З незабутніх

До 160-річчя від народження Іванни Біберович

Роман ГОРАК,
Львів

Той, хто бачив велику італійську актрису Елеонору Дузе, запевняв, що своїм талантом І. Біберович не поступається їй, а тому називав її “руською Елеонорою Дузе”; а той, хто бачив французьку акторку Сару Бернар, твердив, що це вилита “руська Сара Бернар”, проте більшість, яким не судилось бачити ні Елеонори Дузе, ні Сари Бернар, а тільки велику польську акторку Гелену Моджеєвську, стверджували, що вона нічим не поступається їм.
Та коли б цим великим артисткам, як зауважив Іван Франко, звеліли грати в таких умовах, в яких вимушена була грати Іванна Біберович та українські артисти в Галичині, для яких український народ збудував у Львові Народний Дім з прекрасною театральною сценою, а його захопили москвофіли, внаслідок чого український театр під опікою товариства “Руська Бесіда” перетворився на мандрівний театр (для котрого нормальна сцена стала тільки мрією, а звичайний заїзд, більша клуня та стодола стали сценою та театральною залою), то вони назвали б того, хто це зробив, “варварами, які хочуть повернути мистецтво до часів середньовічних інтермедій і балаганів”. Нестерпні побутові умови допов­нювались ще й тим, що від тодішнього артиста української сцени вимагалось грати всі можливі ролі, співати, танцювати в драмі, комедії, оперетці, опері.
І все ж її грою захоплювався Іван Франко і засвідчив це своєю книжкою “В поті чола”, що вийшла 1890 року, а найперша офіційна особа в Галичині — намісник цісаря, уклінно просив її покинути український театр і перейти на дуже вигідних умовах у польський.
Не зробила цього. Розуміла призначення театру у збереженні українського слова, тому ставала вище матеріальних благ. Саме це розуміння, хоч як прикро, примусило її покинути сцену в розквіті творчих сил, щоби припинити постійні нарікання і скандали в трупі, ніби її слава й популярність є від того, що їй, як дружині режисера й директора театру, дістаються найкращі “пописові” ролі, а всім іншим гірші, і вони не можуть “блиснути” в них. Ті нарікання часто переростали у бурі, які розгойдували і без того дуже хиткий театральний корабель, і боротьба за ті ж “пописові” ролі між слугами української Мельпомени дуже часто вирішувалась не на художній раді, а в судовій залі…
Мала тільки тридцять чотири роки, як покинула театр. Нічого від її відходу не змінилось. Сварки та бурі не припинились. За кермо театру хапались різні люди, намагаючись його врятувати, боротьба за “пописові” ролі тривала, як і раніше, вирішувалась у судових залах. Її жертва виявилась даремною. Разом з нею з театру пішов її чоловік Іван Біберович, який уже ніколи не повернувся на професійну сцену. Вона ж, усвідомлюючи трагічне становище театру, гнаного звідусіль окупаційною владою, під’юджуваною п’ятою колоною, аби врятувати його, буде час від часу з’являтись на сцені в ролі спеціально запрошеної зірки, аби піднести його престиж.
Глядач не забув її і пам’ятав довго, влаштувавши в Коломиї, де осіла, величне шанування її 75-річного ювілею, після якого вона невдовзі відійшла у вічність. Провести її в останню дорогу з’їхались чи не всі театральні трупи Галичини.
“Поет, маляр, різьбяр, композитор, — скаже історик галицького театру Степан Чарнецький, — не вмирають ніколи. Їх геній вічно живе в їхніх безсмертних творах. Актор умирає зовсім. Залишається по ньому спомин, що згодом линяє, блідне, затирається й розвівається… Одне слово — завіса падає — і актора нема. Не вмерли ні Софокл, ні Шевченко, ні Фідій, ні Мікеланджело, ні Бетховен, а повмирали майже безслідно і Герік, і Тальма, і Клерон, і Рашель, і Моджеєвська, і Щепкін, і Юрчак, і Рубчакова, і Садовський”. До останніх зарахує і її…
Ні. Їй не судилось бути забутою.
…Була дочкою мандрівного маляра і різьбяра Антона Коралевича з Буковини, який у пошуках роботи сходив Галичину від одного села до другого. Коли знаходив роботу, зупинявся там надовше. Коли працював у Гошові, де відомий монастир, там народився його син Михайло (згодом актор та чоловік директорки театру Теофілії Романович), а через багато років народилась дівчинка, яка при хресті дістала ім’я Іванна. Сталось це 30 грудня 1858 року в невеличкому селі Фалиші, що творило одну адміністративну одиницю з більшим селом Станковим біля теперішнього курорту Моршина, які були власністю дідича, а водночас і професора Львівського університету Йосифа Пузини. Найвірогідніше, навіть не знала справжнього року свого народження і вважала, що народилась 30 грудня 1861 року…
Батько далі мандрував із сім’єю селами Галичини в пошуках роботи. Про дитинство майбутньої великої акторки не відомо майже нічого. Рано осиротіла й турботу про неї взяв на себе брат Михайло. Від малих літ виростала в театрі Теофілії Романович серед декорацій та полотняних куліс, беручи участь у масових сценах та популярних на той час алегоричних “живих картинах”. Дебют її в поважній ролі відбувся 1876 року. Захворіла виконавиця невідомо якої головної ролі: чи то безсмертної Наталки Полтавки, чи Катерини з мелодрами Сидора Воробкевича “Гнат Приблуда”, які, зрештою, подібні між собою. Аби врятувати ситуацію, дирекція відважилася випусти на сцену молоду артистку, яка за кулісами самотужки опанувала цю роль. Успіх перевершив усі сподівання. Від того часу на афішах з’явилось нове ім’я: панна Ляновська. Під цим псевдонімом вона виступала до заміжжя (в 1879 р.) з Іваном Біберовичем і прийняла його прізвище, яке, зрештою, було сценічним. Найімовірніше, що писався він Бігорович…
Непорозуміння між акторами трупи, конфлікт з дирекцією призвів до її розвалу. Молоде подружжя 1880 року перейшло до трупи Омеляна Бачинського, яка внаслідок оголошеного конкурсу 1882 року перейшла під управу Івана Біберовича, що крім гри зайнявся адмініструванням, та хрещеного батька Леся Курбаса Івана Гриневецького, який обійняв мистецький провід.
Театр вдалося врятувати і повернути довіру глядача. В ньому повною мірою яскраво засвітився талант Іванни Біберович. Мала всі необхідні для цього якості артистки музично-драматичного плану. Виконувала з великим успіхом ролі сиріт, убогих і зраджених дівчат, якими була аж переповнена тогочасна драматургія, а також характерні ролі. Володіла, як ніхто, дивовижним мистецтвом перевтілення. “Так само дерла голову догори, так говорила згорда-масно, так кулакувала свого мужа, як справдішня війтиха”, — писав про неї рецензент у виставі “Підгіряни” Івана Гушалевича, яку театр показав у Львові під новою управою 1882 року.
Вона була незрівнянною Галею у “Назарі Стодолі”, Марусею у драмі О. Стороженка “Гаркуша”, Паранею у “Верховинцях” Коженьовського. Мала успіх і в творах світової драматургії, до котрих слід віднести роль Луїзи з трагедії Ф. Шиллера “Підступність і кохання”, Адрієнни Лекуврер в однойменній п’єсі Е. Скріба, де створила образ видатної французької актриси XVIII століття, новатора в мистецтві й людини великої душевної чистоти. Ця роль залишилась у спогадах глядачів незабутньою і неперевершеною. На прохання глядачів Іванна Біберович виступала у цій ролі в окремих виставах театру, коли вже покинула театр. Глядач не забув її Агафію Тихонівну з “Одруження” М. Гоголя, поставленого під заголовком “Женихи на вибір”, чи роль Катерини у драмі О. Островського “Гроза”. Саме її вона обрала для свого бенефісу в 1885 р. у Львові в переповненому залі, а критика засвідчила, що “її уміння зрозуміти і триматися у ролі виступило тут у повному блиску. Душевну боротьбу, вибір між потягом серця і обов’язком дружини відобразила пані Біберович з почуттям та індивідуалізацією”.
Та не тільки ролі були тим, за що глядачі та критики шанували артистку. Іванна Біберович відіграла чималу роль в утвердженні нового напряму українського театру — національної історичної трагедії, початок якому в драматургії поклали драми К. Устияновича,
О. Огоновського, О. Барвінського, що за драматичні хиби хоч часом загостро критикував Іван Франко, але їм судилось відіграти важливу роль у національному усвідомленні глядачем своєї історії. Щоб розповісти цю історію, автори часто вдавалися до довгих монологів за відсутності дії. Рятував виставу в багатьох випадках талант Іванни Біберович, як, наприклад, у драмі К. Устияновича “Ярополк Святославич”, де вона виконувала роль дружини князя, про що Іван Франко сказав, що артистка намагалась створити “людську постать, складену з крові й кісток, а не з гучних фраз”.
Іванна Біберович була й серед тих, хто грав у перших виставах авторів з Наддніпрянської України, ніби прокладаючи невидиму лінію духовного зв’язку з ними. Саме вона вибрала для свого бенефісу 1885 року драму “Глитай, або ж Павук” М. Кропивницького, з яким Іванна, тоді ще Ляновська, грала в одній трупі 1875 року. У цій виставі вона грала роль Олени, яку на Великій Україні виконувала Марія Заньковецька. “Я вдячний пані Біберовичевій, – писав з нагоди прем’єри М. Кропивницький колективу театру 9 жовтня 1885 року, — що вона зволила оказати таку любу честь моїй творі, що занотувала перше представлення “Глитая” в Галичині своїм бенефісом”. 1887 року він надіслав їй з Петербурга свою світлину з дарчим написом.
Її називали “оздобою руського народного театру”, “гордістю руської сцени” українські, польські та німецькі газети, що виходили в Галичині.
Під орудою І. Гриневецького та І. Біберовича мандрівний театр товариства “Руська Бесіда” став помітним явищем в житті українців Галичини і активним борцем за збереження української душі в дивовижно жорстоких умовах тодішньої реальності, чого не могла не зауважити галицька адміністрація. Театр, який і без того отримував мізерні субвенції від уряду, тепер був позбавлений і цього. Гроші йшли на підтримку польського та німецького театру в Галичині. Вороги українського театру спритно використали внутрішні незгоди в трупі і розпочали проти керівництва театру кампанію компрометації, яка віщувала майбутню катастрофу, на наслідки якої не довелось довго чекати.
1889 року не стало І. Гриневецького, якому не знайшлося тоді рівноцінної заміни. На плечі
І. Біберовича ліг весь тягар відповідальності за театр. 1888 року в сім’ї народилася перша дитина, невдов­зі дітей було вже троє… Іванна Біберович продовжувала грати на сцені. Мандрівний характер театру, клуні, корчми, стодоли — і тільки в рідкісних випадках якась пристойніша сцена та пристойніші умови життя… Смерть дитини боляче відбилася на здоров’ї матері. Врешті інтриги, чвари, які розігрались у трупі, примусили подружжя розпрощатись з професійною сценою. Розрив з театром 1892 року був дуже болісним.
Вони осіли в Коломиї, яка стала з 1848 року колискою українського галицького театру та де зберігались давні традиції аматорського театрального руху. Іван Біберович тут знайшов для себе посаду касира в “Касі ощадності”. У Коломиї було “Перше літературно-драматичне товариство імені Г. Квітки-Основ’яненка”, до діяльності якого долучились Іван та Іванна Біберовичі. І. Біберович навіть очолив коломийський аматорський драматичний гурток, а його дружина виконувала головні ролі у виставах — час від часу для підняття престижу професійного українського театру виступала в окремих п’єсах нової театральної трупи.
1920 року не стало Івана Біберовича. Іванна Біберович жила разом з дочкою Наталією, яка була одружена з суддею Коломийського окружного суду Олександром Курп’яком 1933 року подружжя збудувало власний дім.
1937 року про велику артистку заговорила українська преса. Наближався її 75-річний ювілей. Спогадами про неї поділився Богдан Лепкий, який бачив її у Бережанах ще гімназистом у ролі Насті Чагрівної. Художник Ярослав Лукавецький намалював її олійний портрет…
Відбулись урочистості в “Касі ощадності” 7 березня 1937 року. Колишню примадонну українського театру вітало багато гостей з різних міст Галичини. Не забули про неї ветерани українського галицького театру та актори професійних і аматорських колективів. Театр “Заграва” вітав ювілярку виставою “Ой, не ходи, Грицю” за п’єсою М. Старицького. Слово про життєвий та творчий шлях мав відомий театральний і літературний діяч Григорій Лужницький. А 7 вересня 1937 р. Іванни Біберович не стало…
Розлетілись по світу її сини. Ярослав, який був отаманом УГА, а потім військовим представником уряду ЗУНР в Угорщині і Німеччині, осів у Відні. Володислав став відомим культурно-освітнім діячем української діаспори у Канаді.
Є згадка про Іванну Біберович майже в усіх українських енциклопедіях. Іменем подружжя Біберовичів названо вулицю у центрі Коломиї, неподалік від будинку театру, у Львові є вулиця Івана Біберовича…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment