100-річчя Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського
2 серпня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський підписав закон “Про утворення фонду Національної Бібліотеки Української держави”, яка нині відома у світі як Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Цього року виповнилося 100 років з часу її заснування. Віднедавна відділ національної бібліографії цієї поважної науково-дослідної установи очолює просвітянин, доктор філологічних наук Сидір Степанович Кіраль, якого ми запросили до розмови.
— Сподіваємося, що нашим читачам буде цікаво дізнатися і про бібліотеку, і про роботу цього відділу, адже у більшості пересічних громадян слово “бібліографія” спрощено асоціюється найперше із шухлядками, у яких зберігаються каталожні картки із певними покажчиками і таке інше. Шановний Сидоре Степановичу, будьте нашим гідом…
— Справді, Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (НБУ серед загалу іменується як Вернадка) є нині однією з найбільших бібліотек не лише в нашій державі, а й входить до двадцяти найбільших бібліотек світу. Історія бібліотеки до певної міри відображає й історію нашої державності загалом, складну, а почасти й трагічну (пригадати хоча б її підпал у травні 1964-го, коли найбільше постраждав відділ україніки, саме тоді було втрачено унікальні документи). Докладна біографія Вернадки, якщо так можна висловитись, висвітлена у ґрунтовних працях члена-кореспондента НАН України Любові Андріївни Дубровіної, знаної дослідниці у бібліотечному світі. 17 жовтня цього року колектив бібліотеки обрав її генеральним директором. Сьогодні тут працює понад 900 співробітників, із них бібліотечних — 40 %, наукових — 45 % (це академіки, чл.-кореспонденти, доктори та кандидати наук), допоміжних — 15 %. У фондах бібліотеки зберігається понад 15,5 млн одиниць, які охоплюють унікальні видання, часто в одному екземплярі, зокрема книги, періодику, карти, ноти, естампи, репродукції, образотворчі видання, рукописи, стародруки, архіви. Унікальним за своєю колекцією є відділ стародруків та рідкісних видань, у якому зберігаються Пересопницьке Євангеліє (1556—1561), видання Івана Федорова, першодруки Острозької, Почаївської, Печерської, Новгород-Сіверської та ін. друкарень. Багатющими за своїм складом є фонди образотворчих мистецтв, Інституту рукопису, відділу зарубіжної україніки, а фактично колишнього спецфонду та ін.
У контексті історії НБУ звернуто увагу й на те, що за сто років вона пройшла різні етапи реформування, змінювалися її назви (Всенародна бібліотека України при Всеукраїнській Академії наук у м. Києві, Державна публічна бібліотека АН УРСР, Центральна наукова бібліотека Академії Наук УРСР), а її очільниками були відомі вчені, згадати хоча б видатного бібліографа Юрія Олексійовича Меженка, який на хвилі національного відродження у 20—30-ті рр. ХХ ст. був причетний до створення Головної Книжкової палати, Українського наукового інституту книгознавства. Ім’я В. І. Вернадського, першого президента Української Академії наук, бібліотека носить відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР з 19 лютого 1988 р.
У діловодстві 1932—1933 рр. у назві нашої бібліотеки фігурує також назва “Всенародна бібліотека України ім. акад. Скрипника”. Статус “національної”, тобто той, який вона мала з часів її заснування, повернуто Указом Президента Л. Кучми від 5 квітня 1996 р., тоді ж у бібліотеці утворено Фонд Президентів України, де зберігаються книги з дарчими надписами нашим очільникам держави. З серпня 2004 р. на підставі ухвали Кабінету Міністрів України наша бібліотека офіційно визнана головним науково-інформаційним центром держави. Нині у структурі бібліотеки налічується шість Інститутів (бібліотекознавства, рукопису, книгознавства, архівознавства, біографічних досліджень, інформаційних технологій), діють різноманітні центри, фахові відділи, допоміжні та технічні підрозділи.
— На жаль, нині бібліотеки загалом як осередки науки, духовності та культури перебувають не в кращому стані, чимало з них перестало взагалі функціонувати або під загрозою закриття, зокрема і в нашій столиці.
— Матеріально-технічне забезпечення головної бібліотеки держави, фактично її духовно-культурно-інтелектуальної візитівки, нині вкрай незадовільне, зокрема й оплата праці, адже донедавна через брак фінансування бібліотека була вимушена працювати за скороченим графіком. І це при тому, що у травні 2011 року відбулися слухання Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, де йшлося про долю бібліотек як інформаційних та культурних центрів держави. Готуючись до нашої розмови, я переглянув матеріали цих слухань, уважно прочитав виступ тодішнього заступника голови ВР Миколи Томенка, депутатів, керівників бібліотек, а таке враження, що ці слухання відбулися вчора, адже, фактично, нічого не змінилося у кращий бік щодо функціонування бібліотек, книговидання, матеріального забезпечення її працівників. Отож сьогодні ми пожинаємо гіркі плоди інформаційної війни північного агресивного сусіда.
Ви слушно зауважили про спрощене сприйняття широким загалом слова “бібліографія”, а насправді — це досить непроста галузь наукової та науково-практичної діяльності і водночас надзвичайно трудомістка щодо її виконання, потребує не лише виняткової працелюбності, а й загалом неабиякої ерудованості, обізнаності в окремих галузях знання. Цей термін уперше з’явився ще у V ст. до н. е. й означав тоді простий перелік книг. Нині, попри різне розуміння й дефінітивне тлумачення бібліографії, головними завданнями її як науки є розробка прийомів і методів виявлення, відбору, систематизації, опису наукової, науково-популярної, художньої та іншого виду літератури, опублікованої на теренах України та поза її межами. Ця наука має свої закони, специфіку.
Зрештою, справжня наукова праця або вивчення певної конкретної проблеми розпочинається саме з виявлення необхідних джерел, їх вивчення та систематизації. І тут у пригоді й стає робота бібліографів, які укладають різного роду бібліографічні покажчики: універсальні, галузеві, тематичні, персональні, які мають свою конкретну наповнюваність. Це може бути, наприклад, бібліографія дитячої літератури, газетних і журнальних видань, дисертацій та авторефератів, рецензій і т. ін. У структурі покажчиків залежно від їхнього змісту можуть бути ще й допоміжні покажчики, наприклад, предметні, хронологічні, систематичні, алфавітні тощо. Отож може йтися і про бібліографію географічну, історичну, національну. Бібліографія, як жартував колишній завідувач відділу наукової (нині національної) бібліографії, археолог за фахом, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України Іван Гаврилович Шовкопляс, — це своєрідна археологія української культури. Я би додав, що відділ національної бібліографії нагадує ще й бджолиний вулик, у якому, на жаль, за невисоку платню віддано трудяться справжні фахівці, залюблені у свою працю, саме тут докладно вивчається національний український бібліографічний репертуар.
— Що ж “накопали” працівники Вашого відділу, яким є ужинок на ниві сучасної національної бібліографії?
— Історія української бібліографії, як і загалом української науки, у контексті сторіччя Української революції трагічна і складна. Постання України як незалежної держави спричинило підготовку науково-бібліографічних видань серії національної бібліографії України. Як бібліотечна і науково-дослідна установа, НБУВ здійснює виявлення і облік україніки в усьому світі на всіх видах носіїв інформації, формує бази даних друкованої та електронної україніки, провадить підготовку та видання повної ретроспективної національної бібліографії документів на всіх видах носіїв.
Уперше в історії України створено “Міжнародний зведений каталог-репертуар української книги, 1798—1923” (2010., авт. кол.
Л. В. Бєляєва, С.А. Дзюбич,
Л.С. Новосьолова, В.Ю. Омельчук,
Д. В. Устиновський, Т. Б. Корольова, Л. В. Лісовська, О. О. Фіклістова, Е. П. Євженко) на основі фондів провідних бібліотек України та світу, зокрема Австралії, Австрії, Білорусі, Болгарії, Великобританії, Естонії, Канади, Молдови, Нідерландів, Німеччини, Польщі, Росії, Сербії, США, Франції, Чехії, Швейцарії, Японії. Завдяки цьому, а також Інтернет-джерелам виявлено українськомовну книгу у фондах понад 100 зарубіжних бібліотек та міжнародних інформаційних центрів. Загальна кількість електронних бібліографічних записів, використаних при формуванні електронної бази даних зведеного каталогу-репертуару, становить 25 470 одиниць, у якому враховано бібліографічний доробок у цьому аспекті Національної парламентської бібліотеки (нині Національної бібліотеки ім. Я. Мудрого) (“Друкований зведений каталог україномовної книги державних бібліотек та музеїв України” за 1798—1923 рр.”) та Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (“Репертуар української книги. 1798—1916: матеріали до бібліографії”). Крім видань, які без застережень відповідають поняттю “книга”, до репертуару включено серійні видання та календарі.
У результаті виконаних робіт розроблено теоретичні засади формування міжнародного зведеного каталогу-репертуару української книги, методологію і методику створення бібліографічних видань широкого видового спектру як складових Українського бібліографічного репертуару, сформовано інтегровану систему бібліографічних баз даних видань української книги, електронних каталогів спеціалізованих фондів НБУВ. Здійснено відбір видань для включення їх до Державного реєстру національного надбання України.
Невід’ємною складовою згаданого репертуару в аспекті ретроспективної національної бібліографії є унікальне видання покажчика “Книга в Україні. 1861—1917: Матеріали до репертуару української книги”, у якому враховано бібліографічний доробок у цьому аспекті Національної парламентської бібліотеки (нині Національної бібліотеки ім. Я. Мудрого) (“Друкований зведений каталог україномовної книги державних бібліотек та музеїв України” за 1798—1923 рр.”), яке охоплює 20 томів у 24 книгах й налічує 88 тис. 889 позицій (робота велася упродовж 10 років). За його основу використано картотеку книгознавця С. Й. Петрова, автора відомої праці “Книги гражданського друку, видані на Україні, XVIII—перша половин XIX ст.: Каталог” (1971). З метою максимального змістового наповнення покажчика авторський колектив під орудою колишнього завідувача відділу проф.
В. Ю. Омельчука здійснив велику за обсягом науково-пошукову роботу з виявлення, аналізу та опрацювання бібліографічних джерел, які містять відомості щодо видань українською та російською мовами за 1861—1917 рр. у державних кордонах сучасної України. Сюди ввійшла також
заборонена за радянських часів релігійна література, відомості про яку не були включені до праці С. Петрова, а також видання культурно-просвітніх товариств, зокрема “Просвіти”, що діяла і в Галичині (1868—1938), і в Наддніпрянській Україні (1906—1911).
Розглядаючи національну бібліографію в контексті діяльності міжнародних організацій (ІФЛА, ЮНЕСКО), Україна повинна передовсім дбати про свої національні пріоритети, які полягають у вичерпному обліку національного друкованого репертуару як відображення національної культури. Цій меті слугує підготовлене ґрунтовне джерелознавче видання “Україномовна книга у фондах НБУВ: 1798—1923” (2003. авт. кол.: Л. В. Бєляєва, С. А. Дзюбич,
Л. С. Новосьолова, Д. В. Устиновський, Л. В. Лісовська, О. О. Фіклістова, Л. І. Тіманова, Т. Є. Яковець, М. Д. Бойченко, Е. П. Євженко) у трьох томах (налічує 9770 бібліографічних записів), у якому враховано бібліографічний доробок у цьому аспекті Національної парламентської бібліотеки (нині Національної бібліотеки ім. Я. Мудрого) (“Друкований зведений каталог україномовної книги державних бібліотек та музеїв України” за 1798—1923 рр.”) та Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (“Репертуар української книги. 1798—1916: матеріали до бібліографії”). Варто наголосити й на тому, що авторський колектив здійснив значний обсяг пошукових робіт щодо встановлення бібліографічних відомостей, відсутніх у книгах, зокрема, року видання, ідентифікації авторів через розкриття псевдонімів і криптонімів тощо. Це унікальне видання є своєрідним дзеркалом нашої замовчуваної й репресованої історії, етнографії, літератури, зокрема художніх перекладів.
Згадані вище видання можна розглядати і в аспекті своєрідного книжково-видавничого мартирологу, адже чимало книг, у яких йшлося про УНР, повстанський рух у 20-ті роки минулого століття, голодомор, як і релігійні видання, за радянських часів були суворо заборонені.
— Завдяки рецензії львівського книгознавця, професора Богдана Якимовича, опублікованої недавно на сторінках “Слова Просвіти”, наші читачі познайомилися з унікальним виданням про історію “Кобзарів” Тараса Шевченка у фондах Національної бібліотеки. Що Ви можете розповісти про бібліографічну шевченкіану?
— Хочу наголосити на тому, що бібліографічна шевченкіана є пріоритетним напрямом роботи відділу національної бібліографії, зокрема підготовка таких унікальних видань, як “Тарас Григорович Шевченко. Бібліографія видань творів, 1840—2014” (2014, голова редколегії О. С. Онищенко; авт. кол.: В. Ю. Омельчук, Л. В. Бєляєва,
І. Д. Войченко, Л. С. Новосьолова, Т. Б. Корольова, О. О. Фіклістова, У. П. Євженко) — відмічено на парламентських слуханнях на тему “Тарас Шевченко як постать світового значення (до 200-річчя з дня народження)” як найкраще видання. Воно містить бібліографічні відомості про видання творів Т. Г. Шевченка мовою оригіналу та мовою народів світу. “Кобзар” Т. Г. Шевченка у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: книгознавче та бібліографічне дослідження” (2015, укл. Л. Бєляєва та І. Войченко) та “Тарас Григорович Шевченко: бібліографія бібліографії видань творів Т. Г. Шевченка та літератури про нього” (2018, голова редколегії О. С. Онищенко; авт. кол.:
В. Ю. Омельчук, Л. В. Бєляєва,
І. Д. Войченко, Л. С. Новосьолова, О. О. Фіклістова, У. П. Євженко).
Перше згадане видання здобуло прихильну критику на сторінках української періодики знаних науковців, докторів філологічних наук Б. Якимовича (“Слово Просвіти”), та О. Бороня, заввідділу шевченкознавства (“Критика”) і цього року відзначено дипломом НАН України як краще довідкове видання. Серед видань бібліографічної шевченкіани це видання вирізняється тим, що, крім бібліографування колекції, автори виконали наукове анотування видань, яке охоплює книгознавчі, бібліографознавчі, джерелознавчі та історико-культурологічні аспекти, здійснено унікальну успішну спробу подолати одну з центральних проблем, пов’язаних із описом рідкісних видань, до яких належать прижиттєві та переважна більшість “Кобзарів” кінця XIX—першої половини XX століть. Уперше в дослідженні такого ґатунку автори не обмежились опрацюванням лише книжок НБУВ, частина з яких має пошкодження, спричинені або дією часу, або штучними вилученнями в певний історичний період (найбільш відчутними такі інформаційні втрати є для видань, що зберігаються в єдиному примірнику). Значним за обсягом є науково-допоміжний апарат. Укладено 14 допоміжних покажчиків. Отож згадані шановні рецензенти небезпідставно зауважили, що згадане видання є фундаментальною працею не лише в аспекті шевченкіани, а й з погляду бібліографії та бібліотекознавства. Щодо іншого видання, то воно містить відомості про бібліографічні посібники, довідники, путівники, енциклопедії, каталоги бібліотек, бібліографічні огляди, пристатейні та прикнижкові бібліографічні списки літератури про життя і творчість Т. Г. Шевченка. Нині триває робота над укладанням щорічного бібліографічного покажчика, присвяченого життю і творчості Кобзаря, який, сподіваюсь, згодом ляже в основу фундаментального видання бібліографічної шевченкіани.
— Цього року ми відзначаємо 100-річчя УНР, ймовірно, ця видатна історична подія не могла не зацікавити відділ національної бібліографії?
— Так, оминути цю вікопомну й водночас спотворену й оббрехану радянськими істориками дату неможливо. До цього ювілею наш відділ готувався заздалегідь. Отож у контексті українського державотворення заслуговує на увагу науково-бібліографічне видання у 2-х кн. “Українська революція і державність: 1917—2018” (2001, 2018. авт. кол.: А. Л. Панова, Л. В. Лісовська, В. С. Гоїнець,
Л. М. Ковінченко), яке рубриковано (всього 6 розділів) відповідно до основних віх розвитку Української революції. Поява публікацій на цю тематику з кінця 80-х років набула лавиноподібного характеру: за останнє десятиліття опубліковано документи Української Центральної Ради, протоколи й стенограми пленарних засідань мирних переговорів між Українською Державою та РСФРР 1918 р., документи і матеріали різних форумів, документи із особистих фондів політичних, державних, наукових діячів, їх епістолярної спадщини, які до цього ще не були в науковому обігу, підготовлено десятки докторських і кандидатських дисертацій, монографій, брошур, сотні статей, що висвітлюють період 1917—1921 рр. в Україні. Отож потреба у створенні такого науково-бібліографічного видання було на часі і фактично є першою спробою в національній бібліографії, де зібрано та узагальнено численні друковані матеріали, систематизовано необхідну історіографічну й джерелознавчу інформацію з означеної проблеми. Важливо й те, що упорядники всуціль опрацювали de visu періодичні видання, що надійшли до фондів НБУВ, зокрема й діаспорні: “Сучасність”, “Визвольний шлях”, “Український історик” за всі роки видання, прикнижкові й пристатейні посилання, каталоги НБУВ, Науково-довідкової бібліотеки Центральних державних архівів України, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, Національної парламентської бібліотеки України, бібліотек інститутів Національної академії наук України, зокрема Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Інституту політичних і етно-національних досліджень HAH України. Усього ж до видання включено 13 240 бібліографічних записів.
— З Ваших відповідей можна виснувати, що Іван Гаврилович Шовкопляс мав таки рацію щодо бібліографії як своєрідної археології української культури. Окрім значних здобутків, про які розповіли, очевидно, є ще нерозв’язані проблеми, є й відповідні нові задуми, проекти на ниві національної бібліографії.
— Проблеми, звичайно, існують. До речі, недавно мені потрапила на очі змістовна рецензія-роздум Сергія Білоконя “Про становище української бібліографії”, опублікована ще 1991 року на сторінках часопису “Слово і час” (№11), у якій автор порушив чимало питань, які залишаються актуальними й понині. Найперша проблема — це кадрове питання, адже підготовка фахівців нашої галузі фактично поступово занепадає, а це пов’язано передусім з престижністю роботи бібліотечного працівника, яка нині є низькооплачуваною. До того ж, не треба забувати, що робота у книгосховищах, з рукописами несе в собі й небезпеку для здоров’я людини. Тому тут справді працюють самовіддані й залюблені у свою справу фахівці. На жаль, комуністичні репресії негативно позначилися на формуванні наукової школи на ниві бібліографії, відходять із життя бібліографи, знакові постаті, не плекаються молоді кадри, — і це є великою проблемою. Науково-технічна революція, світ Інтернету, комп’ютеризації впливає й на нашу роботу, що потребує нового наукового осмислення в цьому контексті, адже проблеми національної бібліографії є в центрі наукового дискурсу в країнах Європи, США, Канади, Японії, Китаю. Тих, хто би виявляв бажання осмислювати ці питання в теоретичному аспекті, а водночас і “вписувати” нашу національну бібліографічну проблематику в контекст світовий (а це є очевидним фактом і дуже потрібним!), не так і багато.
Щодо наших планів, то колектив відділу національної бібліографії розпочинає роботу над підготовкою наукової бібліографії Лесі України з нагоди 150-ліття від дня її народження, яка передбачає, зокрема, й реалізацію таких проектів: “Дослідники Лесі Українки: біобібліографічний покажчик”, “Леся Українка в листуванні та архівних документах її дослідників”, “Леся Українка на сторінках газети “Літературна Україна”, “Леся Українка у фондах відділу зарубіжної україніки НБУВ”. Крім цього, започатковуємо підготовку бібліографічних видань про дарчі надписи книг приватних книгозбірень видатних учених та письменників, громадсько-культурних та політичних діячів, а також покажчиків крайового шевченкознавства спільно з науковими обласними та університетськими бібліотеками України.
Кінцевою метою програми “Національна бібліографія України” повинно стати створення видань зарубіжної україніки, зводу рукописів, книг, газет, картографічних, нотографічних, образотворчих видань, тобто всього, що було створено в процесі тривалого історичного розвитку нашого народу.
Звичайно, бібліографічна діяльність НБУ ім. В. Вернадського розвивається у різних напрямах, і національна бібліографія посідає одне з чільних місць. До речі, цього року з ініціативи Інституту біографічних досліджень НБУ (директор проф. В. І. Попик) запроваджено Всеукраїнський бібліографічний рейтинг, у якому саме бібліографічні видання посідають чільне місце.
Маю нагоду подякувати усім працівникам відділу, які прихильно прийняли мене, бібліографічного “неофіта”, до свого гурту. Я не соромлюся у них переймати досвід, зараз із головою занурився в цю працю: і у теоретичному, і в практичному аспектах. Хочу вірити, що колектив, який маю честь очолювати, підготує нові праці, які стануть здобутками нашої національної бібліографії та української культури загалом.
Спілкувалася Любов ГОЛОТА
