Микола ДЖУРЯК: «Я сам спокійно не живу і людям не даю спокою»

Анна ДАНИЛЮК,
журналіст
Чернівчанину Миколі Джуряку недавно виповнилось 87. У цьому віці не кожен з його ровесників може читати книжки. А він їх пише. Має феноменальну пам’ять, добрий зір, адекватне сприйняття і жагуче бажання довести початі справи до кінця. Високий, стрункий — вік цього чоловіка, здається, непідвладний часові. Він із тих моцних хлопів, яких не гнуть вітри, не збивають з путі режими, ідеології, преференції. Якщо вже вижили у нелюдських умовах (а він по сибірах вижив!), то тримають удари до кінця.

Три книжки Миколи Джуряка “ОУН і УПА на Буковині: спогади, свідчення і матеріали про визвольну боротьбу” (кожна понад 900 аркушів, вагою понад 1,5 кг) про ті непрості часи поповнили золотий фонд української документалістики. Це титанічна дослідницька праця про боротьбу вояків ОУН-УПА за волю і незалежність у Путильському, Кіцманському та Заставнівському районах. Лише для однієї книги про Путильщину Микола Джуряк збирав матеріали цілих 10 років… А ще у нього є й інші книжки.
А це сотні кілометрів пішки по селах, хуторах, інколи — двічі-тричі в одну й ту саму хату — хоч минули роки, люди боялися розповідати правду про рідних, які воювали проти радянського режиму. Це понад 10 тисяч свідчень і майже стільки ж різних документів. Це ночі без сну й дні в архівах СБУ. Знайомий Миколи Джуряка пожартував якось: “Чи думав ти, Миколо, коли тебе, босим по снігу, енкаведисти до сільради розстрілювати вели, що колись будеш кабінетами та поверхами колишнього КДБ ходити?”
Звісно, що таке не могло навіть у страшному сні приснитися. Микола Джуряк на все життя запам’ятав інший — найстрашніший і знаковий сон у своєму житті. Ніби він, хлопчисько, стоїть із татом на високім горбі, аж раптом з-під ніг зривається величезний камінь, котиться униз і вдаряється у двері їхньої хати… Прокинувся від того, що хтось з усієї сили гупає у двері. Вибивши їх, до хати ввірвались озброєні люди у формі. Це були енкаведисти, вони перевернули у хаті все догори дном, знайшли у коморі дві гранати і почали допитуватись у дітей, хто їх приніс… Відтак 13-річного Миколу Джуряка та ще двох менших братів роздягненими й босими вигнали надвір, його, найстаршого, погнали до сільради, тягнучи за вуха, били по голові та плечах прикладом.
Ні Микола, ні його брати ще не знали, що перед тим, як нагрянути до хати, їхнього тата — провідника УПА району Петра Джуряка, ці самі військові вбили в горах. Він пізніше дізнається, що до місця, де переховувався тато, ворогів привів зрадник, що тато дві години відстрілювався і був би втік через заднє вікно, та за стіною стояв москаль, який розстріляв його впритул. Що тіло тата спалили й уночі зарили в Усть-Путилі на цвинтарі, щоб ніхто не знав і не бачив, бо так москалі чинили з усіма повстанцями — замітали сліди, вбиваючи людей…
А тоді, дорогою до сільради, один із конвоїрів копнув його, пацана, ногою і сказав: “Марш отсюда, беги домой…” Знали б вони, що хлопчина допомагав повстанцям, був зв’язковим, забили б на місці. Але Бог був милостивий до хлопця. Микола Петрович про свою участь у підпільній роботі вже зараз розповідає з легким гумором, каже, що штафетки запечатані сургучем з тризубом (записки) за адресою переносив у відрі… з кінським послідом, який нібито збирав по дорозі для тинькування хати. Коли його обшукували москалі, їм і в голову не приходило шукати у кінському лайні. Тимчасом син районного провідника УПА з позивним “Дуб-Смерека” був серйозним помічником вояків ОУН-УПА, щоб передати повідомлення, йому не раз доводилось, ризикуючи життям, долати по 17 і більше кілометрів до іншого хутора.
А потім були табори. Матір, Миколу та двох його молодших братів відправили у Сибір. Їхали довго, вдень стояли в тупику, уночі рухались. Холод, голод, раз на тиждень відро води на 60 осіб… Хто мав вижити — вижив, хто вмирав — викидали по дорозі. Менший брат Славко під час різкого поштовху вагона сильно вдарився головою об металевий болт і невдовзі помер.
Микола Джуряк повернувся із заслання на Буковину 1959 року. Жити вирішив у Чернівцях. Облаштувався, завів сім’ю, вступив до КУНу, однак невдовзі розчарувався в окремих людях. Вирішив, що може робити корисні для України справи, йдучи своїм шляхом. Не давала спокою думка про трагічне минуле його сім’ї, інших вояків ОУН-УПА. Часто снився тато, і Микола Джуряк вирішив відшукати те місце, де енкаведисти закопали його в землю. Знайшов, упорядкував могилу, встановив пам’ятник. Почав досліджувати життя і боротьбу свого батька. Захотів про це написати. Але ж тато боровся не сам, отже, мусить прославити життя його побратимів…
Так почалося дослідження, яке вилилося в друковане видання… Відтак друга, третя книги. Остання — про Заставнівщину. Книга вийшла, але за неї до кінця не проплачено видавництву. Микола Джуряк багато разів звертався до голови Заставнівської райдержадміністрації Юрія Кітаря профінансувати наклад, але колишній інструктор Заставнівського ЛКСМУ, завідувач оргвідділу союзних робіт ЦК ЛКСМ Туркменістану, а нині член БПП “Солідарність” пан Кітар каже, що грошей нема. Юрій Васильович не знайшов можливості профінансувати видання книги про патріотів Заставнівщини, які віддали життя за те, щоб зараз і він сам, і такі, як він, мали посади і представляли українську владу.
Микола Петрович дуже переживає з цього приводу. Адже час йде, а борг видавництву не повернуто. Все життя збирав матеріали про діяльність буковинських патріотів — вояків ОУН-УПА, не шкодував на це ні сил, ні здоров’я, ні коштів. А це не всі його книги. Не видані ще, але вже у комп’ютерній верстці, чекають своєї черги матеріали про діяльність ОУН-УПА у Вижниці, Глибокій, Кельменцях, Хотині, Чернівцях, Новоселиці… Кожна — не менше 800—900 сторінок, як у трьох попередніх. Так задумав автор: книжки про героїв мають бути всі однакового формату. А ще у нього готова до видання книга про родовід Джуряків, який досліджував упродовж життя, на чимале видання зібрано народних рецептів, переважно з Путильщини, якими користується й сам, бо не прихильник пігулок.
Хто допоможе феноменальній людині, великому подвижнику Миколі Петровичу Джуряку видати це глибоке історичне дослідження, цей неоціненний скарб — його книжки — у світ? Людині — 87! Сил ані їздити, ані ходити, ані просити грошей більше немає. Та й не повинен він просити! Микола Джуряк свою справу зробив. Висока нагорода Української Православної Церкви Київського Патріархату, якою Микола Петрович дуже дорожить, вручена йому нинішнього року Патріархом Філаретом, так і називається — “За жертовність і любов до України”. У жовтні цього року до 76-ї річниці створення УПА Микола Джуряк зробив ще одну, украй важливу справу — ініціював відкриття у Путилі пам’ятника провідникам ОУН і УПА, які загинули за волю народу в Буковинських Карпатах. У списку українських Героїв, імена яких викарбувані  на встановленому пам’ятнику, найпершим значиться ім’я його тата — районного провідника ОУН, організатора УПА Петра Івановича Джуряка на псевдо “Дуб”.
У патріота багато планів, він хоче ще прислужитися Україні й людям. Та самотужки дедалі важче пробивати стіну байдужості до минулого, яке він закумулював у величезному власному архіві упродовж життя. Розповідаючи про це, колишній зв’язковий на псевдо “Дуб-Смерека” каже жартома: “Я сам спокійно не живу і людям не даю спокою”. Хто підхопить той його хрест правди, відтворення історичної справедливості й допоможе довести розпочату ним справу до кінця?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment