Про мову, нашу українську мову… (з уст не філолога, а технаря)

Роман ЯРЕМІЙЧУК
доктор технічних наук, професор, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка

Уже який рік “русские” і знач­на частина “русскоговорящих” кричать, виступають з грізними заявами про те, що націоналісти не хочуть, щоб в Україні (але говорять “на Украине”) були дві державні мови – українська і російська. Відомий закон Ківалова-Колесніченка (героя України і кримського комсомольця) практично відкрив дорогу до витіснення української мови з масового вжитку на великій частині східних і центральних областей України. Але ніхто з них не говорить, як знищували українську мову в самій Україні. Знищували мову, знищували її носіїв — нечисленну інтелігенцію та селянство. Це все добре описано, задокументовано, але багато українців (і не лише українців) цього не знають.
У пам’яті старшого покоління, якому зараз уже минуло 80, це добре збереглося. З вересня 1950 року (мені не було ще й 14) я став учнем першого курсу (після закінчення навчання в сільській семирічній школі) Дрогобицького нафтового технікуму. У мене досі зберігся учнівський квиток, виданий 20 вересня 1950 року. Текст цього посвідчення — російською мовою. 1954 року я отримав диплом з відзнакою, що давав мені право стати студентом вищого навчального закладу без складання вступних іспитів. Пам’ятаю час навчання в технікумі. У нас були прекрасні педагоги, яких я згадую добрим словом упродовж всього свого життя. І не їхня вина в тому, що нас навчали не українською, а російською мовою. Лише п’ять предметів викладали українською — українська мова і література, історія СРСР, математика, фізика і геодезія, решта – російською. І ніхто не питав, знаємо ми її чи ні. Ми мусили її освоїти, адже нас готували для роботи на “необъятных просторах нашей Родины”, хоча з 22 учнів лише двоє були росіянами. На іспитах ми мусили відповідати російською мовою. Всі курсові проекти і дипломний проект виконували тільки російською. Диплом про закінчення навчання в технікумі теж надруковано російською мовою.
Далі було навчання на нафтовому факультеті Львівского політехнічного інституту (1954—1959 рр.). Лише три навчальні дисципліни в нашому інституті викладали українською мовою. Все решта, зокрема й виконання і захист курсових та дипломних проектів, здійснювали теж лише російською мовою.
Свою роль у нашому “обрусінні” виконувала і художня література. В бібліотеках Дрогобича і Львова, як і в усій Україні, полиці були заповнені книжками російських письменників ХІХ—ХХ століть, а також перекладеними книгами європейських і американських письменників, читання яких розширювало наше сприйняття культурних досягнень багатьох країн світу. Але ці книги практично не перекладали українською мовою.
У часи СРСР видавали чудову серію книг “Жизнь замечательных людей”, яку я збирав упродовж багатьох років. Частину було присвячено і “замечательным героям советской эпохи”. У 80-х роках минулого століття, працюючи на посаді проректора з наукової роботи Івано-Франківського інституту нафти і газу, я розділив цю серію на дві частини, одна з яких складалася з художніх біографій героїв радянської доби. Її я продав людині, що також колекціонувала книги. Знайти цього колекціонера допомогла дружина нашого професора кафедри буріння свердловин, росіянка за національнісю, яка вкрай зневажливо ставилася до українців, незалежно від того були вони “східняками” чи “західняками”. Вона ж написала про цей продаж анонімний лист першому секретарю обкому партії. Мене викликали в обком партії, показали цього листа, й інструктор оргвідділу, не питаючи нічого, наказав написати пояснювальну записку про те, що я ці книги нікому не продавав.
У технічних інститутах викладання майже всіх навчальних дисциплін велося російською мовою. Це було і в Івано-Франківському інституті нафти і газу, хоча все-таки невелику частину начальних дисциплін викладали українською мовою. 1979 року, після трагічної загибелі ректора Юрія Гагена, на посаду ректора призначили Бориса Тарасова, який працював до цього проректором з наукової роботи в Кемерівському гірничому інституті і який не мав стосунку до наф­тогазової індустрії. Через кілька місяців поставив вимогу про викладання всіх дисциплін лише російською мовою. Очевидно, він отримав таке доручення від союзного або українського міністра. Викладачі, що не погодилися з цим, звільнилися.
У багатьох вишах навчалися студенти з країн Африки, Азії, В’єтнаму, Китаю. Впродовж одного року їх навчали російської мови — у ВНЗ Східної України (в Харкові, Донецьку, Дніпропетровську). Коли їх спрямовували для професійного навчання в інститути в Західній Україні, то і місцевим студентам викладати треба було лише російською мовою. Вважалося, що українська мова не годиться для викладання точних або технічних наук. Хоча у вишах Болгарії, Румунії, Польщі, тодішньої Чехословаччини та в інших країнах іноземні студенти навчалися мовами цих країн. Цю другосортність української мови порівняно з російською постійно підкреслювали і підсилювали.
Пригадую приїзд до нашого Івано-Франківського технічного університету нафти і газу в 90-х роках минулого сторіччя професора Згуровського, ректора Київського політеху, у якому тоді переважну більшість навчальних дисциплін викладали російською мовою. На наше запитання: чому це так, ми почули відповідь, що головне не українська мова, а якість викладання. Цією позицією ректора славетного столичного вишу консервувалося викладання російською мовою. Пам’ятаю і те, що викладання російською оплачувалося вище, ніж українською мовою.
Здавалося, що з проголошенням незалежності України знищення української мови якщо не припиниться, то хоча би зменшиться. Але цей процес, на мій погляд, у перші два десятиліття навіть прискорився. Будь-які спроби хоча б частково підсилити роль української мови у процесах державотворення зустрічали шалений спротив, мотивуючи це тим, що “націоналісти, бандерівці, фашисти” хочуть завдати удару по “братскому русскому народу”. Ставиться на перший план узаконення “русского языка” як другого державного. Звідси і сумнозвісний закон Ківалова-Колесніченка.
На зламі 90-х років минулого століття я кілька років був членом експертної ради ВАКу. При розгляді та затвердженні докторських і кандидатських дисертацій майже повністю використовувалась російська мова, хоча більшість членів цієї ради були етнічними українцями.
Ще недавно газетні кіоски в Києві та багатьох інших містах України були заповнені газетами і журналами з Росії або іншою публіцистикою, видрукуваною російською мовою. В цих кіосках, мов бідні сиротини, лежали одна-дві газети українською мовою. Але й нині навіть у Львові газетні кіоски заповнені російськомовною газетно-журнальною попсою.
Працюючи чотирнадцять років у Криму, — аж до виїзду з нього навесні 2014 року, після військової анексії півострова путінською Росією, я не міг придбати хоча б якусь газету українською мовою. Одного разу в кіоску на залізничному вокзалі я сказав продавчині, що заплачу тисячу гривень за будь-яку газету українською мовою. У відповідь почув: “Не было, нет и никогда не будет у нас газет на украинском языке”. Коли я сказав, що у Криму мешкає 600 тисяч українців, то почув: “это не считается”.
У військовому шпиталі на вулиці Нєкрасова я почув з уст хворого, напевно, офіцера: “Я ненавижу черных, желтых и хохлов”. І не було ніякої реакції від його співбесідників.
Значна частина українців звикла, що нас вважають другосортним, неповноцінним народом. У Криму на базарах чулася українська мова. Якось спитав вродливу жінку, чи вона не українка. “Ох! Я — хохлушка”, — усміхаючись, сказала вона.
В останні роки наближені до Путіна чиновники, московські журналісти зневажливо називають Україну “Незалэжной”, Малороссией, Новороссией, а українців хохлами, малоросами. Вони пророчать розпад України на три, чотири, пять частин, а всю південно-східну частину України привласнюють собі. Думаю, що це їм не вдасться, і наша відроджена держава буде існувати і розвиватися.
У мене зберігся лист від 1 грудня 2003 року від Броніслава Байдюка, відомого у світі вченого в галузі механіки гірських порід і їх руйнування, який понад 60 років жив і працював у Москві і який відкрив дорогу у світ науки багатьом українцям. У цьому листі він з болем написав: “Ох мені ці росіяни, які б вони не були — демократи, комуністи чи ще щось! Всі вони ставляться до українців зверхньо і не надають права на самостійне існування українського народу. І політики, і звичайні роботяги вважають, що українці — то щось таке своє, власне, як домашній пес чи кінь. І нікому з них і в голову не приходить, що тут є якась чорна несправедливість. Всі вони так до цього звикли, що нема надії на якусь зміну. І це голов­ним чином тому, що майже всі українці до цього також звикли. Правда, українці себе за коняк не вважають, але вважають за велику радість бути молодшими братами, для яких знайдеться місце у кінці лави. І кожен з нас делікатно боїться показати, що нам це не зручно. Я ще жодного разу не бачив, щоб українець цього не боявся, а, навпаки, боявся виглядати бідолахою. Такий безнадійно чемний народ. І видужати з цього стану можна тільки тоді, коли закладати в голову дитини, що українці мають більше минуле, ніж росіяни, котрі склалися як нація тільки після розпаду Золотої орди і під впливом її кадрів. Українці ж, я думаю, існують з тих часів, коли їх називали антами. Цікаво, як Ви оцінюєте ці мої погляди?”
Я відповів на цей лист приблизно так. Триста років тому цариця Катерина ІІ переселила запорожців на Кубань, наші пісні там і нині співають, хоча офіційно називають їх “Кубанскими народными песнями”. Якщо наша мова була і тоді, то чому би вона не існувала триста, і ще раз триста років перед тим.
Твердження московитів про те, що українська мова є лише діалектом російської, не має нічого спільного з правдою. Наші пісні, приказки, колядки не мають нічого спільного з російськими. Колись відомий професор з Уфи Мідтхат Мавлютов говорив, як гарно звучать назви українських сіл порівняно з російськими “Михайловками, Степановками, Ивановками да Петровками” і як різняться між собою в Татарії і Башкирії українські села з російськими.
Мовну проблему треба лікувати і від російської мови, і від “суржика”, за який нас також зневажають росіяни, і не лише росіяни. Бо багато українців, на жаль, не чують закарбовані з дитинства слова “я — українець”, як у поляків “єстем поляк”. Треба крок за кроком вести велику важку роботу з молодим поколінням — з учнями і студентами. Середня і вища освіта мусять позбавлятися “синдрому Табачника”, коли нею керували люди, що не просто не люблять, а зневажають наш народ. Чи можна цього досягти за короткий час? Однозначно можна, але важко.
За роки незалежності вийшли у світ сотні, а то й тисячі підручників для вищої школи, написані українською мовою, які за своїм професійним рівнем не поступаються кращим зарубіжним взір­цям. Відновлюється українська наукова і технічна термінологія через багатомовні словники, позбуваючись російськомовних сленгів. Але тим не менш, підручників бракує у вищій, особливо в технічній вищій і середній технічній школах. Так, лише в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу (ІФНТУНГ) видано за минулі роки більше сотні підручників, навчальних посібників, довідників українською мовою. Але наклад цих книг малий — 200—400 примірників, і їх уже бракує для внутрішнього споживача. За останні роки видання цієї літератури різко пішло на спад через брак коштів. А час і технічний прогрес потребують оновлення навчальної літератури кожні 2—4 роки.
Можливості підготовки цієї категорії книг справді не однакові в західній, центральній, східній і південній частинах України. Міністерство освіти повинно би фінансувати видання і спрямовувати частину книг з вишів одного району України в інший.
Цікавий експеримент у 90-ті роки минулого і в перші 10 років нового століття провів ­ІФНТУНГ у зросійщеному Криму. 1994 року була створена кафедра морських нафтогазових споруд, навчання на якій переважно велося для випускників кримських шкіл. Усі випускники цієї кафедри вільно послуговувалися українською, частина з них захищала дипломні проекти англійською мовою. 2002 року з ініціативи тодішнього голови правління ДАТ “Чорноморнафтогазу” Ігоря Франчука у Сімферополі було створено спільний факультет морських нафтогазових технологій у складі ІФНТУНГ та Кримської академії природоохоронного та курортного будівництва, на якому навчалися випускники кримських шкіл. Перші два роки вони навчалися у Сімферополі, а наступні три — в Івано-Франківську. Це може видаватися тепер дивом, але переважна більшість дисциплін велася в Сімферополі українською мовою, а в Івано-Франківську весь навчальний процес лише українською мовою. За національністю студенти переважно були росіянами, значно менше було кримських татар і ще менше зросійщених українців. Практично всі випускники цього факультету були серед кращих випускників ІФНТУНГу і за рік-два роботи ставали провідними спеціалістами для роботи на морі.
Цей досвід поєднання навчання в двох вишах міг би бути прикладом для широкого наслідування і в наш час, коли своєрідний “болонський” процес був би реалізованим і у вишах України.
Преса, книги, освіта повинні бути на передньому плані державної політики в Україні. Створення нової української помісної православної церкви — цей величезний крок в історії нашої національної держави також сприятиме позбавленню другосортності в душах українців. Бог нам допомагає.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment