Давид ПЕТРОСЯН: «Моя мрія — працювати з сучасною українською драматургією»

Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото надані театром
На Камерній сцені ім. Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка нещодавно відбулася прем’єра вистави “Буна” за п’єсою сучасного українського драматурга Віри Маковій. Режисер-постановник, художник-сценограф, художник по костюмах та автор збірної музики — Давид Петросян. Сьогодні пан Давид — гість “СП”.

— З чого почалася Ваша співпраця з Театром Франка?
— Минулого театрального сезону мене запросили здійснити тут постановку вистави. Ми обрали “Землю” Ольги Кобилянської. Після прем’єри мене запросили в штат режисером. По тому була вистава сучасного шведського драматурга Ларса Нурена “Війна”. А згодом перенесли мою камерну виставу “Буна” на малу сцену театру.
— Чому почали саме із “Землі”?
— Задум поставити виставу виник два роки тому. Але це непростий матеріал, потрібне певне матеріальнотехнічне забезпечення і особливий акторський склад. Тому робота відкладалася. А коли запропонували поставити виставу в Театрі Франка, я відразу згадав про “Землю”. Не можу сказати, що вона вийшла такою, як я її спершу планував, але всетаки вистава здійснена і це вже добре.
Часто наші глядачі — учнівська молодь, яка не сприймає класики. А ми прагнули створити виставу, доступну саме для молоді. У повісті Ольги Кобилянської багато тем: братовбивство, володіння землею, відсутність поваги до батьків тощо. Не хотів виокремлювати якусь одну з них.
Вистава закінчується монологом матері, в якому порушуються всі ці теми. Послухавши її, молодший син Сава все ж вирішує покинути землю.
Ми не даємо готового рецепта, як жити далі, вистава — це велике питання для сучасного глядача.
— Поставити виставу “Війна” спонукали події, що сьогодні відбуваються в Україні?
— Дія п’єси відбувається вже після війни. Думали навіть змінити назву на “Кровна війна”, бо війна — всередині родини, всередині сердець через брак у них Бога і моральних цінностей.
— Вистава “Буна” вже має свою історію?
— Майже весь акторський склад — це курс народного артиста України Олега Шаварського. Це моя паралель. Одночасно з ним вчився на режисурі. Спочатку це була наша спільна дипломна робота. Коли почали працювати над п’єсою, я зрозумів, що актори з цього тексту і цих персонажів, які їм не зрозумілі, починають ніби насміхатися. І вистава виходить неправильно комічна. Тому подумав, що їм варто пожити в цих реаліях — ми поїхали на місяць у село Комерники Львівської області. Там працювали, спілкувалися з бабусями, яким уже за дев’яносто. Ці жінки були майже в тій самій ситуації, що й Буна. Після поїздки вистава почала набувати інших кольорів.
Півроку ми грали виставу в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана КарпенкаКарого, після цього вона переселилася до Центру сучасного мистецтва “Дах”, яким керує Влад Троїцький. Вистава сподобалася Генеральному директору Театру ім. Івана Франка Михайлу Захаревичу, він запропонував перенести її на сцену цього театру. До речі, сьогодні тут працюють майже всі зайняті в ній актори.
Спектакль за цей час змінився. Спочатку мене дратувало, що актори не можуть працювати в психологічнопобутовому жанрі, а намагаються щось грати. Тому в першій постановці я вирішив гіперболізувати. Була справжня їжа, хата, автентичні меблі. Ми навіть привозили з собою закрутки і виставляли їх на сцені. А потім, коли цей етап минув, ми зробили чистку. Лише кілька лав і чистий театр, коли глядач вже може для себе щось домислювати, а не тільки бачити перед собою побутовий результат.
— Чим Вас зацікавила п’єса Віри Маковій?
— Поперше, сьогодні в сучасному українському театрі — дефіцит української драматургії. Тому шукаю сучасних молодих драматургів. Подруге, я ніколи не отримував стільки задоволення, як від прочитання п’єси “Буна”. Мене вразили відвертість, правда і любов, з якою написано матеріал. Автор кілька місяців жила в селі, записувала діалоги. Всі персонажі реальні.
Буна після тієї тиранії, яку ми спостерігаємо протягом усієї вистави, наприкінці розповідає, що вона пережила і що зробило її такою. І головне у монолозі те, що вона пережила безліч травм, але для неї щастя помирати на рідній землі.
А що цей монолог означає для глядачів, що таке помирати на своїй землі? На ці питання я б не хотів відповідати. Хочу, щоб для глядача вистава тривала і після її перегляду.
Роль головної героїні виконує 23річна Христина Федорак. Її однокурсник Іван Шаран, який грає Митра, родом зі Львівщини. Анна Глухенька і Марічка Штирбулова прекрасно виконують автентичні пісні. До речі, пісні ми добирали з різних регіонів України і кожна з них має у виставі окремий сенс. Роман Ясіновський (Петро), який знімався у фільмі “Кіборги”, сьогодні вже досить відомий актор. А Ганна Снігур грає онучку. Хотів би вже подарувати цю виставу акторам, щоб вони не залежали від режисера, а шукали щось своє.
Вистава взяла участь у кількох фестивалях. Зокрема їздили на чудовий фестиваль Порто Франко, який організовує директорхудожній керівник ІваноФранківського академічного музичнодраматичного театру ім. Івана Франка Ростислав Держипільський. А на Одеському фестивалі “Молоко” вибороли гранпрі.
— Над чим працюєте зараз?
— У Київському академічному драматичному театрі на Подолі завершую роботу над виставою за п’єсою сучасного драматурга Івана Варипаєва, який зараз мешкає в Польщі. У нього екзистенційні теми, сучасна мова. Це досить цікавий автор, і я давно хотів з ним попрацювати. Переклад здійснив сучасний український драматург Павло Ар’є. На лютий запланована прем’єра.
А після нового року маю надію, що ми з молодими акторами на камерній сцені Театру ім. Івана Франка поставимо виставу за сучасним драматургом Мартіном Макдонахом. У його творі багато схожого з “Землею” О. Кобилянської. Після смерті батька двоє братів не можуть поділити будинок, який їм дістався у спадщину. Фабули теми не хочу розкривати. У нас буде своя тема. Вона, можливо, не зовсім причетна до самої п’єси. Це буде експеримент.
На великій сцені до сторіччя театру готую проект для дітей. Можливо, це буде сучасний роман німецького автора. Втілюватиму його в наступному сезоні. Також працюю над авторською п’єсою, що буде складатися з двох чи трьох дій, сюди увійдуть кращі прозові твори українських письменників. У перші дії будуть представлені класики ХІХ—ХХ століть, у другій — шістдесятники. Робоча назва п’єси — “Проза”.
Працюючи над класикою, ти в неї навчаєшся. З поваги до автора класичного твору намагаєшся займатися не інтерпретацією, а відкриваєш його для глядача саме сьогодні.
Моя мрія — більше працювати з сучасною українською драматургією, якої зараз не вистачає.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment