Вказування шляху до віри

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких, м. Шумськ на Тернопільщині
Шкраб’юк Петро. Пробудились серед ночі, або Преображення людське. — Львів: Місіонер, 2018. — 248 с.

За час, відколи “прикайданив” себе до робочого столу рецензента, написав чимало творів такого жанру. Чи були вони однаковими за рівнем художності та аргументації? Судити читачам. Я ж поки що тішуся, наче мала дитина, що виробив у собі звичку порівняно скоро реагувати відгуком на прочитане (зізнаюся, звісно, що було кілька випадків протилежного, але, як мені гадається, ці винятки не могли вплинути на ситуацію).
Запитаєте: навіщо літературний критик добровільно відкриває секрети творчої “кухні”. Ні, не через боязнь того, що рано чи пізно довелося б “висповідатися” перед читачами. Та й крамоли в моєму методі немає. А “пірнути” в течію літературно-критичного думання змусила книга Петра Шкраб’юка “Пробудились серед ночі, або Преображення людське”. Точніше, не вона сама, а той факт, що відгук довгенько з-під мого пера не з’являвся на білий світ.
Та про все по порядку. Ошатно оформлене видання з’явилося в моїй домівці кілька тижнів тому. Відразу ж перечитав його. Бо був своєрідний момент інтриги. Хотів дізнатися, що міститься під обкладинкою творчого дітища людини, ім’я якої вперше почув у 70-ті роки минулого століття, коли навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Тоді й узявся за перо, щоб викласти своє враження. Але написав кілька абзаців і зупинився. Перечитав і збагнув, що бажаного не буде. У безсилій люті пошматував написане і став чекати вдатнішої миті.
Не знаю, скільки б ще тривало моє очікування. Але… Одного разу вирішив ще раз перечитати денникові записи передчасно згаслого Петра Сороки у четвертому числі журналу “Дзвін” за 2018-й. І там натрапив на теплий відгук літературного побратима на доробок Петра Шкраб’юка. Вирішив повернутися до свого задуму. Знайшов у власній книгозбірні видання, ще раз перечитав його і взявся засівати мачинням літер біле поле аркуша. Цього разу справа зарухалася жвавіше і якісь незбагненні сумніви мене не мучили.
…Книга ця є світською чи релігійною? Здавалося б, на таке тривіальне запитання легко відповісти. Видання радше належить до першої категорії запропонованого поділу. Якщо виходити зі стилю викладу і того, що автор не належить до богословів у традиційному розумінні цього означення, то в цьому і полягає заковика. Автор розповідає про шукання дороги до Бога і її розуміння різними людьми на суворих вітрищах часу. Вже й через це можна балакати про релігійність написаного. А якщо згадати про те, що письменник постійно наголошує на потрібності постійної орієнтації особистості на християнські цінності, то враження посилюється.
То що ж маємо? Як на мене, книгу варто вважати і релігійною, і світською водночас. Та не через проблему авторства, а через простість викладу високих християнських істин. (Пригадалися деякі моменти. Іноді перечитуєш ту чи ту монографію або статтю для професійної самоосвіти чи через елементарну цікавість. Але не можна дійти до кінця, бо віднаджує сухість викладу і термінологічна зайвина. Подібне іноді трапляється і з релігійною літературою. Я не думаю, що така реакція є бунтом супроти усталених канонів. Хіба прагнення до простоти і доступності може бути гріхом?)
Гадаю, що книга Петра Шкра­б’юка може бути хорошою ілюстрацією думки попереднього абзацу про стиль письма. Відчувається: її написав той, хто добре розуміє вагу кожного слова. Впадають у вічі зразки поетичного письма, хоча на нього можна подивитися з двох ракурсів. У текстах неодноразово знаходимо згадки про твори Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Ігоря Качуровського, Юрія Клена, Максима Рильського, Поля Верлена, що свідчить про зачудування мандрами віршованим материком. Чи не підсилюють цієї думки посилання на ужинки Любові Бенедишин, Людмили Литвинчук, Петра Сороки, Ольги Яворської… Знаєте, опісля цього якось чарівніше сприймається те, що письменник нерідко цитує власні вірші та переклади, тим паче, що в них знаходжу рядки, які суголосні з моїми почуваннями: “Душі потрібен монастир бодай на мить єдину”, “Могили — до неба мости”, “Я гармонійний з тими, чиє життя — у Бозі”. Та у текстах існують вдатні словосполучення: “Ангел подарував райську пташку”, “Виходити з тіла”, “Занурений у траур”…
Хоч би хто що казав, а якісь метафоричні зблиски тут є. Особливо помітно тоді, коли заглиблюєшся у контекст написаного. Під його світлом чарівнішають і образи на кшталт “нетрі пам’яті”, “гроно діячів”, “чаша добра”. Світлішає на душі, коли натрапляєш на рідковживаності: “радніше”, “божиста”, “збичований”, “тайкома”… Припало до душі й те, як автор доречно вмонтовує у канву своєї оповіді тексти людей, про яких згадує: “Тогди як жару би ми хто насипав у серце” (цитата з листування між Михайлом Павликом і Михайлом Драгомановим).
Та позитив у сприйнятті книги народжує не тільки мовленнєвий апарат, хоч цьому надаю великого значення. Впливає і фактаж, яким оперує автор. Для себе, правда, поділив би його на дві частини. До одного зарахував би уже знане, а до другого — відкриття. Скажімо, в багатьох ЗМІ останнім часом йдеться, що Тарас Шевченко був греко-католиком за хрещенням. Петро Шкраб’юк теж не оминає цього питання. Безперечно, в полемічному запалі можна стати на той чи той бік! Але Петро Шкраб’юк іде іншим шляхом. Він безпристрасно констатує факти, а кожен спроможний сам робити висновок, хоча у цій ситуації (маю на увазі книгу) умовивід є лише один: ніяким (практикуючим!) греко-католиком геніальний кобзар не був. А от про те, що поет Євген Маланюк на схилі літ перейшов у католицизм, знав давно.
Та водночас є чимало фактів, про які довідався уперше. Скажімо, свого часу перечитував “Третю Роту” Володимира Сосюри, але не звернув уваги на бажання стати ченцем. Як не замислився над тим, що чернеча схима манила Антуана де Сент-Екзюпері. І таких чи подібних фактів можна навести чимало. Бо автор у 248-сторінковій книзі використав майже 600 імен і понад 300 географічних назв. Кількість вражає! А якщо все це обрамлюється логікою в побудові книги, то цінність видання ще зростає, й це при тому, що кожен розділ нітрішечки не програє у “самостійному плаванні”. Погодьмося, не кожен твір наукової публіцистики володіє таким даром. А тут це маємо, що не може не тішити.
…Краплинки думок про одне видання. Можливо, вони і не передають у всій повноті його “дихання”. Але сумніваюсь, що взагалі може існувати доконечність сприйняттєвого подиху. Якби вона була, то письменник не жив би майбутніми замислами й не існувало б Преображення людського.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment