Степан ВОЛКОВЕЦЬКИЙ,
голова Івано-Франківського об’єднання “Просвіта” ім. Т. Шевченка, народний депутат України І—ІІ скликань
“Просвіта” — не тільки найдавніша, а й наймасовіша та найавторитетніша українська громадська організація. Їй належить історична заслуга у формуванні української нації як спільноти, об’єднаної національними цінностями: мовою, культурою, традиціями, церквою…
Професор Ігор Райківський, доценти Андрій Королько та Михайло Сигидин у своїх доповідях висвітлили діяльність “Просвіти” до 1939 року, до того часу, коли більшовицький режим заборонив її, а активісти організації були репресовані та переслідувані. І так було півстоліття — до 1989 року, коли горбачовська “перебудова” дала можливість утворити Товариство української мови імені Т. Шевченка “Просвіта”, яку очолив наш славний земляк Дмитро Павличко. Установча конференція Товариства відбулася у Києві 11—12 лютого 1989 року. Вступним словом її відкрив Олесь Гончар.
В ІваноФранківську установчу конференцію провели 15 квітня 1989 року в тодішньому домі політосвіти. Великий зал, пам’ятаю, не вміщав всіх охочих. Головою обласного Товариства обрали Степана Пушика, його заступником — Степана Шулепу, на якого лягла вся організаційна робота. А робота була дуже значною і результативною. Протягом року членів Товариства в області вже було понад 20 тисяч. У всіх районах, містах, селах, по великих підприємствах, у закладах освіти, охорони здоров’я було створено осередки Товариства української мови, які вели значну роз’яснювальну роботу за національне відродження України.
Це був справжній феномен відродженої “Просвіти” на Прикарпатті, що яскраво засвідчив прагнення наших земляків відстоювати своє право бути українцями та мати свою державу, дбати про українські інтереси. Енергія народу, великий ентузіазм, бажання висловити та відстояти історичну правду, виступи людей, репресованих комуністичним режимом, розповіді про голодомори, депортації, правда про Чорнобиль та інші трагедії українського народу були характерними для того часу. Логіка великого народного зрушення була простою і зрозумілою: всі біди нашого народу є результатом нашої бездержавності. Звідси випливало основне першочергове завдання — проголосити Незалежність і створити власну державу.
Товариство зіграло ключову роль у виборах до Верховної та місцевих рад 4 березня 1990 року. Ситуація була такою, що за тодішнім законодавством громадські організації мали право висувати своїх кандидатів у депутати всіх рівнів. Але тільки Товариство української мови серед інших громадських організацій, які тоді вже формувалися, було офіційно зареєстроване тодішньою владою. Інші патріотичні громадські організації, такі, як Рух, влада свідомо не реєструвала. Стверджую як один із керівників Руху на Прикарпатті, що ми, рухівці, дуже успішно це робили через Товариство української мови. Пригадую, збиралися майже щодня, наш осідок (ТУМ ім. Т. Шевченка та Руху) був в одному приміщенні, в підвалі будинку по теперішній вулиці Мазепи.
Таким чином, у результаті виборів 4 березня 1990 року Товариство виконало історичну роль — разом із Рухом та іншими структурами національнодемократичного напряму усунуло від влади комуністичний режим у трьох галицьких областях — ІваноФранківській, Львівській та Тернопільській. В інших областях — частково, за винятком сходу і півдня України. Отож комуністичний режим в області зазнав нищівної політичної поразки.
На ІваноФранківщині 11 із 12 депутатів Верховної Ради УРСР були підтримані Товариством української мови і Рухом, обласна, районні, міські, сільські ради мали переважну більшість представників національнодемократичних сил. Це дозволило сформувати потужну опозицію у Верховній Раді УРСР під назвою “Народна рада”. Хоча ми були в меншості (100—120 депутатів із 450), та за нами були тисячі людей. Вони збиралися під Верховною Радою, і з їхньою підтримкою ми змогли ініціювати і ухвалити 16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет України, а пізніше, 24 серпня 1991 року, проголосити Акт про державну незалежність України з проведенням Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року.
В області Товариство провело сотні масових акцій з підтримки діяльності “Народної ради” — національнодемократичного блоку у Верховній Раді, зокрема такі, як “Ні — Союзному договору”, підтримка вимог голодуючих студентів на Хрещатику 1990 року та ін. Товариство разом із Рухом, “Меморіалом”, іншими патріотичними структурами організовувало регулярні виїзди до Верховної Ради та у східні й південні області України з агітаційною метою, зокрема, перед проведенням Референдуму щодо підтвердження української незалежності. Великий успіх мали поїздки художніх колективів на схід України, таких, як “Червона калина” Народного Дому “Просвіта”. Товариство видрукувало масовим накладом (200 тис. примірників) “Історію України” (для дітей) А. Лотоцького і розповсюдило її в східних та південних областях України.
Товариство ініціювало процеси декомунізації: зміни назв населених пунктів, вулиць, знесення комуністичних символів: пам’ятників Леніну, які були у всіх районах та містах області, та інших символів тоталітаризму — літаків, танків, гармат… У більшості областей України ці процеси відбулися лише в останні роки, а в нашій області — на початку 90х.
Фактично з часу відновлення “Просвіта” була політичною організацією, а в 1989—1990 роках — єдиною легальною масовою організацією, альтернативою пануючій тоді КПРС, яка, згідно зі статтею 6 чинної на той час так званої Конституції УРСР та СРСР, була “керівною і спрямовуючою силою”.
30 жовтня 1993 року започаткував свою діяльність Народний дім “Просвіта” в ІваноФранківську, який був переданий на баланс “Просвіти” та став центром громадського життя не лише обласного центру, а й усієї області. І до сьогодні він зберігає за собою такий статус, тут проводяться сотні заходів культурологічного та патріотичного характеру.
З початку діяльності “Просвіта” в області тісно співпрацює з Церквою, продовжуючи традиції давніх часів, відображені гаслом “Бог і Україна”. Понад 10 років тому з усіма українськими церквами в області підписані Меморандуми про співпрацю. Багато священиків, найперше УГКЦ, є активістами “Просвіти”, окремі з них очолюють просвітянські осередки. Подібний Меморандум підписаний і зі скаутською молодіжною організацією “Пласт”. Маємо тісні контакти з обласними організаціями Національної спілки письменників України, Наукового товариства ім. Шевченка, Союзом українок, “Жіночою громадою”, “Лемківщиною” та іншими. Частина з них, до речі, розміщена в Народному домі “Просвіта”.
Важливою віхою в діяльності обласного об’єднання “Просвіти” стало ухвалення Концепції відродження “Просвіти” у всіх населених пунктах області, навчальних та трудових колективах. Цю Концепцію, доволі амбітне завдання для просвітян, затвердила обласна рада і пізніше вона стала основою для ухвалення регіональних цільових Програм “Просвіта: ХХІ століття” на 2013—2016 роки, а пізніше — на 2017—2021 роки. Програми передбачали підтримку просвітянської діяльності з боку влади (обласної, районних та міських рад), зокрема підтримку фінансову. Близько 90 відсотків фінансування Програми йде на утримання та забезпечення діяльності Народного Дому “Просвіта”, але це дозволяє нам не тільки проводити широкий спектр різноманітних заходів, а й бути в центрі громадського життя і відігравати консолідуючу роль серед інших громадських структур.
Сьогодні в обласне об’єднання “Просвіта” входить 17 районних та міських об’єднань, які діють згідно зі своїми статутами. В деяких районах (Тлумацький та Коломийський, голови об’єднань Г. Дзьоба та В. Глаголюк) осередки створені в кожному населеному пункті відповідно до Концепції відродження “Просвіти”. За оцінкою багатьох просвітянських активістів інших областей України, ІваноФранківська обласна “Просвіта” є найбільш організованою та ефективно діючою просвітянською структурою в межах України.
З часу заснування “Просвіта” була прообразом української держави, коло її інтересів було дуже широке: освіта, культура, господарювання, кредитові спілки, поширення українських традицій і багато іншого. Після проголошення Незалежності, здавалося б, ці функції мала би брати на себе держава — і переважно так воно і є. Тоді для чого ж “Просвіта” і які її завдання тепер?
Тут доречно пригадати, що основною функцією й історичною заслугою “Просвіти” було і залишається створення середовища виховання народу у національнопатріотичному дусі для усвідомлення себе українцями. Чи виконує сучасна українська держава цю функцію? Чи є у нас справді державна ідеологія? Хто пропагує українську ідею? За Конституцією України, “жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова” (ст. 15). Хто ж тоді пропагуватиме українські цінності: мову, традиції, українську церкву, культуру, історію, словом все те, що робить нас українцями?
Переконаний, що це з успіхом могла б робити “Просвіта”, враховуючи її історичну традицію, і певною мірою вона це робить, працюючи на ентузіазмі. Що потрібно, щоб потенціал “Просвіти” був використаний повною мірою? Передусім державна підтримка. Якщо в нашій області могла бути двічі ухвалена обласною радою Програма “Просвіта: ХХІ століття” з відповідним фінансуванням, то чому на рівні держави такої Програми немає, як немає і в інших областях, зокрема, у Львівській, де “Просвіта” зароджувалася? Очевидно, у верхніх ешелонах влади нема розуміння важливості цієї діяльності. Можливо, і ми належним чином не відстоюємо цю ідею.
У цьому сенсі ухвалена Концепція і регіональні цільові Програми “Просвіта: ХХІ століття” мають велике значення для Прикарпаття і можуть бути зразком для інших областей та поширені на всю Україну.
Суть Концепції полягає в тому, щоб на основі просвітянської традиції в кожному населеному пункті була створена просвітянська структура, яка би стала основою громади, її активним ядром. До неї мали б входити працівники освіти, культури, священики (без різниці в конфесіях), обраний людьми голова громади, авторитетні люди — просвітянські активісти. Таку практику “Просвіта” започаткувала в Галичині ще в австрійські часи та продовжила її у міжвоєнний період польської окупації. І вона показала себе ефективною і працювала на українську національну ідею.
Є ще один аспект і політична потреба в таких структурах. Українська держава поставила собі за мету створення громадянського суспільства, де основою мала би бути громада. Але, як знаємо, основою громади, її ядром є активні люди, і якраз ідеться про те, щоб цей актив був сформований на основі просвітянської ідеї.
Це особливо важливо у зв’язку з реформою децентралізації та створення об’єднаних територіальних громад (ОТГ). Очевидно, що громада буде спроможною та ефективно діючою, коли там сформується активне ядро, яке ми пропонуємо утворити на основі просвітянської традиції.
Хочу окремо відзначити, що просвітяни ІваноФранківщини були активними учасниками двох Майданів — Помаранчевої та Революції Гідності. Народний Дім “Просвіта” в ІваноФранківську був штабом формування та осідком опозиційних до тодішньої влади сил.
З приходом до влади режиму Януковича активісти “Просвіти” організували опозиційну до влади обласну структуру “Комітету захисту України”, яку я разом з народним депутатом І скликання Д. Захаруком мав честь очолити. Ця структура проявила себе організацією протестних акцій, різноманітних звернень у той час, коли широка громадськість ще не побачила великої небезпеки від цього антинародного режиму.
З початком московської агресії обласне об’єднання стало ініціатором і організатором Народного ополчення Прикарпаття як форми територіальної оборони, організувало вишкіл молоді, яка потім проявляла себе в зоні АТО.
Сьогодні просвітяни краю бачать своє завдання передати славні історичні традиції “Просвіти” молодому поколінню. Ми вийшли з пропозицією модернізувати “Просвіту”, зробити її привабливою для молоді, використовуючи зокрема й новітні засоби комунікації. Випускаємо нашу просвітянську газету “Галицька Просвіта”, маємо вебсайт, просвітянські заходи активно відображаються у соціальних мережах. Активно працює “Молода Просвіта”, щороку організовуються літні табори молоді, відбуваються інші молодіжні заходи, вишукуються нові форми роботи з молоддю.
Водночас варто порівняти безкорисливу діяльність активістів та членів громадських організацій давніх часів, коли громадським способом будували Народні доми, школи, із внесків, зароблених важкою працею на селі. Громадські організації, утворені українськими патріотами, формували і гартували національний дух, найперше молоді. Тодішня українська інтелігенція вважала це своїм святим обов’язком. А що тепер? Чи багато громадських активістів є серед учителів, лікарів, юристів, священиків, як це було тоді? Тут є над чим подумати…
І ще одне: і тоді були, і тепер є виклики та проблеми. Тоді були одні, тепер інші. І якщо наші попередники в неймовірно складних умовах змогли їх здолати, підготувавши ґрунт для нашої державності, впроваджуючи через просвітництво у свідомість людей національну ідеологію, то чому ми не можемо робити цього тепер, вже після проголошення Незалежності, коли ще стільки проблем перед нами? Не тільки можемо, а й повинні. Іншого не дано.
Пам’ятаймо — боротьба за Україну триває!
