — це ти чи не ти?! Де ти був сім років? А він стоїть, як очманілий і щось каже, а що каже — ніхто й не розбере.
— Хто зна, де я був і що зі мною робилося, — стенув плечима дядько. — Пам’ять як відрізало. Стерли мені пам’ять. Тільки й пригадую, що вийшов з льоху, а в хаті якісь люди. Наче свої, а ніби й чужі.
— То й не дивина, що він одразу нікого не впізнав, — договорила тітка Ганна. — Ми ж постаріли, а він залишився таким, як і раніше. На весільній фотографії Петро за мене старший, а зараз виглядає молодшим. Ну а наступного дня все село збіглося на Петра дивитися. Обмацали його, общупали з ніг до голови — таки ж людина, а не привид. А ми ту хату відразу покинули й перебралися сюди, до моїх батьків.
Тітчина розповідь мене просто ошелешила. А втім, тепер усе прояснилося: і чому вона відразу насторожилася, коли я приїхав у Дорожинку й почав розпитувати про яку-небудь незайняту хату, й чому люди мені співчували, зупинялися й довго дивилися вслід, мовби я хворий або приречений. Ми ще трохи посиділи, погомоніли, тітка Ганна в усьому вбачала божий промисел, а дядько Петро лише супився й стенав плечима. Трохи згодом я подякував за вечерю й попрощався.
Повертався навпрошки коротшою стежкою. В придорожньому чагарнику спалахували якісь вогники — то менші, то більші, великі, як очі інопланетянина. То що ж це виходить? Виходить, що вони таки є — ворота в інший вимір, інший паралельний світ? Чи хто його знає куди. В безіменне. І святі вони чи грішні, широкі чи вузенькі, немає ніякого значення. Як і немає різниці, де їх поставили. Біля Бермудських островів, у небі посеред прихованих пасток, повітряних ям, чи врешті на Поліссі, в старому будинку з таємничим льохом. Важливо інше: час від часу якась могутня гравітаційна хвиля втягує у свій нурт кораблі, гвинтокрили, людей, закидає невідомо на які острови й небеса, а через довгі роки повертає назад. Прилив, відплив, прилив, відплив. Безодня, на якій гойдається рятівний круг з написом “Ейнштейн”. Та власне, той німецький єврей так нікого й не порятував — ні людства, ні самотніх мандрівників у вічності.
Фантастика, від якої коси на голові дибки стають.
Тепер мені в хаті було моторошно. Я остерігався дивитися в куток, де змурували цей підступний льох, а тоді встав і прикрив ляду ряденцем. Цього мені здалося замало і я пішов на кухню. Вмостився на лежанку й уже ні про що не думав, а тільки незмигно дивився на чорний прямокутник вікна, начеб відчуваючи, що за ним хтось причаївся в темряві й лише чекає слушної хвилини, щоб заглянути в хату. Я не витримав і встав подивитися. Нікого не було, та це відчуття чужої присутності лише наростало. Раптом загуркотіли колеса, наче обвалилася й посипалась кам’яна круча, повз хату промчав невидимий потяг, дрібненько задрижали шибки, а тоді шалений вихор підхопив і мене, і я теж кудись помчав разом з поїздом. Не знаю куди й на яку станцію. Стояв у тамбурі й тримав у руках рукопис мого роману, як дядько Петро миску з капустою.
Прокинувся я від холоду. Блищала річка й пронизливо світив передсвітанковий місяць. Я стояв на містку й намагався зрозуміти, чого я тут.
Господи, як же я опинився на містку?! Але ж спокійно, спокійно. Вчора я перейшов на кухню, ліг на лежанку, втупився очима в чорне вікно, а потім був той поїзд. Стривай, ніякого поїзда не було й близько. Було марення, маячня, химерне видиво, й приголомшлива розповідь тітки Ганни знову крутилася в голові й шматувала мою бідолашну збаламучену свідомість. І я настільки всім тим перейнявся, що воно мене наздогнало і вві сні, і не прокидаючись, я вийшов надвір із заплющеними очима й потім десь блукав. Тоді мене й вивело на цей місточок. Певне, я став сновидою. Бо ще й місяць світив прямо в обличчя. Ну так, достеменно, так воно й є. Сновидами стають після сильного нервового збудження. І сновиди нічого не пам’ятають і нічого не можуть згадати.
Здається, все ставало на свої місця й вибудовувалося в логічну послідовність. І зараз, коли так чи інакше пояснилися мої нічні походеньки, я потроху заспокоївся й навіть не сумнівався, що все це минеться. Вляжеться в голові, круглий місяць поміняється на довгенький серпик, і якщо я й зробився сновидою, то це лише на одну ніч. Пройде. А найперше, що мені зараз потрібно — виспатись. Швидше додому. Спатиму, як убитий.
Ось і хата. Я штовхнув двері, але двері чогось не відчинилися. Штовхнув сильніше, поторсав — не відчиняються. Та що це таке, вони що, замкнуті зсередини? Не може такого бути, щоб замкнені, я ж недавно виходив на вулицю! І тоді, не тямлячи себе, я вибив віконну раму й застрибнув у хату. І не повірив очам: сінешні двері справді були замкнені. На широкий і важкий засув, той, що й завжди.
То як же я вийшов з хати?
Я що, пройшов крізь стіну?
Телепортувався?
Я відчув, що божеволію. І мелькаючи босими п’ятами, побіг на зупинку київської маршрутки.
Більше в Дорожинку я не повертався.
с. Ходосіївка, 2018

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment