Левко ВОЛОВЕЦЬ,
с. Колоденці на Львівщині
У наш час важко здивувати когось розповідями про мужніх воїнів, які на своїх плечах несуть надважкий тягар фронтових буднів і цим забезпечують нам відносний спокій. Бо неоголошена, але таки найпідліша в історії, війна Росії проти України триває вже майже п’ять років, розгоряється дедалі сильніше і невпинно збільшує кількість жертв. А їхні імена не підлягають забуттю — вони мають оживати, як згусток нашого болю й гніву. Та й нема окремого чужого болю, є наш спільний біль — український.
Із цього погляду варті особливої уваги повісті волинської письменниці Надії Корнійчук “Мамо, не плач” і “За тобою тужать журавлі”. Що єднає ці твори? Не тільки докладно змальовані головні герої та їхнє оточення, а й глибоке проникнення авторки у їхній внутрішній світ, відтворення їхнього психологічного стану на різних поворотах долі.
Надія Корнійчук штучно не облагороджує своїх героїв. Мовляв, якщо вже герой України, то мав бути взірцем поведінки ще в дитячі та юнацькі роки — дома, у школі. Хтось вчився краще, хтось слабше. Тарас (“Мамо, не плач”) любив книжки, Романа (“За тобою тужать журавлі”) вабило море. Спільною ж для підлітків була любов до людей, бажання прийти на допомогу, перейматися чужою бідою ніби власною. А з цього випливав однозначний висновок, актуальний ще від біблійних часів: “Якщо не я, то хто? Якщо не сьогодні, то коли?”.
Юнаки прекрасно розуміли, що їхній намір викличе заперечення у рідних, тому й не зізнавалися нікому. До того ж не хотіли, аби рідні переживали за них. Через те навіть із передової не повідомляли, де вони і що насправді роблять.
А роботи на передовій вистачало для всіх: і кваліфікованим офіцерам, і молоді, яка тільки засвоювала ази військової науки. Оскільки ж війна особлива — гібридна, то ворог чигає в будь-якому непередбачуваному місці. І треба берегти друзів, як зіницю ока. Бо противник не рахується зі своїми втратами (“в России людей всегда хватало”). Нашим же військовим кожен друг на фронті як рідний або й дорожчий від рідного, бо ніщо так не згуртовує людей, як спільний обов’язок у спільному змаганні до осягнення мети.
І якщо б висловити якнайстисліше внутрішню позицію наших фронтовиків, то вона вмістилася б у двох поняттях: згуртованість і єдність. Усе це дуже яскраво й переконливо змальоване в повістях Н. Корнійчук. І так само вмотивовано зображено і наших споконвічних ворогів — московських агресорів, і замасковану “п’яту колону” у вигляді всюдисущих чиновників, що грубо порушують елементарні правила техніки безпеки при перевезенні військових, чим призводять до неочікуваних жертв. І до того ж уміло уникають відповідальності.
У творах авторка різко звертається до російського агресора. Та хіба за десятки тисяч смертей, за сплюндровану дощенту колись квітучу землю ворог заслуговує іншого ставлення?
Ніде й ні в чому не згущуючи фарб, авторка протиставляє два світи: наш і ворожий нам. Не скажу “два народи”, бо навіть найжорстокіша влада не представляє поглядів усього народу. Зрештою, це чітко проглядається у ставленні до полеглих: у ворога їхні тіла не повертають додому, а в нас ховають із найбільшими почестями — як Героїв. Згодом встановлюють меморіальні дошки на будинках, створюють куточки пошани у класних кімнатах, зводять пам’ятники. Бо полеглі за народну справу мають жити вічно у наших душах і серцях. Лише тоді вони стануть прикладом для майбутніх поколінь.
Такі правдиві й хвилюючі твори про нашу фронтову сучасність, як повісті Н. Корнійчук “Мамо, не плач” і “За тобою тужать журавлі”, варто увести в шкільну програму хоча б як уроки позакласного читання. І хай би з ними ознайомилися не лише вчителі історії та української словесності, а й інші педагоги.
