Ігор ПАВЛЮК. Вірші

* * *
Іду — наче голос по крові твоїй,
Тихий — мов океан.
Як рідна пташина у теплі краї,
Як біль із забутих ран.

Іду через прірви.
Солю вогонь.
Люблю ідеал — тебе.
Душа, що втомилася від безсонь,
Скиглить, як білий пес.

Своє відгуляв я, відпив, відбув.
На святі життя не свій.
Тільки й зосталось —
Любити журбу,
Вічну — як голос твій.
* * *
Солоні дощі починались без блискавки й грому.
Удвічі важкою ставала убита печаль.
Вареничні душі спішили із дому Додому.
Одні були з вишнями, інші ржавіли, як сталь.

Коня не було у Чумацького Шляху над нами.
Чи вкрали сусіди, чи, може, свої пропили?..
Підпанками легше…
Та важче назватись панами,
Налившись сивухою, наче печаллю калин.

З чужими панами, під культом безбожності й мату,
Живемо, існуєм з глибинними мінами душ.
Все важче і важче обходитись без автомата.
Все легше і легше піснями накликать біду.

Душа ж не вмирає.
Душа засинає, як вітер,
Вином полиновим упившись,
Як голосом — звір.

А як засинає —
Тоді вже не гріє, а світить.
Не гріє, а світить,
Мов шкіра, протерта до зір.

* * *
Нерви Твої вологі — мов під корою тополі.
Пісня Твоя крилата — мов ласка долі.
Дзеркало Твоє — шабля, гола, як правда.

Хто Ти — не знаю.
Але ітиму до Тебе завжди.

* * *
І зорі магнітні.
І вітер в затопленім храмі.
А зверху весніє — мов піниться кров’ю блакить,
Ворожать на хмарах, серцями летять із птахами.
І щастя в зіницях, як в келихах свічка, димить.

Від ніжності злої — напитись і впасти в пшеницю.
Усе — за водою.
Лиш чайки супроти води…
Кого ж боїтесь ви — такі молоді, білолиці?
В крові вашій рабській калиновий сік не бродив.

А я розбишака.
Я гострий, мов дріт електричний.
Я вибух підземний,
Що тишу із себе струсив.

Я десь маю ваше повчання горбатоокличне,
Яке кожен з вас, наче ніж тупоумний, носив.

Ваш день, мов газета, згорить
У скловатному світі,
Де сіро і сиро “панує” хитренький хахол.
Ніяка планета йому з Того світу не світить.
По ньому пройшлися у цьому
Варяг та монгол.

Пройшовся — і здимів.
А нам тут співати і пити,
І вчитись літати,
І серцем у корінь рости.

Отак воно й вийшло —
Що ворога вміли любити,
А рідну ворожку спалили,
Діставши з води.

* * *
Наговорюся з предками.
Зігріюсь.
Сп’янію від свяченої води.
І знову від основ віддаленію
В міські, смолисті, нічиї сади.

Падуча зірка перекреслить небо,
В яке я вірив, як чумак у Шлях.
Хто я такий, якщо його не треба?
Якщо по колу доля і Земля?

Мов ріжу хліб шаблюкою, цілую
Тебе і шаблю, синю і дзвінку.
Фальшивий піп співає аллілуя,
А я молюсь на Сонце, на ріку.

Вода — як вітер, і вогонь — як вина.
Нема з ким тільки щастя розділить.
Моя душа — остання батьківщина,
Але вона ж найпершою болить, —
Як біла шерсть на чорному капкані,
Яким є світ — один на все і всіх.
Живуть у нім по Біблії, Корані…
А чи на совість — чисту, наче сніг.

Через вікно дідівської хатини
Розп’ятий день сміється і горить.

Наговорився з предками.

Віднині
Мене нащадки кличуть догори.

* * *
Горизонт — мов коло крейдяне,
Я замкну ключем пташок.
Скільки ліній вже перейдено,
Скільки збилося в клубок…

Стиль життя козацькозеківський.
Світ відбілює мій біль.
Між ацтеками й генсеками —
Неба вина голубі.

Між деревами залізними
Й дерев’яними людьми
У чумну безкрайність ліземо
І у вічність також ми.

Правдоборці з правдолюбцями
Й ті, що плачуть в кулаки…
Всі шукаємо пропорції
Поміж медом і гірким,
Поміж піснею й короною,
Між коханою і ні…
Між горілкою й іконою…
Між небесним і земним.

Горизонт — мов коло крейдяне.
Тільки в зорі не дивись.

Всі екватори перейдено.
З кола можна лиш увись…

* * *
Глинобитна печаль.
І безлюддя нестерпна потреба…
Сиві крила зими.
Розмагнічений голос води.
Серцем вивчений світ.
Запах меду, що кличе до неба.
І багатобагато чого,
Що ще кличе туди.

Нерви й жили тугі
У томаті гарячої крові.
Сиві крила зими…
Неприкаяне синє вино.
Слід сльози на вині,
Побажаннячко “бути здоровим”…
І небесних полів
Немолочене срібне зерно.
Горизонту коса,
Що бунтарськи надрізує жили,
І велика космічна,
Задавнена втома душі,
У якій ми нічого нового
Також не відкрили.
Тільки й того, що кожен
До виходувходу спішив.

На дорозі туди
То горілка, то слава, то гроші…
То кохання терпке й нетутешнє,
Як білий граніт.
І апостол Петро
Самотинно стоїть на сторожі

Того світу, що зрікся він тричі.
Тому і стоїть…

Темнотемно Йому,
Немов у стволі автомата.

Лиш веселий сніжок
На квітчасті торти опада.

Глинобитна печаль.
Розмальована півником хата…

І велика, як тайна,
Мальована слізьми вода.
* * *
Найвища церква не прощала гріх —
Сумне кохання з долею моєю,
Яку для мене Місяць приберіг,
Що сам завис між Богом і землею.

Мов тіла шлях до власної душі,
Такий був тихий вірний музи голос.
Як на ножі, мій брате, на ножі,
Було мені пронизливо і голо.

Повітряні ямиська в небесах.
Бенкет червоний Сонця за горою…
Позаступала все Твоя коса,
Розпущена й поділена надвоє.

Струна — як заколисана стріла —
Розкаже даль, поріже палець тонко.
І тьохне біль, як біла тінь крила,
Чи ртутний дим важкої самогонки.

Подерті фотографії морів…
Шаблі на сльози кольором подібні.
І напис на березовій корі
Про золотий полин у ночі срібні.

Допоки ми ще любимо життя,
Де біль і Бог, де вітряно і гірко.
І — тиша серед вовчого виття.
І — місячна підкова над одвірком.

А — більш нічо.
І — ватяно якось.
Нам жити далі совісно і просто —

Допоки зір солоне молоко
Навічно не затягне нас у гості.

* * *

Неназвана, нехрещена печаль —
Як нитка в голку, наче ніж в печінку…

Зоря — від крові поржавіла сталь —
Нагадує то ангела, то жінку…
* * *
Поетам
Бачу маску зі сліз на обличчі коханої долі.
Чи цілунок, чи куля чекають мене на межі?..
Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі,
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.

На вершинах людських дуже тісно і холодно душам,
Що голодні на славу й не вірять в тяжіння земне.
Та законів природи й вони ні на ген не порушать,
Як вольфрамову нитку, запікши оголений нерв.

Хтось піде по воді.
Хтось війну розпочне за нізащо.
Хтось на гроші впаде,
Ображаючи лиса й вербу.
Але з віком усі повертають
До прощі від пращі.
Світ змінили місцями,
Але не змінили Судьбу.

Корінь Сонця — проміння —
Углиб, до чортів проростає.
Не потрібна й надсадна
По дзеркалі правда тече.
Свого тіла душа
Після бою ніяк не приймає.
Після бою, в якому
Забуто про честь.

Тому й маска зі сліз на обличчі коханої долі.
І цілунок, і куля чекають мене на межі.

Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі, —
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.
* * *
А далі що?..
Печаль і боротьба.
Молитва журавлів перед відльотом.
Над Летою розпатлана верба
І долі тінь он там, за поворотом.

Вона жила на хлібі і вині.
А поряд, мов сніги, зростала слава.
Хотілось вмерти…
Але вдалині
Світився цвіт яскравий і ласкавий.

Крилата магма кликала траву.
Тривожно перед вирієм на серці.
Отут існують, а десь там живуть,
Розхристані, розхрестані, у герці.

Туди нас манить зоряний магніт,
Червоним склом посипана дорога.

Трояндова пітьма…
Колючий дріт…
І — через біль — наближення до Бога.
* * *
Заходить Сонце…

А над водою —
Довга, мов річка,
Спить тінь Перуна.

Коні пасуться.
Хрести на схилах…

І розумієш:
Життя коротке —
Мов кобзи струни.

* * *
Вечір жовтневий.
Калиновий сік далини.
Зорі чутливі й рубінні,
Мов помідори без шкірки.
З Півдня далекого чути зітхання війни.
З Півночі — клекіт чужої говірки.

Так десь було вже на сизому колі буття.
Хтось десь летів, хтось нагулював сало.
Рибки листків золоті і правовче виття…
Яблуко Місяцем впало.

Жадібно жив хтось — мов пада в криницю відро —
Аж на Той світ — Боже мій! —
До екстазу доведене…
А на тім боці вишита хрестиком риб’яча кров.
А на цім боці Доля — сестра моя зведена.

Рискають містом підземним убивці казок.
Щось покривається льодом, щось лаком,
Щось уже віком.
Бог восени із жіночим обличчям…
Сльоза… пісок…
Все те люблю я…
Та добре, що воно не навіки…

Вечір жовтневий.
Калиновий сік далини.
Зорі чутливі і тихі,
Мов помідори без шкірки.

З півдня далекого чути зітхання війни.
З півночі — клекіт чужої говірки.

* * *

Синє молоко мого світання.
Полиновий голос журавля.
Так от — від повстання до повстання —
І живу, приспавши переляк.

Так от, як важка сльоза по крилах,
Потерплю — як всі, хто переміг…
Сіли.
Тихо, мовчки закурили,
Мов перед Дорогою доріг.

Зліва — церква, справа — торговище,
Далі, далі — цвинтар на горі…
Тільки те, що смертне, те і вічне:
Ці от руки…. ті он снігурі.

П’яна весняна вода і коні —
Срібнісрібні — мов роса кипить.

Дід і баба — наче на іконі.
Далі — космос… те, що не купить…

* * *

Туманиться червона ртуть зірок
У небі, незахищенім — мов крила.
Все заросло снігами… і Дніпро…
Дніпро заріс… колиска і могила.

Нема доріг і запахів.
Лиш десь
Інтимний шепіт, а чи кулі посвист.
І хтось мене до вирію веде,
І хтось мені, далекий, стелить постіль.

За горизонтом, де цвітуть сади,
Мов піняться вогненно вогкі вина,
Душа танцює… дід ще молодий…
Іще початок, ще не половина.

Ще сіно пахне космосом віків,
А космос — океаном окаянним.

Зима… зима… сніги до димарів…
І рік новий… і ми, від щастя п’яні,
Рахуємо сніжинки теплих слів,
Що всім сміються крізь твоє волосся.

Сніги…
Нема ні неба, ні землі.

Того чекаєм, що уже збулося…

* * *

Обірвані дзвони.
Старий монастир.
Тіло землі…
Полиновий дим.
А поміж ними мільярди зір,
Риб’яча шкіра води.

Снігом ялинки сумні зацвіли
Гостро — як перший раз.
А я до тебе себе тулив,
Мов до коріння кора.

А ти — наче блискавка, крізь життя
Майнула — і впала в сон.
Любов не вмирала —
Як вовче виття
Поміж старих ікон.

Із нею важко було іти,
Без неї ніяк, ніяк…
Було багато усіх, та ти —
Останнє і перше я.

Під цвітом боліло траві, траві…
Скакав по Дніпру Мамай.

Вже хочеться тиші…

Та я, мов звір,
Чекаю:
Прийдеш сама.
* * *
М. С. Вінграновському

Сонце красиво в море заходить.
Сняться махновські коні…
Блудні, як вітер, діти природи,
Молимось Бугу іконі.

Криниць степових золоті глибини.
Пищать ластівки, літають.
А я тулюся до батьківщини,
Бо мами не маю.

Плахи і фрески.
І небо спільне.
Козацька печаль за раєм.
А ми, від європ і від азій вільні,
Живем… тобто повільно вмираєм.

Струм кришталевий живих поезій.
Моря зоряний голос.

Сонце красиво заходить —
Як в серце лезо,
А сходить
Горлом.

Коней махновських полинні крила.
Вовча розкіш свободи…

Земля Вам небом,
Красива сило,
Вічне дитя природи.

* * *
Люблю повільно — як пісок вода.
Розводжу, як багаття над водою.
І надпочата звіробога даль
Над горизонтом ділиться надвоє.

Прозорий лід іскриться і пливе
Кудись туди, куди лише літає
По струнах вен, дзвінких солоних вен,
Людська душа і журавлина зграя.

Глибока осінь.
Хочеться вина.
Так тихо…
Чути — як зоря вмирає.
Не спиться.
І тривожно.
І вина…
Якась вина — неначе вовча зграя,
Гніздиться у крові моїй давно
І тіло місить, мовби хліб гарячий.

Десь ти — як в чорнобілому кіно, —
А чи у сні, який багато значить.

Медовополиновий любим гріх.
Крилатим серцем думаєм про вічність.
І час іде так швидко, що вгорі
Лиш наші руки і вуста дотичні.

Нехай собі ідуть — і час, і все.
Ми з часом квити.
Він мені до пупа.
А простір весь —
Париж… Ханой… Брюссель —
Я би продав.
Але ж ніхто не купить.

Отож, сиджу.
На горизонт дивлюсь.
Люблю тебе повільно…
Боже, Боже…
Як я тебе безсовісно люблю! —
Як ти мене…
Як ти мене лиш можеш…

Тиша

Скрипучо січень мемуари пише
Крилом синиць на вільховому пні.
А за селом дрімає біла тиша, —
Немов любов, чекає до весни.

Ніхто її завчасно не тривожить,
Не ріже плуг морожених судин.
Самотній лижник часом тільки може
Увечері добратися сюди.

Його, звичайно, тиша зрозуміє.
Сама до себе заговорить в нім.
І непомітно білий слід завіє,
Й зігріє серце подихом німим.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment