Нові знаки Божої волі щодо України з приводу Об’єднавчого Собору

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ,
публіцист, член НСЖУ, НСПУ
Волею Божою мені було дане щастя 15 грудня 2018 року взяти участь у великій історичній події: бути серед тих тисяч українців, які прибули з усіх країв славної України підтримати давно очікуваний процес об’єднання українських православних Церков.

Це були неповторні миті. Бачив я, як у людських очах палала велика надія. А після довгоочікуваного сповіщення, що Церкви, попри всі протидії Кремля та його слуг в Україні, таки об’єдналися, що обрано главу об’єднаної Церкви владику Епіфанія, були щирі сльози радості.
Вони були зафіксовані українськими та закордонними телекамерами і наступного дня, де у Михайлівському соборі, який тепер буде кафедрою глави об’єднаної Церкви — її глава піднесений до рангу Митрополита Київського і всієї України, служив першу літургію.
А 15 грудня 2018 року з великим ентузіазмом були сприйняті слова Президента України на Софійській площі, що відтепер українська Церква буде Церквою без Путіна, без Кіріла і вже не молитиметься за російську владу і російське військо, яке вбиває українців, а молитиметься поукраїнськи, за Україну і за українців. Після тих слів були і сльози радості, і щирі усмішки, і скандування: дякуємо…
Впевнений, що з часом розпочатий 15 грудня в Україні процес творення єдиної помісної Церкви матиме своє продовження. Впевнений, що з часом відбудеться об’єднання грекокатолицької та православної Церков. Хоч глава УГКЦ — Його Блаженство Святослав Шевчук, виступаючи в Зарваниці влітку 2018 року під час всеукраїнської прощі до Маріїнського духовного центру, в присутності Президента України сказав, що УГКЦ не братиме участі в об’єднавчому процесі, проте це ще нічого не означає. Професор Дмитро Степовик звернув мою увагу на глибокі слова священика з Галичини Ігоря Царя:
“Серце, серце, будь спокійне, —
Збудься журб і всіх тривог.
Все на світі йде, минає —
Буде так, як хоче Бог”.
З приємністю згадую проповіді, інтерв’ю і просто зустрічі з владикою УГКЦ Василієм Медвідем, який деякий час служив у Києві. На всі запитання про церковне об’єднання він казав, якщо на це буде Божа воля, то це станеться ще за нашого життя…
Провоковане кремлівськими безумцями загострення у православному світі з приводу об’єднання українських Церков, за наявними знаками приведе до активізації об’єднавчого процесу між Константинополем і Римом. Він розпочався ще у час ІІ Ватиканського Собору (тоді було подолано головну перешкоду до об’єднання — знято взаємні анафеми, накладені ще в XI столітті), але через інтриги та тиск Москви процес цей, урочисто заявлений у грудні 1965 року, на довгий час було зірвано. Якщо він з Божою допомогою відновиться та успішно завершиться у недалекому майбутньому, то і Церкви, які в Україні нині перебувають у молитовній єдності з Римом, об’єднаються в єдине церковне тіло.
Нині світ уже твердо знає, що РФ є головною загрозою стабільності на Землі. Він також уже починає розуміти, що в тому, що називається “російським православ’ям”, дуже мало християнства, дуже мало християнської любові. І дуже багато цинізму, фальші й навіть бандитизму. Промовистим підтвердженням цього було викрадення з київського готелю 14 грудня скандально відомим Вадимом Новинським та його охоронцями (а, може, бойовиками?) Митрополита Агапіта (Бевцика), який мав намір узяти участь в об’єднавчому соборі українських Церков.
Цей собор, на якому було засновано нову, об’єднану Церкву при одночасному саморозпуску двох досі існуючих — УПЦ КП і УАПЦ — був однією з тем екстреної пресконференції Президента України 16 грудня. На ній були озвучені деякі цікаві деталі багаторічного процесу змагання за визнання церковної незалежності, були згадані (але не деталізовані) складнощі на шляху до проведення Об’єднавчого Собору. Було також аргументовано спростовано інсинуації деяких політиків і журналістів, що автокефалія проголошується під президентські вибори 2019 року. Нинішній Президент України сказав, що він питанням автокефалії займався від першого дня президенства, оскільки глибоко розумів, що воно має не лише релігійний вимір, а є важливою складовою національної безпеки. 2016 року цей процес уже вийшов на рівень публічної політики. А те, що Томос буде отримано 6 січня 2019 року, — лише воля Божа. І нічого більше, запевняв Президент України. Він сказав, що і його попередники займалися питанням автокефалії православної Церкви, хоч не деталізував цього питання.
Гадаю, що в усіх нас у пам’яті історичний приїзд в Україну Вселенського Патріарха Варфоломія у липні 2008 року у період президентства Віктора Ющенка. Усі ми ще пам’ятаємо страшну істерику Росії з цього приводу. А потім було розчарування мільйонів українців, що Вселенський Патріарх не тільки не привіз очікуваного Томосу, а й не зробив навіть натяку, коли він може бути даний Україні.
З цього приводу зловтішалась не лише Москва. Родичі й приятелі з Польщі розповідали, що були випадки злорадства й навіть відвертого глуму над Вселенським Патріархом з боку окремих душпастирів Польської автокефальної православної Церкви. Виявляється, це робили молоді “отці”, делеговані з України, до праці в українських православних середовищах у Польщі. Їх туди відрядила УПЦ МП. Впорядкування цього ґрунту — одне з завдань Православної Церкви України.
У контексті згаданої Президентом України праці його попередників у питанні отримання Томосу, закарбувалися у пам’яті маленькі заміточки часів президентства Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми про поїздки українських делегацій до Вселенського Патріарха Варфоломія. Тоді (була це середина 1990х рр.) один із учасників однієї з таких делегацій сказав: це процес на довгі десятиліття… А з Божою допомогою зайняв він менше 3 десятиліть. Скільки за цей час було надій, розчарувань, тривог — не піддається жодним вимірам.
Тривоги не покидали ні Президента, ні мільйонів українців, котрі розуміють історичне і безпекове значення Томосу, буквально до завершення собору. Деякими тривогами і деталями з Об’єднавчого Собору поділився Президент України на вже згаданій пресконференції. Хоч 15 грудня подавалися різні, суперечливі дані про участь у Соборі представників УПЦ (МП), виявляється, що тільки 2 із понад 10 владик, котрі підписали звернення до Вселенського Патріарха про надання Томосу, змогли дістатися до місця проведення собору. А потім, вже у ході самого Собору, були моменти, коли деякі учасники хотіли його покинути, але завдяки мудрості, зокрема й присутніх екзархів Вселенського Патріарха, вдалося досягнути компромісів, а відтак прийти до об’єднання Церков. За словами Президента Порошенка, попри всі складнощі й протидії вдалося прийти до отримання Томосу і до об’єднання Церков, і це є великим знаком Божої волі щодо України. Це виходило за межі людського впливу і людських можливостей.
Об’єднання Церков важливе й тому, що ним зруйновано великий міф, який мав деморалізуючий вплив на поведінку нації. Тривалий час прийнято було вважати, що у відповідальні моменти історії українці можуть лише роз’єднуватися. 15 грудня ми побачили, що, з Божою допомогою, можемо й об’єднуватися. Потрібна лише мудрість, відповідальність і взаємна любов…
Емоції, які були супутниками підготовки Об’єднавчого Собору, породжували низку запитань, які в принципі не повинні виникати. Зокрема йдеться про назву Церкви: чому у ній немає титульного слова Українська, а пропонується Православна Церква України? В офіційному повідомленні про назву об’єднаної Церкви, оприлюдненому вже після собору, було сказано, що, окрім статутної назви ПЦУ, допускається й народна — Українська Православна Церква.
Чому ж це питання викликає емоції? Звичайно, від незнання. Ми у нашому символі віри виразно говоримо: “Вірую (…) в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву”. А не в російську чи ще якусь. Беру Вікіпедію і нишпорю по православних Церквах у Європі. Виявляється, у гаслі Грецька Православна Церква подається: офіційна, статутна назва — Православна Церква Греції. Це саме стосується й Румунської Церкви. Лише Болгарська Церква офіційно зветься “Болгарська Патріархія”.
Поглянемо на неправославну частини Європи. У протестантській Німеччині є Євангелістська Церква в Німеччині. У поляків є просто Церква без будь яких національних епітетів. Часто використовується термін “Церква Христова”, інколи “Церква в Польщі”. А термін “Польська Церква” відноситься до заснованої у США Польської національнокатолицької Церкви, що має у Польщі лише кілька парафій. Термін Польська Церква відноситься також до формально автокефальної, а фактично тісно прив’язаної до Москви Польської Автокефальної Православної Церкви. І для неї об’єднання українських Церков та отримання Україною Томосу тепер неабияка проблема. Ще недавно вона застерігала від молитовного спілкування з “неканонічними”. А нині, виявляється, “некононічні” є повністю канонічними. А завжди “канонічні” ніколи такими не були. Нині практично половина вірян ПАПЦ — це етнічні українці, які, скоріш за все, не захочуть ходити до Церкви, яка не визнає офіційної Церкви в Україні. А якщо ПУПЦ її визнає, бо Православна Церква України вже 15 грудня занесена Вселенським Патріархом до реєстру офіційно визнаних православних Церков світу, то це викличе несприйняття російської меншості (російський шовінізм і за кордоном не перестає ним бути), члени якої є вірними цієї ж Церкви. Невідомо, як у цій ситуації поведуться білоруси. Їхня свідома частина вже починає порушувати питання про автокефалію. Тим паче, що територія Білорусі вже виведена з “канонічного” поля російського православ’я.
Отже, у назві об’єднаної Церкви — Православна Церква України — немає нічого прихованого, ніякого відступу від традиції (поки що абревіатура ПЦУ трошки незвично звучить), а лише далекоглядність. І є відхід від російської “традиції”, у якій ще від царських часів політика і шовінізм ставилися вище Бога й молитви.
Але не тільки у назві новозаснованої Церви маємо вияв мудрості. Те, що нову, об’єднану Церкву очолив молодий митрополит без будьяких нашарувань минулого, які часто ставали предметом спекуляцій, зняло ґрунт для різних інсинуацій політичного і канонічного плану. А за словами Президента України, Екзархи Вселенського Патріарха уважно стежили, аби повністю було збережено канонічну чистоту процесу отримання автокефалії.
У багатьох виникає запитання: а яке місце у процесі реального становлення автокефальної Церкви буде відведене фактичному її творцеві Патріарху Філарету? Той факт, що глава держави назвав Патріарха Філарета духовним лідером українського народу, те, що Президент, Голова Верховної Ради та глава об’єднаної Церкви митрополит Епіфаній титулували Патріарха Філарета “Його Святість”, означає, що для українців він і надалі буде Патріархом усієї України. Промовисто, що за Володимирським собором збережено статус патріаршого собору.
А для світу Патріарх Філарет буде митрополитомсеньйором. І це аж ніяк не те, що експрезидент. Як показує закордонний досвід, владикисеньйори беруть активну участь у житті Церкви. Судячи зі слів глави об’єднаної Церкви Митрополита Київського і всієї України, участь Патріарха Філарета у житті Церкви буде великою. Стратегічні рішення у Церкві ухвалюватимуться не без його порад. Це дуже далекоглядне вирішення питання правонаступності глави Церкви.
Той факт, що переважна більшість владик московської прив’язки не взяла участі в Об’єднавчому Соборі (окрім тих, виїзд яких до Києва було заблоковано) зовсім не означає, що вони не розуміють, куди пливе течія сучасного політичного процесу. Це значно страшніше явище. Події останнього часу показали, що багато з них фактично є невіруючими людьми. Для них Церква — аж ніяк не місце служби, а спосіб життя. Їхня поведінка дає право для припущення, що Путін пообіцяв їм захистити їхні “свободи” (для останнього — це збереження центрів впливу і дестабілізації). Іншого обґрунтування так фанатично заперечувати очевидне важко знайти. Дуже можливо, що путінська авантюра з захопленням українських кораблів у Керченській протоці була “пробним каменем” перед його “визвольним походом” для порятунку “канонічної” Церкви “на Украінє”.
Тут годиться сказати, що вивчаючи російські “пророцтва” останнього часу, звернув я увагу, що десь від жовтня “пророкувалася” в Україні громадянська війна на релігійному ґрунті. Не виключено, що ці “пророцтва” і “збулися” б, коли б не профілактичні дії СБУ, коли б не було обшуків у одіозного владики Павла з Печерської лаври…
Як тепер підуть процеси? Мусимо молитися, щоб божевільні від безсилля кремлівські ідіоти, як нинішніх правителів РФ називає російський опозиціонер Навальний, не пішли на фізичне усунення Вселенського Патріарха Варфоломія. Тільки це ще на деякий час могло б відстрочити визнання української незалежної Церкви. Але це стало б кінцем існування Росії у нинішньому її форматі!
Відповідно до церковного права, після жовтневих рішень Синоду Вселенської Церкви усі православні владики на території України були владиками, підпорядкованими Вселенському Патріарху. Про це яскраво свідчить факт написання Вселенським Патріархом листівзапрошень на Об’єднавчий Собор до всіх без винятку православних владик в Україні. Він через призначених ним екзархів був юридичним організатором Об’єднавчого Собору українських православних Церков.
Тут журналістська інтуїція мені підказує, що тепер, коли владики УПЦ МП відкинули ці запрошення та ще й заявили про розрив відносин з Вселенським патріархом, то вони поставили себе поза законом (фактично вони є владиками без статусу, себто ніким) на канонічній території Вселенської Патріархії, яка вже 6 січня офіційно стане канонічною територією України. Оскільки введення у духовний сан ані священиків, ані тим паче єпископів ніхто (окрім росіян, звісно) не може скасовувати, то після 6 січня вони в індивідуальному порядку мали б бути зареєстровані як російські церковні резиденти в Україні. А вже від самих українців буде залежати, чи вони хочуть молитися у канонічній Церкві України, чи в неканонічних російських резидентурах…
З вищесказаного виникає запитання: чи після 15 грудня вже згадувані кремлівські “пророцтва” стосовно України можна викинути до смітника? Як і можна було сподіватися, у Росії наступного дня заявили про неканонічність київського Об’єднавчого Собору, про неканонічність заснованої на тому соборі Церкви, про нелегітимність її голови. Але чи могли вони поіншому заявити після слів керівника російської Церкви (як тепер його титулувати, коли виявилося, що у Росії немає і ніколи не було Томосу — не знаю), сказаних К. Гундяєвим під час проповіді 9 грудня 2018 року в храмі святої Тетяни в Москві? Там він ще за тиждень до українського Об’єднавчого Собору назвав Церкву, яку той собор створить, “лжецерквою, яка служитиме дияволу”. Усіх причетних до її створення він назвав силами зла. І якщо для нього Вселенський Патріарх (його роль у процесі української незалежності дуже велика) теж сила зла, то як він думає далі існувати у православному світі? Судячи з усього, — він не думає.
А у світі нормальних людей персон з подібними завихреннями просто ігнорують. Свідченням цього може бути винятково прихильний матеріал, переданий 16 грудня у головних теленовинах польського телебачення про український Об’єднавчий Собор. Він був названий епохальною подією. А російське телебачення (“Росія 24”), показуючи “картинки” з липневої “півмільйонної” хресної ходи в Києві, кричить, що “православні України” не будуть терпіти знущань “хунти”… Я, правду кажучи, не знаю, чи це тільки виття від безсилля путінських “ґебельсиків”, чи їх мобілізація після путінської команди “фаз” перед якимись провокаціями?..
Коли Томос Вселенського Патріарха вже буде в Києві, тоді й почнеться процес реального переходу від УПЦ (МП) до об’єднаної Церкви. І тоді знов треба бути готовим до “напророкованих” кремлівськими “ясновидцями” провокацій.
Однак до президентських виборів процес цей матиме дещо вичікувальний характер. А як він проходитиме після цієї дуже важливої для України (а може, й для Європи) дати, буде залежати від відповідальності і мудрості українського народу. Якщо він купиться на дешевий популізм (а часто й цинічну брехню), то неминучі “напророковані” у Кремлі релігійні конфлікти. А відтак й економічна дестабілізація, оскільки гроші не терплять політичних потрясінь. Нині народ (а не лише церковні провідники чи окремі політики) є відповідальним за становлення духовної незалежності — першої запоруки політичної стабільності і добробуту.